Чому ж, нормальна собі людина Ось поїм та й піду собі в номер, почитаю інструкцію на
Леонід не доказав, оскільки штурман зіскочив зі свого місця й істерично заволав, підбігши до нього:
Третій день ми тут сидимо!!! Третій день весь екіпаж після скасування рейсу збирається разом і розмовляє по душам!!! І тільки ти один снідаєш, обідаєш та вечеряєш за розкладом, дудлиш чайок відрами і все читаєш інструкції, читаєш, читаєш І тобі це чомусь не набридає!!! Хлопче, та прокинься ж нарешті!!! Розкажи всьому нашому невеличкому колективу, що ж із тобою не так?! Ти що, стукач?! Стукач, еге ж?!
Марате, Марате!.. спробували зупинити його.
Та не може людина так явно відриватися від колективу, якщо тільки справді не виконує якогось завдання!..
Штурман нервово змахнув рукою і величезний чайник Леоніда, повний свіжозавареного зеленого чаю 125, полетів на підлогу й розлетівся на друзки, а ароматна рідина розливалася по підлозі. До столика, за яким сидів трохи ошелешений борттехнік, підбіг радист Володя, вибачився, підхопив роздратованого Марата під лікоть і повів до загального столу. Було видно, що і він також через щось злий на Леоніда от тільки через що саме?..
Між тим засмучений Леонід подумав, що тепер доведеться ще й чорний чай замовляти замість зеленого, якого в їдальні ніколи не бувало у принципі. Та й чайника шкода: де тепер такий великий знайдеш, якщо в Ташкент їхній авіазагін не літає?! Ех-х-х!.. Треба хоча б друзки попідбирати, щоб місцеві працівниці не лаялися, бо їм тільки посваритися з ними не вистачало.
Однак щойно борттехнік нахилився над підлогою, як мало не зіткнувся чолом із зовсім юною дівчинкою, котра зявилася невідь-звідки й також потяглася до фарфорових друзків, що від удару безладно розлетілися навсібіч упереміш з розпареними чаїнками.
Ой, обережніше, бо можна порізатися! скрикнула вона, одночасно ухиляючись від зіткнення з чолом постояльця.
Це ти обере спробував заперечити Леонід. Проте цієї миті дівчина мимоволі скрикнула, і на вказівному пальці її правої руки зачервонів невеличний кривавий поріз.
Ну от, я ж казала, що треба обережніше, зітхнула вона, щосили, до побіління нігтя затиснувши ранку кінчиком великого пальця й водночас здійнявши руку високо над головою, щоб від порізу відлила кров.
Бо не руками треба, а ганчі-і-ірко-ю-у-у
Їхні очі мимоволі зустрілися, і вражений борттехнік поперхнувся словами. Таким пронизливим поглядом, як у цієї дивної метушливої дівчини, була наділена тільки одна-єдина людина у світі його дружина. Тільки очі у дівчини були не глибоко-чорні, як у Гелени, а смарагдово-зелені. Хоча якщо добре подивитися, то на райдужці лівого ока, біля самої зіниці причаїлася парочка крихітних, ледь помітних брунатних цяточок. Але ж сила погляду, яка сила погляду!..
Не засмучуйтесь, буде у вас іще новий чайник, не гірший за розбитий.
Що-що?.. перепитав здивований Леонід, не вірячи власним вухам.
Кажу, не варто засмучуватися через розбитий чайник, спокійно повторила дівчина. При цьому її дивні очі на мить спалахнули, ніби пара світлячків.
Оксанко!.. долинуло звідкись іздалеку, немовби крізь товстелезну ватяну стіну. Однак дівчина продовжила спокійним рівним голосом:
І на інших не зважайте, бо невдовзі Так, зовсім скоро все зміниться.
Тобто?..
Все зміниться, авжеж. Бо на відміну від них, ви літатимете й надалі.
Дівчинко, ти хоч би розумієш, що верзеш?! Ми ж льотчики, ми це екіпаж. Ми не можемо не літати, робота у нас така, що
Ви не розумієте. Вони вже нікуди не літатимуть, позаяк
Оксано, я кого тут гукаю, ніяк не догукаюся?!
До зайнятого Леонідом столика наблизилася одна з працівниць їдальні молода миловида жіночка, яка зазвичай або сиділа на касі, або розливала по склянках чай з облупленого емальованого чайника чи зварений із сухофруктів компот, принесений з кухні у не менш облупленій каструлі. Судячи з суворого виразу обличчя, касирка перебувала явно не в захваті від поведінки зеленоокої дівчини, яка при її наближенні, не сказавши більше жодного слова, кинулася у прохід, що вів на кухню.
Отож-бо, з переможним виглядом мовила жіночка і звернулася до борттехніка: Чий це чайник розкокали?
Це мій, не переймайтеся, поспіхом завірив він.
Скільки не проси постояльців не тягати посуд від нас у номери й назад, а все одно тягають! зітхнула касирка. Ну, що ж із вами поробиш?
Та не виносив я посуд звідси
Збирай потім порожні тарілки й особливо склянки, де ви їх кидаєте!..
