Ви маєте рацію, не здавався він. Ми лише лікарі, і нам не відомо абсолютно все. Ця жінка також лікар. Благаю, дайте їй шанс! Ми ж бачили, як після шести місяців коми люди поверталися до життя, хоч ми й нічого не розуміли. Те, що з нею сталося, не траплялося раніше ні з ким, і байдуже, скільки це коштуватиме. Не відпускайте її, вона не хоче йти, саме це вона нам сказала.
Перш ніж відповісти, професор витримав паузу.
Лікарю Стерн, Лорен була однією з моїх учениць. Вона мала кепський характер, але справжній талант. Я дуже цінував її й покладав великі надії на її карєру. На вашу також багато покладаю. Розмову завершено.
Стерн вийшов з кабінету, не зачинивши дверей. У коридорі на нього чекав Френк.
Що ти тут робиш?
Ти взагалі з головою не дружиш, Філіпе? Ти знаєш, на кого підвищував голос?
Яка різниця?
Чоловік, із яким ти розмовляв, викладач тієї дівчини, він знає її і працював разом з нею вже пятнадцять місяців. Він урятував більше життів, ніж ти взагалі зміг би за все своє лікарське життя. Ти маєш навчитися опановувати себе, бо часом правиш нісенітниці.
Залиш мене в спокої, Френку. На сьогодні я вже наслухався напучувань.
3
Лікар Фернштейн зачинив двері кабінету, зняв слухавку, завагався, повісив її, ступив кілька кроків до вікна і знову різко схопив телефон. Попросив зєднати його з операційним блоком. Невдовзі на тому боці дроту пролунав голос.
Це Фернштейн, готуйтеся, за десять хвилин зробимо операцію. Я передам вам матеріали.
Він обережно поклав слухавку, похитав головою і вийшов із кабінету. Дорогою натрапив на професора Вільямса.
Як ти? поцікавився той. Випємо кави?
Ні, не можу.
А що ж ти робиш?
Дурницю, я готуюся зробити дурницю. Маю бігти, зателефоную тобі пізніше.
Фернштейн зайшов до операційної. Зелений халат був завузьким для нього. Медсестра надягла йому на руки стерильні рукавиці. У величезній палаті команда оточила тіло Лорен. Монітор позаду голови пацієнтки здригався в ритмі її дихання та серцебиття.
Що з показниками? запитав Фернштейн в анестезіолога.
Стабільні, надзвичайно стабільні. Шістдесят пять і сто двадцять на вісімдесят. Вона спить, гази крові в нормі. Можете починати.
Так, ви маєте рацію, спить.
Скальпель розрізав стегно вздовж перелому. Починаючи розсовувати мязи, Фернштейн звернувся до всієї команди. Називаючи їх «любими колегами», він пояснив, що зараз вони побачать, як професор хірургії з двадцятирічним стажем виконуватиме операцію рівня пятикурсника: репозицію стегнової кістки.
А знаєте, чому я її виконуватиму? Бо жоден пятикурсник не погодиться лікувати перелом людині, мозок якої помер понад дві години тому.
Також він попросив їх не ставити зайвих запитань, адже процедура триватиме не більш ніж пятнадцять хвилин, і подякував за співпрацю. Лорен була його ученицею, тож інші лікарі, присутні в операційній, розуміли хірурга й погодилися підтримати його.
Прийшов рентгенолог і передав йому знімки, де було помітно гематому на рівні потиличної долі. Вирішено зробити пункцію, щоб знизити тиск. Отвір зробили в задній частині голови: на екрані було видно, як тонка голка проходила крізь оболонку головного мозку. Хірург спрямував її до гематоми. Здається, мозок не пошкоджено. Кровяний потік ринув у зонд і внутрішньочерепний тиск знизився практично миттєво. Анестезіолог збільшив постачання кисню до мозку через інтубацію дихальних шляхів. Звільнившись від тиску, клітини повернулися до нормального метаболізму, знищуючи поступово накопичені токсини. Що далі просувалася операція, то більше настрій у команді змінювався. Усі поступово забували, що оперують, по факту, мертву людину. Кожен долучився до справи професіонали діяли ретельно й злагоджено. Зробили рентген переламаних ребер і виправили їх, виконали пункцію плеври. Операцію проводили методично й чітко.
Пять годин по тому професор Фернштейн ляснув рукавицями, знімаючи їх із рук. Він попросив, щоб пацієнтці зашили рани й перевели її до реабілітаційної палати. А також наказав, щоб дихальний апарат відключили, щойно завершиться дія анестезії.
Лікар іще раз подякував команді за допомогу й зазначив, що розраховує на нерозголошення цієї ситуації в майбутньому. Перш ніж вийти з операційної, він попросив одну з медсестер, Бетті, попередити його, коли вона відімкне дихальний апарат. Він залишив блок і швидко попрямував до ліфтів. Проминаючи стійку реєстрації, поцікавився у медсестри, чи досі лікар Стерн перебуває в лікарні. Дівчина сказала:
Ні, він пішов у дуже пригніченому стані.
