Гадаю, ви не усвідомлюєте, в чому річ, не вгавала вона, торкніться моєї руки!
Він стояв, збитий з пантелику. Вона наполягала:
Будь ласка, торкніться моєї руки.
Ні, я не торкатимуся вашої руки, що тут узагалі коїться?
Вона взяла Артура за запястя і поцікавилася, чи відчуває він її дотик. Той роздратовано, але впевнено підтвердив, що відчув, коли вона до нього доторкнулася, а також що він її чудово бачить і чує. Уже вчетверте він запитав, хто вона така і що робить у шафі його ванної. Гостя повністю проігнорувала запитання і радісно повторила: те, що він її бачить, чує і може торкнутися, «дивовижно».
Виснажений довгим днем, Артур був не в настрої.
Міс, годі. Це жарт мого напарника? Хто ви така?
Дівчина за викликом як подарунок на входини?
А ви завжди такий вульгарний? Невже я схожа на шльондру?
Артур зітхнув.
Ні, ви не схожі на шльондру, але ви чомусь сховалися в моєму гардеробі близько півночі.
Між іншим, це ви тут голяка, а не я!
Артур підскочив, схопив рушника, обгорнув його навколо стегон і спробував опанувати себе. А тоді підвищив голос.
Ну все, добре, час завершувати гру. Виходьте он туди, повертайтеся до себе і скажіть Полу, що це дуже посередньо, дуже-дуже посередньо.
Дівчина не знала жодного Пола і наказала Артурові не кричати. Зрештою, вона не глуха, це всі інші її не чули, а в неї проблем зі слухом нема. Артур же стомився й не розумів, що коїться. Дівчина видавалася дуже схвильованою, а сам він щойно завершив переїзд і хотів тільки, аби його лишили в спокої.
Будьте ласкаві, заберіть свої речі й повертайтеся додому. І вилізьте вже з цієї шафи.
Якщо чесно, це не так і просто, я ще не відпрацювала абсолютну точність. Але останніми днями стало трохи краще.
Що стало краще останніми днями?
Заплющте очі, я спробую.
Ви спробуєте що?
Вийти з шафи. Ви ж цього хочете? Отже, заплющте очі. Мені потрібно сконцентруватися. І стуліть пельку на дві хвилини.
Та ви зовсім пришелепкувата!
Припиніть уже хамити, стуліть пельку й заплющте очі. Не сидіти ж нам тут усю ніч.
Артур розгубився й послухався. За дві секунди він почув голос, що долинав із вітальні.
Непогано. Надто близько до дивана, але непогано.
Він квапливо вийшов із ванної й побачив, що жінка сіла на підлозі посеред кімнати. І поводилася так, ніби все гаразд.
Ви лишили килими, це добре. Але картина на стіні жахлива.
Я вішаю ті картини, які мені подобаються, там, де хочу, а ще я хотів би поспати, тож якщо ви відмовляєтеся сказати, хто ви, нічого страшного. Просто забирайтеся геть, негайно! Повертайтеся до себе!
Але я і є у себе! Принаймні колись була. Це все так бентежно.
Артур кивнув. Він винаймав цю квартиру вже десять днів, тому повідомив незнайомці, що це таки його дім.
Так, знаю, ви мій посмертний квартирант. А це навіть кумедно.
Ви верзете якісь дурниці. Власниця сімдесятирічна жінка. І що означає «посмертний квартирант»?
О, як би її потішили ваші слова! Насправді їй шістдесят два, це моя мама, а ще наразі офіційний опікун. Справжня власниця я.
У вас є офіційний опікун?
Так, зважаючи на контекст, мені збіса важко підписувати папери.
Вас поклали до лікарні?
Це ще мяко сказано.
Мабуть, вони там дуже хвилюються. А про яку лікарню йдеться? Я вас туди відвезу.
Скажіть, ви вирішили, що я божевільна, яка втекла з психлікарні?
Ні, але
Бо божевільна після шльондри якось забагато як на перше знайомство.
Чхати він хотів, божевільна вона чи повія, адже був виснажений і просто прагнув поспати. Вона ж не вгавала і продовжувала наступ.
Якою ви мене бачите? знову запитала вона.
Я не розумію запитання.
Яка я? Оскільки я не бачу себе в дзеркалах, хочу знати, який маю вигляд.
Схвильована, дуже схвильована, незворушно відказав він.
Я маю на увазі фізично.
Артур завагався, а тоді описав: висока, з дуже великими очима, гарними вустами і милим обличчям, що суперечило її поведінці, сказав про довгі руки, які виписували елегантні рухи.
Якби я у вас попросила вказати станцію метро, ви б розповіли про всі пересадки?
Даруйте, але я не розумію.
Ви завжди так детально описуєте жінок?
Як ви зайшли? У вас є дублікат ключа?
Він мені не потрібен. Просто неймовірно, що ви мене бачите.
Вона невтомно повторювала: те, що він її бачить, це диво. Зауважила, що їй дуже сподобалося, як він її описав, і запросила сісти поруч.
Даруйте, але я не розумію.
Ви завжди так детально описуєте жінок?
