Сталось Таке сталось, що й досі, в три погибелі зігнувшись, ходжу Роя збирав Тільки ото підобідали, вийшов у садок, дивлюсь: гонить Я за колодку{45}, за драбину й чекаю, де сяде Сів, бачите, он на тому бересточку Воно хоч і височенько, а щоб невдобно, сказать не можна! Драбина достає, і колодку підставити можна так, що струснеш і все! Мій, думаю, буде! Підставив драбину, поліз І колодку в самий раз пристроїв, і все Тільки наважився струсонути воно, лиха личина, хай Бог простить, тільки дз-з-з! Та в самісінький же вам ніс: раз!
Та так же болюче, як ніколи!
Одмахнувсь! Сльози тільки: кап! кап! кап! Чую, жене мого носа! Як рисаком жене!
Труснув ще
А воно штук із десяток у лоба як ужарять!
Чорти б вас!..
Тільки ото промовив «чорти», коли це:
Трісь!
(А колодку з роєм держу!)
Трісь! та як поперло, як поперло, так, їй-бо, хай Бог простить, сажнів з пять, ноги вгорі, а голова внизу, летів, як яструб. А потім як кинуло, аж кавкнув. Кинуло та ще й колодку на голову наділо! Так вони як рвонули мене з усіх боків, то я як висмикнувсь із колодки, та як ударив, так у сажі{46} з кабаном опинився
Упав та й стогну!
Виволокла стара з сажа, насилу очуняв! Запричащався. Такого вони мені меду дали!
Отаке буває
«Ото не чортихайся, раз із бджолами діло маєш», каже стара.
Так воно таки правда! Я вже запримітив: раз по пасіці чорта згадав, тікай краще. Особливо як за роєм лізеш.
Чорт, знаєте, та ще при трухлявій драбині завжди таку халепу вам устругне
А мед мед, що й казати, штука солодка
Як я рибу ловив
Р-а-а-нок! Не ранок, а вірші!
Угорі небо. Внизу земля. А передо мною ставок
Ви знаєте, що таке ставок?
Це така велика-велика глибока з землі тарілка, а в ній не «Supe а lа peisanne» (так у «Ренесансі» пишуть), а вода.
А у воді риба, раки.
Моє завдання як рибалки впіймати оту рибу, а коли трапиться, то й рака.
Це одно.
Друге: мати з отого всього: 1) насолоду, 2) відпочинок душі моєї розхристаної і 3) юшку із свіжої риби.
Для того з собою взяв:
а) Обовязкову постанову 118 Харківського губвиконкому (правила, як ловити рибу),
б) сантиметр,
в) циркуль,
г) парасолю (сонце!),
д) кошика, де вмістилося б півдесятка тарані, пляшка перцівки («довоєнного качества»!), 2 ф. хліба й ін.,
е) посвідчення особисте,
є) учотну картку,
ж) удку,
з) жінку.
Все, значить, що полагається.
Закинув
Клюйоть, дядя?
Проходь! Проходь! Свого часу клюніть!
Пішов І вже здалеку на голос «Гречаників»:
Удіть, дядя, удіть,
А вечерять чтось-то будіть.
«Смійся, думаю, смійся!»
Перші дві з половиною години стоїчно дививсь у ставок і думав: «Отже, дивись: кисень з воднем, яке-небудь Н2O, а скільки риби має»
А я, можна сказати, людина, homo, а хоч би тобі паршивенька тулька!..
Коли це: плиг-плиг-плиг! Поплавок!
Сіп!
Є!! Ага! Лови, жінко, лови-лови-лови! Держи! Впіймала?
Є!
Карасик? Давай сантиметр. Давай циркуль. Давай обовязкову постанову Губвиконкому. Як там сказано? «Карась не менш як три вершки. Міряти від середини ока до задньопрохідного плавника». Добре! Шукай око!
Є!
Шукай середину ока! Найшла? Став сантиметр. Та-а-ак-с! Держи! Шукай задньопрохідний плавник!
Я не знаю де!
Шукай ззаду! Раз задньопрохідний, значить, ззаду! У проході! Найшла?!
Та нема!
Зоологію забула? Чого вас по тих гімназіях учили? Давай сюди!
Ой! Уже!
Що вже?!
Виплигнув! У воду! Он-он-он! По-о-о-плив!
От іще! А ще й на курсах була! І у Вукоопспілці{47} служила! Паршивої риби не вдержиш!..
Плиг-плиг-плиг! Поплавок.
«Прочая риба»?! Скільки там для «прочої» одміряно?
Три вершки!
Давай сантиметр! Око є! Перевертайсь, «прочая». Де тут у тебе той «плавник задньопрохідний»?.. Нема! Дивись: плавника нема! Щука одїла! Як же тепер?
А я не знаю!
Викину! Іди назад у став! Плавають тут без «задньопрохідних»! А потім відповідай!
О-о-о! Рачок! Іди, йди, йди! Ну, дивись, як там раки? Де їх вимірять?