Фернштейн подякував, попрощався і сказав, що буде у своєму кабінеті, раптом комусь знадобиться.
З операційного блоку Лорен перевели до реабілітаційної палати. Бетті підєднала кардіомоніторинг, електроенцефалограф й інтубаційну трубку апарата штучного дихання. Обвішана такими аксесуарами, жінка на ліжку скидалася на космонавтку. Медсестра взяла кров на аналіз і вийшла з палати. Пацієнтка мирно спала; здавалося, ніби її повіки вимальовували обриси ніжного й глибокого всесвіту сну. Минуло півгодини, тож Бетті зателефонувала професору Фернштейну і зазначила, що Лорен більше не перебуває під анестезією. Фернштейн поцікавився її життєвими показниками, і медсестра підтвердила його очікування ті лишаються стабільними. Вона попросила, щоб він підтвердив стратегію подальшої поведінки.
Відключайте апарат штучного дихання. А я скоро спущуся.
Він поклав слухавку. Бетті зайшла до палати й відєднала трубку, щоб пацієнтка спробувала дихати самостійно. За кілька секунд медсестра витягла канюлю, звільнивши трахею. Вона відгорнула пасмо волосся Лорен з обличчя, поглянула на дівчину з ніжністю, а тоді вийшла, вимкнувши за собою світло. Палату осявало тільки зелене світло енцефалографа. Лінія досі лишалася рівною. На годиннику була двадцять перша година й панувала тиша.
За годину сигнал осцилографа затремтів спершу зовсім трохи. Раптом крайня точка здійнялася вгору, окресливши різкий пік, а потім із запаморочливою швидкістю опала, повернувшись до горизонтальної прямої.
Не було нікого, хто міг би засвідчити цю аномалію. Так склалося, що Бетті повернулася до палати лише за годину після цього. Вона виміряла показники Лорен, розгорнула кілька сантиметрів паперу, на який виводилися показники апарата, зауважила аномальний пік, насупила брови й проглянула ще кілька сантиметрів. Побачивши подальше падіння графіка, Бетті кинула папірець, не загадуючись додатковими питаннями. Вона зняла слухавку настінного телефона і звязалася з Фернштейном.
Це я, пацієнтка перейшла в глибоку кому зі стабільними показниками. Що мені робити?
Знайдіть ліжко на пятому поверсі. Дякую, Бетті.
Фернштейн повісив слухавку.
4
Зима 1996 року
Артур пультом відчинив двері гаража й прилаштував там машину. Піднявся внутрішніми сходами й зайшов до свого нового помешкання. Він захряснув двері ногою, поставив сумку, зняв пальто й плюхнувся на диван. Посеред вітальні майже двадцять розкиданих коробок звернулися до його сумління. Чоловік зняв костюм, натягнув джинси й узявся розбирати ящики та розставляти книги, що містилися в його бібліотеці. Паркет скрипів під ногами. Значно пізніше ввечері, коли все закінчилося, він склав пакувальний папір, пропилососив і завершив облаштування кухонного куточка. А тоді поглянув на своє нове гніздечко.
Здається, я перетворююся на педантичного маніяка, мовив він сам до себе.
Вирушивши до ванної кімнати, Артур завагався, обираючи між ванною і душем, та зрештою набрав води, увімкнув маленьке радіо, що стояло на батареї біля шафи-гардеробної, роздягнувся й ліг у ванну, зітхнувши з полегшенням.
Доки Пеґґі Лі наспівувала «Fever» на 101.3 FM, Артур кілька разів пірнув у ванну з головою. Спершу його здивувала акустична якість пісні, яку він слухав, а потім надзвичайний реалізм стереофонії особливо коли сам пристрій мав би бути монофонічним. Добре прислухавшись, Артур збагнув, що клацання пальців у ритм мелодії долинало з шафи. Заінтригований, він виліз із води й навшпиньки пішов до дверей гардеробної, щоб краще чути. Звук ставав усе чіткішим. Він завагався, а тоді затамував подих і відчинив стулки. Витріщивши очі, він позадкував.
Між вішаками ховалася жінка. Вона заплющила очі, вочевидь, поглинута ритмом мелодії, й клацала, притиснувши великий палець до вказівного. А ще підспівувала.
Хто ви така і що тут робите? поцікавився він. Жінка підскочила й широко розплющила очі.
Ви мене бачите?
Звісно ж, бачу.
Здавалося, ніби вона повністю здивована тим, що її помітили. Артур зауважив, що не належить ні до сліпих, ні до глухих, і знову повторив запитання: що вона тут робить? А незнайомка відповіла лише, що це «надзвичайно». Артур не бачив нічого «надзвичайного» в ситуації, що склалася, і вже куди роздратованіше втретє поставив запитання: що робить вона у його ванній такої глупої ночі?