Бог нас створив, щоб ми були богоносними, щоб зберігали Його у своєму серці, щоб були Його храмом. І це ми можемо здійснити лише тоді, коли віримо, приймаємо Того, кого маємо носити.
Багато людей думають, що в нашому житті достатньо повірити один раз, достатньо одного разу сказати собі (можливо, у дитинстві): так, я вірю в Бога. Це хибна думка. Бо у вірі треба зростати. Це подібно, як із одягом: дитина росте, і батьки думають, що наступного року ці штанята чи ця спідничка будуть замалі для моєї дитини і треба буде подбати про одяг відповідного розміру. Так само маємо зростати у вірі, щоб те носіння Бога відповідало нашому сучасному життю.
Зростати у вірі означає дозволити, щоб Божа сила, Божа присутність і Божа воля проникала в усі сфери мого життя. Наведу кілька прикладів. Коли хлопець чи дівчина їде з дому навчатися до певного освітнього закладу, то потрапляє в цілком нові обставини. У тому середовищі, у навчальному закладі їм треба наново відшукати Бога. А скільки людей сьогодні виїжджає з України на заробітки! Часто лише там, далеко від дому, вони віднаходять Бога, тому що починають розуміти, що без Церкви і Божої сили на чужині вижити неможливо.
Тому ми мусимо зростати у вірі, і той Великий піст має стати ще одним періодом нашого розвитку, щоб сила Господа Бога, Його закон і воля пройняли все наше життя. Часто люди на початку посту роблять собі якісь постанови. Кажуть: не їстиму того, не слухатиму того, не дивитимуся того. Коли ж закінчується піст, надолужують за всі сорок днів, хто чого не зїв, не подивився і не випробував. Це виявляє брак віри, тому що ми хочемо пережити з Богом лише один період чи одну годину на день, а в інший час поводимося так, ніби Його немає. Помиляється той, хто вважає, що за час Великого посту своїми поклонами, умертвленням виконує свій християнський обовязок. У такий спосіб ми лише вживаємо церковні обряди для того, щоб заспокоїти своє уражене сумління, і більше нічого в нашому житті не змінюється.
Спитаймо себе сьогодні, чи справді я є віруючий. Якою мірою Господь Бог присутній у моєму житті? Чи, може, я тільки частково є християнином, у певні години року, в певні моменти життя? Чи все моє життя сповнене Божою силою, Божим законом і Божою волею?
Щоб правильно пережити цей піст, почнімо його з прохання до Господа Бога, кажучи: «Боже, скріпи мою віру». Памятаєте, апостоли колись прохали Всевишнього: «Додай нам віри» (пор. Мт. 17, 20). А Христос їм відповів: «Якщо б ви мали віру таку маленьку, як гірчичне зерно, ви б наказали отій горі посунутися і вона б вас послухала, бо нічого для вас не було б неможливого».
В одному селі в горах мені розповіли історію про гуцульську віру. Одному господареві дуже заважала гора перед його вікном, тому що заступала сонце. Чоловік одного разу почув слова священника, які щойно я вам цитував із розмови Христа з апостолами. Гуцул прийшов до хати і каже: «Я вірую. Горо, щоб зранку тебе тут не було». Вранці встає, відчиняє вікно гора стоїть на місці. Він каже: «Я так і знав». Найбільшою горою, яка відділяє людину від Бога, є невірство.
Просімо Господа Бога у час Великого посту, щоб справді все наше життя просякло Божим світлом. Не робімо собі на початку посту постанов, які не схочемо виконувати після його закінчення. Час Великого посту це час вправи, щоб навчитися чинити те, що будемо робити впродовж усього нашого життя. Нехай Господь Бог покріпить нас у вірі. І зробить нас справді віруючими людьми.
Пятниця першого тижня Великого посту
с. Унів (Львівщина), Свято-Успенська Унівська лавра, 3 лютого 2012 року
Преподобні отці, браття і сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Насамперед хочу подякувати вам, що ви під вечір покинули всі справи і прийшли, щоб ми разом помолилися, бо так важливо є для сучасної людини знайти у своєму розпорядку дня чи робочого тижня місце для Бога. Тішуся, що сьогодні можу бути разом з вами і маю нагоду сказати це коротке слово.
Якщо поглянути на життя сучасного суспільства, то на загал можемо сказати, що людина дуже не впевнена. Вона боїться прийдешнього дня, вона розгублена, часто почувається покинутою. Можно жити у великому місті, а почуватися як у пустелі. Нерідко люди, які мешкають у багатоповерховому будинку, навіть не знають одні про одних. Роками не вітаються, хоч є сусідами.
Сучасна людина щоразу більше починає впадати у відчай, безнадію. З погляду соціології, стан сучасного українського суспільства можна охарактеризувати як загальнонаціональну депресію. Усе погано. Усе не так. Руки опускаються. Що робити далі? Але серед такого, я б сказав, напівкромішнього сучасного світу чомусь стає всім некомфортно, і багатим, і бідним. Сучасна людина не має надії.