Повторюю, нічого я звідси не виносив. Це мій чайник для заварювання зеленого чаю.
У нас лише чорний чай, зеленого не тримаємо.
Отож я й заварюю
Прибирай тепер за вами!
Зрозумівши, що жіночку не переспорити, Леонід розсудливо замовк. Тоді касирка спитала:
Що моя дурепка вам тут наговорити встигла?
То це?..
Донька це моя, хто ж іще.
А-а-а Ну-у-у борттехнік якось непевно знизав плечима.
То що ж?..
Та-а-а Втішала, що буде у мене новий заварювальний чайник і він трохи подумав, перш ніж уточнити: І-і-і нібито й не зовсім втішала. Верзла якісь нісенітниці, не надто зрозумілі, тому я
Що за нісенітниці?
Він знову знизав плечима.
Ну, я ж їй задам! касирка рішучо підібгала губи.
Навіщо ви так?
А щоб знала, як до відвідувачів чіплятися зі своїми вибриками!
Вона говорила дивні речі.
Жіночка зміряла Леоніда оцінюючим поглядом, на півхвилини напружено замислилася й нарешті пояснила:
Не звертайте уваги на мою дурепку, будь ласка. Це все спадкове, через чоловіка мого, через Володю. Він циган, отож дочка надумала собі бозна-яких дурниць і тепер принагідно вдає із себе «справжню ворожку». До того ж ми з ним колись у театрі разом працювали, просто я кинула грати після пологів, тоді як мій Володя
То вона циганка?! не витримав борттехнік.
Лише наполовину. Але то все не варте уваги. Ті нісенітниці, що вона тут вам, мабуть, намолола, плюньте й розітріть.
Але ж ви навіть не знаєте, про що вона говорила!..
І знати не хочу! Бо все це глупство, виїденого яйця не варте.
Тут до їдальні увійшла прибиральниця зі шваброю, обмотаною драною ганчіркою, й заходилася згрібати попід стіну друзки чайника й розмоклі чаїнки. Леонід сходив до каси, приніс до столика склянку ледь теплого чорного чаю. Потім з меланхолійним виглядом доїв суп, поганяв по тарілці величезний шматок пшоняної каші, подряпав виделкою кулінарний шедевр, який в тутешній їдальні називався «хлібним» шніцелем. Нарешті, не відчувши жодного задоволення, випив залпом склянку чаю і попрямував до себе в номер.
Звісно, він дуже засмутився через усю ту безглуздь, що сталася в їдальні. Та особливо гірко було йому отаке ставлення екіпажу. Власне, і справді нема чого звертати увагу на всякі дурниці, почуті з вуст малолітньої дурепки, яка корчить із себе «справжню ворожку» її мати має рацію. Однак все сталося через витівку Марата, от що прикро!.. Інші члени екіпажа й раніше дивилися на борттехніка якось косо, з недовірою Але така явна демонстрація незадоволення сталася вперше.
Вчитися на інженера Леонідові не надто хотілося. Лише завдяки мякому підштовхуванню з боку дружини Гелі він аж у 1972 році заочно здобув вищу освіту за спеціальністю «Літакобудування», після чого півроку пропрацював у відділі головного конструктора на ташкентському заводі Антонова. Саме тоді його відправили у відрядження на полігон спостерігати за роботою чергового нововведення Подивившись, як злітають у небо потужні крилаті «Ани», почав мріяти про те, що колись і сам підніметься в небо на сталевій «пташці». Для цього було потрібно не так уже й багато усього лише перекваліфікуватися у борттехніка
Теорія далася йому легко: найскладніші інструкції Леонід запамятовував сторінками немов Йоганн Вайс у багатосерійному фільмі «Щит і меч». На тренажерах він також був першим але пройти «вертушку» на медкомісії ну ніяк не виходило!!! Мрію про польоти довелося відкласти спочатку на півроку, потім іще на півроку Однак злий рок не відступав.
Після чергового провалу неборака добряче напився. І тут знов допомогла Геля! Щоправда, для початку добряче висварила чоловіка за те, що одразу не звернувся до кваліфікованого домашнього лікаря але ж допомогла, прописавши аутотренінг і повну відмову від алкоголю! Бажання літати було величезним, тому приписів Леонід дотримувався неухильно. Не минуло й трьох місяців, як «вертушка» була подолана, а бажання випити зникло загалом. Натомість Гайдамака пристрастився до зеленого чаю і навіть спеціальний заварювальний чайник собі завів, але ж чого не зробиш заради мрії злетіти високо в небо на потужному літаку!..
У1974 році на заводі Антонова у Ташкенті частину льотного складу розформували, решті запропонували перевестися до Києва. Отак сімейство Гайдамаків-Уханьських й опинилося в Києві. Щоправда, попервах Леоніда запроторили до наземної служби, проте невдовзі запропонували місце борттехніка на «Ан-22». Колектив був новий, усі якось швидко знайшли між собою спільну мову, тільки один Гайдамака не вписався у цей екіпаж. Нібито й по роботі та в побуті ніхто до нього претензій не мав, але стосунки з колегами у нього не налагоджувалися і край!