Тьма і проліски - Процайло Андрій Ярославович 4 стр.


 Чого тобі, дитино?  запитала продавщиця. Жіночка років пятдесяти з добрими очима. Втомлена, як нинішній день.

Оля зачекала, поки з крамнички вичалапає бабуся з оселедцем і напустить до приміщення туману, а тоді мовила:

 Пляшку горілки,  жіночка уважно слухала.  Доброї, але недорогої. Так Далі. Пляшку шампанського оцього  вибрала сама і тикнула на цінник.  Ну і три пачки сигарет. Щоб були худенькі, легенькі й не смерділи

 Все?  запитала крамарка.

 Так,  відповіла Оля і вийняла гаманець.

 Паспорт,  насупилася жінка. Мала брови чорні, густі, аж кучеряві.

Оля здивувалася:

 Не зрозуміла

 Скільки тобі років?

 Сімнадцять майже. А що?

 Продаж алкогольних напоїв та тютюнових виробів особам, які не досягли вісімнадцяти років, заборонено законом! Що, кралечко, новий дільничний тебе підіслав? Під шумок Нового року? Йди, крихітко, геть!

За «крихітку» можна було продавщиці парочку новорічних, перцем присипаних, віншувань заліпити. Оля відчула себе приниженою, як у першому класі, коли не стрималась і в колготки напісяла. Вчителька вперто не помічала її піднятої ручки, а коли вже було пізно, то ще й нагримала на малу, мовляв, чом не сказала, що в туалет хочеш, така доросла, і в колготки дзюрити, ая-яй! Дітваки-однокласники наче подуріли, реготали з Олі й тицяли в неї пальцями. Забули оленята, як телятками були Оля тиждень до школи не ходила хотіла схитрувати, що їй зле, але захворіла насправді. Певно, з розпачу. Не кашляла, не шмаркала, горло не боліло, а температура сорок висіла на ній, як бурулька, і не сходила. Коли нарешті мама збагнула, що дитина гарячкує з відчаю, і пояснила, що життя штука непередбачувана, що навіть директор школи, коли його в кабінеті закрити, у штани напустить, Оля стала помалу оклигувати. А потім, скільки в школі вчилася, коли бачила директора, то їй здавалося, що він до туалету хоче. Що ось-ось не стримається і зі штанини калюжа виросте. На випускному, коли директор трохи «мінералки» випив, запитав Олю, чому вона постійно з нього підсміюється. На що дівчина збрехала, що не підсміюється, Боже збав, а радіє, що в них такий гарний керівник. Директор школи, за всіма правилами жанру, не забув наголосити Олиним батькам, що ладну дитину виростили. Спільними зі школою зусиллями. Мама закивала, і тато погодився, зиркнувши спідлоба, підозрюючи, що, мабуть, «сильні» бульки в тієї мінералки, коли такий скиглій-скупендра, як директор, добре слово сказав Оля не хотіла чути насмішки від новоявлених подружок Яни й Оксани, тому щосили намагалася вдати з себе ангелятка і попросила:

 Ну будь ласка

 Я тобі зараз дам «будь ласка»! Купуй молоко з льодяником або пензлюй геть! Дурочка малолітня! І так клепок у тій делікатній голівці жменька, вона їх іще труїть спиртами і димами!

Дівчина вийшла з магазину спантеличена.

 А де «радість»?  здивувалася Яна.

 Ой, ти забула в магазині випивку!  іронізувала Оксана.  Вернися, забери, чуєш?

Оля стала навпроти подружок. Тицьнула по черзі вказівним пальчиком дівчатам між груденята, сказала:

 Ти і ти. Обидві!  додала з притиском.  Пішли в п пень!  і ракетою погнала від них.

Чалапала, мов у тумані. Сучки, вирішили з неї поглузувати. Нічого. Вона живуча, татову клітку витримала, то з власною свободою вже напевне якось собі раду дасть. Усе досвід. Як каже історик, негативний досвід, якщо його сприймати розумом, а не емоціями,  це додатковий камінь у фундамент успіху. Так. Точно. Проблем нема. Єдина заковика викладач не зізнався, що таке успіх. Певно, сам не знає. Бо люди зазвичай балакають про те, чого їм бракує. Оля перемкнулася на історика і враз світ перемінився. Став іншим. «Подружки», наче за помахом чарівної палички, зникли, і їх Котигорошко булавою своєю загатив, мов два цвяхи, у потрісканий, наче мозок, тротуар. Був би історик трохи молодший можна було би з ним спілкуватися. Йому, мабуть, жінки бракує. Любові. Душевної. Хоча він і схожий на хтивого слимака, але пахне гарно. Оля вже давно помітила, що оцінює людей не за словами і вчинками, а за запахом. Історик пахнув надійністю. Дружбою. Але був старий пень, як на Олю, тож мусив шукати собі друзів серед тих, кому принаймні вже продають алкоголь

Вітер, наче мітла, летів перед дівчиною і розчищав від снігу тротуар. Хотів прислужитися красі рідко коли він бачив таку симпатичну наполегливість.

«От би фізруку запах історика був би мужик-ляля!» подумала Оля і побачила, як біля хвірточки її квартири, під самим носом Бокса, зупинилося таксі й заблимало аварійками, доводячи собацюру до сказу.

