Мені подобається цей краєвид, а вам? Саме він спокусив мене на цю квартиру. Люблю милуватися мостом. А ще люблю влітку відчиняти вікно й слухати туманні горни вантажних човнів. Я завжди мріяла порахувати хвилі, що розбиваються об носи кораблів, перш ніж ті проминають «Золоту Браму».
Гаразд, поїхали, тільки й відповів він.
Справді? І яка муха вас укусила?
Ви спаскудили мені ніч. Горить сарай гори й хата. Краще владнати питання ввечері, адже завтра я маю працювати. У мене важлива зустріч в обідню пору, тож не завадило б, щоб я поспав хоча б дві години. Поїхали зараз. А ви не квапитеся?
Ідіть, я до вас приєднаюся.
Де ви до мене приєднаєтеся?
Я приєднаюся, запевняю вас, довіртеся хоча б на дві хвилини.
На думку Артура, він і так забагато їй довіряє, зважаючи на ситуацію. Перш ніж вийти з квартири, він перепитав її прізвище. Вона повідомила його, як і поверх та номер лікарняної палати, де має лежати, пятий поверх, палата 505. Лорен додала, що запамятати легко, адже там одні пятірки. Артур же не бачив нічого легкого в тому, що на нього чекало. Він зачинив за собою двері, спустився сходами й вийшов на паркінг. Лорен уже сиділа в машині, умостившись на задньому сидінні.
Не знаю, як вам це вдалося, але вражаючий трюк. Мабуть, ви колега Гудіні!
Хто це такий?
Гудіні, фокусник.
А ви чимало знаєте.
Пересідайте наперед, у мене немає водійського картуза.
Будьте поблажливішими, я ж казала, що мені ще бракує точності. Заднє сидіння це не так погано, могла ж і на капот приземлитися. Але я зосередилася саме на середині машини. Запевняю, прогрес швидкий і беззаперечний.
Лорен перебралася на сидіння біля Артура. Запала тиша. Дівчина дивилась у вікно. Артур прямував у ніч. Він поцікавився, як йому поводитися після приїзду до лікарні. Лорен запропонувала вдати її двоюрідного брата з Мексики, який, щойно дізнався про трагедію, їхав цілий день і всю ніч. Він має сісти на літак до Англії на світанку й найближчі півроку не повернеться, саме тому необхідно порушити правила й дозволити йому побачити любу кузину, хай навіть у такий пізній час. Сам Артур не вважав, що схожий на мешканця Південної Америки, тому зазначив, що ці байки не спрацюють.
Дівчина ж зауважила, що він надто песимістично налаштований, і якщо зараз нічого не вдасться, завжди можна повернутися наступного дня. Не варто перейматися. Лорен куди більше хвилювалася через його уяву.
«Сааб» заїхав на територію лікарні. Лорен зазначила, що слід повернути праворуч, а потім виїхати на другу вулицю ліворуч і запаркуватись одразу за гірською сосною. Щойно вони зупинилися, вона вказала кінчиком пальця на нічний дзвоник, уточнивши, що не варто дзвонити надто довго, бо це їх бісить.
Кого їх? запитав Артур.
Медсестер, яким часом доводиться йти аж з іншого боку коридору. Вони ж не вміють телепортуватися. Та прокиньтеся ви нарешті!
Я б із задоволенням.
5
Артур вийшов з машини й двічі коротко подзвонив у двері. Перед ним зявилася невисока жіночка, очі якої обрамляли окуляри в роговій оправі. Вона прочинила двері й запитала, що йому треба. Артур розповідав свою побрехеньку так правдоподібно, як тільки міг. Медсестра повідомила йому про правила, які, раз уже вигадані кимось, мусять діяти, тож Артуру лишається тільки повернутися завтра й відкласти свій відїзд.
У відповідь на те молодик благав, нагадував про виняток, який підтверджує всі правила, але зрештою готовий був підкоритися з болем у серці. Медсестра таки здалася, поглянула на годинник і промовила:
Я маю робити обхід, тож ідіть за мною, не галасуйте й нічого не торкайтеся. Щоб за пятнадцять хвилин вийшли.
Він узяв її за руку й поцілував на знак подяки.
Ви всі такі в Мексиці? усміхнулася жінка.
Вона пропустила Артура в приміщення лікарні й попросила йти за нею. Вони дісталися до ліфтів і піднялись одразу на пятий поверх.
Я проведу вас до палати, завершу обхід і заберу вас. Нічого не торкайтеся.
Вона прочинила двері з номером 505. У палаті панувала напівтемрява. Здавалося, ніби жінка, яка лежала на осяяному простою лампою ліжку, поринула в глибокий сон. Біля входу Артур не міг розгледіти рис її обличчя. Медсестра тихо промовила:
Я лишу двері відчиненими, проходьте. Ви її не розбудите, однак стежте за словами, які кажете біля неї. Бо з хворими в комі нічого не можна знати напевно. Принаймні так кажуть лікарі. У мене щодо цього інша думка.