Два вершки! Від кінця голови до кінця хвоста!
Давай сантиметр! Почнемо від голови.
Та то ти з хвоста починаєш!
Як із хвоста?! Це ж «шийка»! А на шиї й голова!
Та то хвіст, а не шия! Сам нічого не знаєш, а лаєшся!
Не все тобі дно, чи од хвоста до голови мірятиму, чи від голови до хвоста?
Ну?!
Вершок і сім восьмих! Іди к чорту! Пливи! Не міг на паршиву восьмушку вирости?! А теж лізе!
Ходім додому!
Вечеряв «дядя» не «чтось-то», а тараню.
Вишневі усмішки київські
Чий Шевченко?
Наш Шевченко!
Ні, наш Шевченко!
Та ні, таки наш Шевченко!
Наш!
Наш!
А як насправді, чий же Тарас Григорович? Наш чи їхній?
Їхній!
Факт! Що факт, то факт, нема де правди діти їхній Який там, вони кажуть, Шевченко революціонер, коли він і віру, і церкву, і Бога так поважав, так славословив, так шанував!
І що ви на це скажете?
Правда!
Читайте, як він до цього всього ставився:
Храми, каплиці, і ікони{48},
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомимії поклони
За кражу, за війну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просим,
А потім в дар тобі приносим
З пожару вкрадений покров
Бачите?
Пожар, небезпека, згоріти можна, загинути раз плюнуть, а ми, незважаючи на це все, в огонь, мовляв, ліземо, щоб свиснути покров і Богові в дар принести
Хіба це не любов, не самопожертва?
Хіба це не повага до релігії, до церкви?
І це ще не все
У поемі «Іван Гус» Тарас Григорович просто кричить за автокефальну церкву:
Автодафе! Автодафе!
Гуртом заревіли
«Автодафе» це тоді так звалась автокефалія.
Можна дуже багато з Шевченкових творів таких прикладів понаводити, але гадаємо, що досить буде й тих.
Далі
Відношення Т. Г. Шевченка до панів. Безперечно, дуже симпатичне. Та й інакше й бути не може. Сам кріпак, змалечку вихований на панській ласці, він все своє життя про панів ізгадує. Устами героїв своїх віршів він їм шану і дяку віддає
Послухайте, з якою любовю Лукія («Відьма») розказує дівчатам про те, як вона пана любила:
А вона їх научала,
Як на світі жити;
Розказує, як і вона
Колись дівувала
І як пана полюбила,
Покриткою стала.
І як стригою ходила,
Близнят породила.
Усе, було, розказує,
Але плачуть дівчата,
Та христяться, жахаються,
Ніби пан у хаті
Ви бачите, з якою любовю ставилося населення до панів. Проста дівка Лукія настільки любила пана, що не одну дитину йому народила, а цілих двоє. І дівчатам потім розказує. Дівчата з радості аж плачуть, і в екстазі їхньому їм навіть пан увижається («Ніби пан у хаті»).
Далі
Ми вважаєм Шевченка за борця за волю. Помиляємося ми. Шевченко любив неволю. Він її навіть ідеалізував.
Пригадайте:
Заснули, мов свиня в калюжі,
в своїй неволі{49}
«Свиня в калюжі» Верх блаженства Ми ж прекрасно всі знаємо, що ніхто так красиво себе не почуває ніколи й ніде, як свиня в калюжі
Далі
Помиляємося ми так само, що Шевченко ненавидів царів. Чому ми це приписали Тарасу Григоровичу, я просто не розумію. Він же ясно й недвозначно каже:
Все на світі не нам,
Все богам та царям{50}
Все їм! Все їм оддавай!
Хіба це не пошана царів та богів?
А оце, приміром:
О люди, люди, небораки,{51}
Нащо здалися вам царі
Прямо благає!.. Навіщо вони вам? Дайте їх нам! Страшенно-бо любив він їх
Наведені приклади, думаю, переконають, що Шевченко, безперечно, їхній Панський Тарас Григорович.
У «Заповіті» так якнайяскравіше виявилася його поміщицька ідеологія, його бажання великої земельної власності:
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно
Бачите який?!
Не просить якихось півдесятин, а цілі лани, з кручами, з Дніпром
До графині Браницької{52} хоче дорівнятися
Так чий він?
Правда, їхній?!
Київ
(Усмішка. Ретроспективна, коли можна так сказати)
Високо передо мною Старий Київ над Дніпром.
Та воно таки так
І «высоко», і «передо мною», і «старий», і «Київ», і «над Дніпром»
Тільки от що «Днепр не сверкает под горою переливным серебром», а пірнув Дніпро під аршинну кригу, закутавсь у білу пухову ковдру й спить І тільки іноді, як йому щось насниться, репне від Подолу до Слобідки репом гучним і знову спить.
А Київ Київ високо
Київ хароший
Великий це раз Чепурний це два Певний себе це три