Сучасна людина щоразу більше починає впадати у відчай, безнадію. З погляду соціології, стан сучасного українського суспільства можна охарактеризувати як загальнонаціональну депресію. Усе погано. Усе не так. Руки опускаються. Що робити далі? Але серед такого, я б сказав, напівкромішнього сучасного світу чомусь стає всім некомфортно, і багатим, і бідним. Сучасна людина не має надії.
Однак Боже слово, яким живе Христова Церква, стверджує, що віруюча людина може мати надію. І навпаки, хто не має віри, той не має надії.
Минулого разу, в середу, ми роздумували, що таке віра. Я казав, що віра це не почуття чи довіра до когось, а Господній дар, чеснота, яка робить Бога присутнім у серці, у житті віруючої людини. Бо якщо Його десь немає, якщо в певний час або в якомусь питанні ми Його викидаємо, мовляв, це приватна сфера, а Ти, Боже, побудь збоку, то це вказує на брак віри.
Сьогодні я б хотів, аби ми поміркували, що таке надія, якої ми так усі потребуємо. Надія це плід віри. Той, хто вірує, що Бог є в ньому, відчуває, що ця присутність діяльна. Господь надихає і робить таку особу цілком іншою людиною. Тоді людина завдяки чесноті надії вже має те, на що надіється.
Ми, християни, надіємося на вічне життя. Проте, якщо віруємо в Бога, завдяки надії вже маємо вічне життя! І все те вічне благо переживаємо наче передсмак того, що колись обявиться вповні. Мені багато разів доводилося читати відгуки прочан цього монастиря, які кажуть, що вони, переступаючи поріг храму, відчувають присутність неба на землі, начебто Господь Бог дає нам посмакувати, наперед відчути те, що здійсниться тоді, коли Він удруге прийде у славі. Це ознака нашої надії.
Надія не є почуттям. Коли ми кажемо: сподіваюся, що завтра не буде дощу, тому прийду до церкви без парасольки, тоді ми очікуємо того, чого ще немає. Натомість через чесноту надії ми вже маємо вічного Бога, який мешкає в нас і є запевненням нашого прийдешнього дня. Тому людина, яка покладається лише на свої сили, є найслабшою у цьому світі, яка покладається лише на своє багатство найбіднішою, яка покладається на власне місце в суспільстві, на власний авторитет чи на інші способи, як завоювати собі цей світ, найнемічнішою тощо. Ось чому ми кажемо, що надію може мати тільки віруюча людина.
Розповім вам одну історію, щоб пояснити, на чому ґрунтується християнська надія. Усім вам відомий вислів, який описує Ісуса Христа як доброго пастиря, котрий покидає девяносто девять овець і шукає одну овечку, що загубилася (Ів. 10, 11). Роздумуючи над цим євангельським висловом, я довго не розумів, як почувається та загублена овечка, бо в нас в Україні не часто можна зустріти цих тварин. Аж під час відвідин однієї парафії я хотів показати людям, що єпископ має бути добрим пастирем, і мені на сцену вивели малесеньке ягнятко. Уявіть собі: те ягнятко десь зранку забрали від мами, воно весь день кричало, а тут його на шнурку вивели на сцену, де багато світла й шуму (пізніше мені сказали, що йому навіть робили заспокійливий укол). І тоді я взяв те ягнятко і поклав собі на плечі. Знаєте, що сталося? Тваринка якось так інстинктивно притулилася мордочкою до мого обличчя і заспокоїлася Мені відразу стало мирно, тепло, а ягнятко заснуло. (Символом загубленого ягняти, якого добрий пастир має знайти і покласти собі на плечі, в єпископському одязі слугує омофор.) Повертаючись до вищезгаданого євангельського вислову, зауважу, що коли добрий пастир знаходить ту овечку, то її не бє, не копає, не штовхає, не жене назад до того стада, яке вона покинула, а бере на плечі і сам несе.
Це добра наука для нас, бо ми часто уподібнюємося до загубленого ягняти. Проте яку велику радість і який мир ми можемо пережити, коли відчуємо, що хтось нас знаходить, не сварить за гріх, а лагідно бере на плечі! І ми йдемо, ступаючи по тих горах, каміннях Його ногами. Оце приклад надії!
Коли Господь Бог нас віднаходить, то ми потім можемо бути сильними, йти крізь життя Його ногами і надіятися попри всяку надію, як писала Леся Українка («Contra spem spero»). Це стається тому, що маємо силу, яка походить не від наших зусиль, не від нашого багатства чи наших можливостей. Це сила, яку дарує нам Господь Бог, і її не можна втратити. Ніхто її не може в нас забрати, жодна економічна криза. Апостол Павло казав, що ні ангели, ні сили не можуть його відділити від Христової любові.
Бажаю, щоб цього вечора кожен із вас відчув себе віднайденою овечкою. Якщо маєте якусь біду, проблему, якщо ви розгублені ідіть до Христа, який казав: «Прийдіть до Мене всі, втомлені і обтяжені, Я заспокою вас» (Мт. 11, 28).