«От би фізруку запах історика був би мужик-ляля!» подумала Оля і побачила, як біля хвірточки її квартири, під самим носом Бокса, зупинилося таксі й заблимало аварійками, доводячи собацюру до сказу.

Вийшла на поріг хазяйка, пані Стефа в неї чуйка на сенсації ліпша за псячу. Але має жінка один ґандж: вічно їй терпцю бракує. Витримати паузу не для неї. Не дано. Тож вона навіть не намагається. А до цікавого довгого носа додати брак терпцю це вже хвороба. Чоловік пані Стефи, покійний Микола, царство йому небесне, на основі всебічного дослідження симптомів, керуючись власним практичним досвідом, навіть діагноз жінчиного захворювання визначив і дав доступну стислу назву «Синя груша».

Спокійний, як новорічна муха, він, заряджений дружиною, періодично зривався, пив два дні, а на третій товк її, наче боксерську грушу. Вона всю цю процедуру знала, міліцію викликала на третій день зранку, щоб не проґавила Миколиного нападу, але, як правило, міліція одну-другу парочку ударів по хазяйці пропускала. І коли міліціянти забігали до хати, пані Стефа вже лежала в нокауті, а чоловік нагороджував себе переможним келихом. Спішив, закусити зазвичай не встигав, адже його миттю, замість пояса переможця, повязували наручниками.

Потім хазяйка цілу ніч рюмсала, обсадивши себе співчутливими квартирантками, нарікала на долю, згадувала батьків, особливо чоловікових, свекруху, яка мала її за ніщо із самого початку і злість у ній виростила ще з молодості, бо таку відьму пять років на одній кухні витримати то памятник їй, Стефі безталанній, треба ще за життя ставити, не чекати, коли синочок відьми тієї, свекрухи злої, затовче її, нещасну Стефочку.

На ранок у хазяйки зі страху прокидалася совість, і вона мчала ракетою у відділок забирати свого судженого-рядженого, бо «який не який він такий-сякий є (ну? хто придумає кращий варіант, як заплутати слідство?),  рюмсала і приповідала,  але свій, рідний Тямите?» Міліціонери, на диво, тямили, але чоловіка відпускати не хотіли, бо «ким би він там вам, пані, не був, а він злочинець, жінку, наче грушу, товкти негоже. Ви подивіться, дорогенька, в дзеркало, які у вас ліхтарі під очима. Фіолетовий глянс! Отож звільнити не вийде, сам винен, бити треба так, щоб не було слідів»

Пані Стефа схлипувала, плакала, потім ревла, плавно переходячи до голосіння. Розуміла, циркачка, що чоловік рано чи пізно з каземату вийде, і не знати, в якому настрої Тому чекала у відділку. На зміни. Адже мала досвід, який підтверджував тезу, що життя мінливе, все тече, протікає і зникає, а добрі люди не мають права перевестися, бо інакше Богові буде біда І таки-так, світ не без добрих людей, знаходився чуйний міліціонер, шепотів, що взагалі-то він може посприяти вирішенню цієї катастрофічно жахливої проблеми, але для цього треба хутко, поки начальство не звалилося з неба, як чорт в уніформі, зганяти на таксі додому і привезти стільки, скільки написано в пачці сигарет, якщо її відкрити.

Пані Стефа з розумінням кивала і, як курець зі стажем, конфісковувала пачку з казенного столу і летіла додому прокльонами дякуючи рідній міліції. І присягалася собі тримати язик за зубами навіть на суді Господньому. Брала гроші із сокровенних запасів «на чорний день» (чоловік не мав знати, що вона за його свободу платила, бо заробила би ще й за розбазарювання сімейного бюджету), вирішувала питання Миколиної свободи, два дні бігала біля нього, як біля збитого яйця, а на третій їй обридало, і вона, знервована і в розпачі, вдаряла руками об поли і кричала:

 Зроби щось із тими дверима, бо вони мене в могилу зведуть!

Микола брав викрутку і молоток інцидент було вичерпано. Мирний період починався з ремонту дверей. Ох, нема коханого Миколюсика, нудьга! На небі, дорогенький, Бога розважає!

Спогади, спогади, які ви солодкі, коли вас перебирати в доброму гуморі, і коли ви не на власній шкурі вирощені, а на чужій

Гілки дерев у світлі автомобільних фар здавалися павутинням, а сніжок кружляв, наче дух спускав. Кволо і без ентузіазму.

 До кого?  гавкнула хазяйка.

Таксист, видко, з гумором дружив. І не дуже жалував жіночу цікавість, приперчену літами і нервозністю.

 До пса глухого,  зареготав. Хазяйчиному собацюрі Боксові такі жарти не сподобалися, він загарчав, аж піною обслинився.

Оля сховалася за тополю, що, наче самотня баба-яга, пильнувала ріг каламутної, мов болото, вулиці. Хотіла зачекати, поки таксі вступиться з-під хвіртки, а за ним і господиня в хату подасться. Чому цікавість перемагає тепло і затишок, га? Вітер навколо тополі аркана завів, розбігався гульвіса проти ночі, свистів у дівочих вушках, як соловей-розбійник, обціловував холодом

Назад Дальше