Я лишу двері відчиненими, проходьте. Ви її не розбудите, однак стежте за словами, які кажете біля неї. Бо з хворими в комі нічого не можна знати напевно. Принаймні так кажуть лікарі. У мене щодо цього інша думка.
Артур навшпиньки зайшов до палати. Лорен уже стояла біля вікна. Вона попросила чоловіка підійти ближче:
Підходьте, я вас не вкушу.
Молодик без упину запитував себе, що взагалі тут робить. Наблизившись до ліжка, він опустив очі. Схожість була неймовірною. Нерухома жінка здавалася блідішою, ніж її усміхнений двійник, але, як не зважати на цю деталь, їхні риси були ідентичними. Тоді він позадкував на крок.
Це неможливо! Ви її сестра-близнючка?
Ви безнадійний! Немає у мене сестри. Це я, лежу ось там. Просто собі я. Допоможіть мені й визнайте неможливе. Це не фокус, та й ви не спите. Артуре, у мене немає нікого, крім вас, повірте, ви не можете просто відвернутися. Мені потрібна ваша допомога, ви єдина людина на всій землі, з якою я вперше за півроку можу розмовляти, єдине людське створіння, яке відчуває мою присутність і чує мене.
Чому я?
Не маю ані найменшої гадки, у всьому цьому взагалі нічого логічного немає.
«Усе це» дуже лякає.
Гадаєте, мені не страшно?
Про страх Лорен і сама багато могла б розповісти. Вона бачила, як її власне тіло вянуло, наче овоч, з кожним днем, оповите катетером і крапельницею для отримання поживних речовин. Вона не мала жодної відповіді ні на його запитання, ні на свої ті самі, які вона щодень ставила собі після катастрофи.
Я запитую себе про таке, що ви й уявити не здатні.
Сумно поглянувши на Артура, вона поділилася з ним своїми сумнівами та страхами: скільки ще триватиме цей загадковий феномен? Чи зможе вона повернутися хоча б на кілька днів до життя нормальної жінки, здатної ходити на власних ногах і обіймати тих, кого любить? Навіщо вона присвятила стільки років вивченню медицини, якщо все закінчиться так? Скільки ще днів лишилося, перш ніж її серце зупиниться? Вона бачила, як помирає, і ціпеніла від жаху.
Я привид людини, Артуре.
Чоловік опустив очі, аби не зустрітися з поглядом Лорен.
Щоб померти, потрібно піти, а ви й досі тут. Ходімо, ми повертаємося. Я стомився, та й ви також. Я вас підвезу.
Він поклав руку їй на плече та обійняв, ніби щоб утішити. Обернувшись, він опинився перед медсестрою. Жінка здивовано витріщалася на відвідувача.
У вас судома?
Ні, а що?
Ваша рука застигла в повітрі зі стиснутою долонею. Це не судома?
Артур різко відпустив плече Лорен і звісив руку вздовж тулуба.
Ви не бачите її, так? запитав він у медсестри.
Кого я не бачу?
Нікого!
Хочете трішки відпочити перед відїздом? Здається, ви дивно поводитеся.
Медсестра хотіла заспокоїти його, адже це завжди великий шок. Казала, що «все гаразд», «це мине».
Артур відповів повільно неначе враз розгубив усі слова і тепер їх шукає:
Ні, все гаразд, я піду.
Медсестра схвильовано запитала, чи знайде він шлях. Опанувавши себе, він заспокоїв жіночку, сказавши, що вихід наприкінці коридору.
Тоді я лишаю вас тут, бо маю трохи роботи в сусідній палаті треба поміняти постільну білизну. Трапилася маленька неприємність.
Артур попрощався з нею і вийшов у коридор. Медсестра побачила, як він горизонтально відставив руку й пробурмотів:
Я вірю вам, Лорен, вірю.
Медсестра насупилася й повернулася в сусідню палату, міркуючи: «Ох! Як же це їх усіх шокує, що ще скажеш».
Артур і Лорен пірнули в кабіну ліфта. Артур не підводив очей. Він нічого не казав, і вона також. Вони вийшли з лікарні. Північний вітер увірвався в затоку й приніс із собою колючий дрібний дощ. Було холодно, хоч вовків ганяй. Чоловік підняв комір пальта до потилиці й відчинив дверцята машини для Лорен.
Пригальмуймо трохи з усім цим ходінням крізь стіни та вчинімо як треба, будь ласка!
Вона сіла в машину звичайним способом і всміхнулася.
Поверталися мовчки ні він, ні вона не зронили й слова. Артур зосередився на дорозі, Лорен милувалася хмарами крізь вікно. Тільки коли вони підїхали до будинку, дівчина, не відриваючи погляду від неба, промовила:
Я дуже любила ніч за її тишу, за силуети без тіней, за погляди, якими не обмінюються вдень. Неначе місто ділиться між двома світами, що не зустрічаються один з одним, і жоден навіть не здогадується про існування іншого. Безмір людських створінь, що зринають у сутінках і розчиняються на світанку. Нікому не відомо, куди вони прямують. Про них знали тільки ми в лікарні.