Як ви зайшли? У вас є дублікат ключа?
Він мені не потрібен. Просто неймовірно, що ви мене бачите.
Вона невтомно повторювала: те, що він її бачить, це диво. Зауважила, що їй дуже сподобалося, як він її описав, і запросила сісти поруч.
Те, що я вам розповім, непросто збагнути й неможливо пояснити, але якщо ви готові вислухати мою історію, якщо хочете довіритися мені, то, може, зрештою навіть повірите. І це дуже важливо, адже ви, самі того не знаючи, єдина людина у світі, з якою я можу розділити таємницю.
Артур зрозумів: вибору немає. Він мусить вислухати, що розкаже ця дівчина. І хоча йому хотілося тільки спати, він сів біля неї й почув найнеймовірнішу історію у своєму житті.
Її звали Лорен Клайн, і вона інтерн-медик. Півроку тому потрапила в автокатастрофу через відмову кермового механізму.
Відтоді я в комі. Ні, зарано робити висновки, дозвольте пояснити.
Вона нічого не памятала про аварію. Прийшла до тями тільки після операції в реабілітаційній палаті. Охоплена дивними відчуттями, вона чула все, що говорили навколо неї, але не могла ні поворухнутися, ні заговорити. Спершу вона гадала, що причина в анестезії.
Я помилилася. Минали години а я все не могла фізично прокинутися.
Вона й далі була здатна все сприймати, от тільки не мала змоги спілкуватися із зовнішнім світом. Потім пережила найбільший страх у своєму житті, багато днів думаючи, ніби її розбив параліч.
Ви навіть не уявляєте, через що я пройшла. Лишитися навіки бранкою власного тіла.
Понад усе вона хотіла померти, втім складно вчинити самогубство, коли ти навіть мізинчиком поворушити не можеш. Мати сиділа біля її ліжка. Лорен подумки благала, щоб та задушила її подушкою. А потім до палати зайшов лікар. Вона впізнала голос це ж її викладач. Місіс Клайн запитала, чи може донька почути, коли до неї звертаються, на що Фернштейн відповів: «Гадки не маю, але дослідження дозволяють вважати, що люди в її стані здатні сприймати зовнішні сигнали, тож потрібно стежити за словами, розмовляючи біля неї».
Мама хотіла знати, чи повернусь я колись. Лікар же спокійно відповів, що гадки не має, однак варто зберігати надію, адже траплялося, що хворі поверталися до життя через багато місяців. Дуже рідко, але таке буває. Усе можливо. «Ми ж не боги і всього не знаємо, мовив він і додав: Глибока кома таємниця для медицини».
Як не дивно, Лорен відчула полегшення, адже її тіло лишилося неушкодженим. Діагноз не дуже втішний, але хоча б не остаточний.
Тетраплегія[5] невиліковна, а ось у разі глибокої коми є надія, хоч і мінімальна, додала Лорен.
Тижні проминали один за одним довгі й щораз повільніші. Вона проживала їх у спогадах і думала про інші місця. Якось уночі, мріючи про життя по той бік дверей палати, вона уявила коридор, медсестер, які проходили там, тримаючи в руках картки чи штовхаючи візки, своїх колег, що переходили з однієї палати в іншу
Саме тоді це сталося вперше: я опинилася посеред коридору, який так зосереджено уявляла. Спершу я подумала, що уява зіграла зі мною злий жарт, адже я добре знаю лікарню місце, в якому працюю. Однак ситуація була надзвичайно реалістичною. Я побачила навколо себе працівників: Бетті відчинила шафу, витягла звідти компреси й зачинила її, Стівен пройшов, чухаючи голову. У нього нервовий тік, тож він постійно чинить так.
Лорен почула, як відчиняються двері ліфта, відчула аромат їжі, яку несли черговим працівникам. Ніхто її не помічав: не знаючи про присутність дівчини, люди проходили повз, навіть не намагаючись її обійти. Втомившись, вона повернулась у своє тіло.
За наступні кілька днів Лорен навчилася мандрувати лікарнею. Думала про їдальню і опинялася там, про відділення екстреної допомоги і бінго, вона вже на місці. Через три місяці вправлянь вона змогла виходити з приміщення лікарні. Розділила вечерю із парою французів в одному зі своїх улюблених ресторанів, подивилася половину фільму в кінотеатрі й провела кілька годин у маминій квартирі.
Більше я так не робила: надто боляче перебувати поруч із нею, коли не можеш спілкуватися.
Калі відчувала її присутність і божеволіла від цього: кружляла і скавчала. А потім Лорен повернулася сюди, адже це її дім і тут вона почувалася найкраще.
Я живу в абсолютній самотності. Ви не уявляєте, як це: не мати змоги ні до кого заговорити, бути абсолютно прозорою, більше не існувати в житті інших людей. Тож зрозумійте, наскільки я здивувалась і зраділа, коли ви звернулися до мене сьогодні ввечері, там, у шафі, і коли я збагнула, що ви мене бачите. Не знаю чому, але доки це триває, я б могла розмовляти з вами годинами, мені так потрібно поговорити накопичилися сотні фраз.