Одна семінарія дозволила їм організувати вечірню школу, де давали уроки івриту й читали лекції на сіоністську тематику; підліток Бен-Ґуріон давав лекції із сіонізму й культури. Раз чи двічі вони розповсюджували мімеографічні брошури. Бен-Ґуріон публікував там вірші. Якось він попрямував до Варшави просити підтримки у редактора газети «Га-Цефіра» Наума Соколова. Це була його перша публічна ініціатива за межами рідного міста. «Га-Цефіра» не написала нічого про «Езру». Цілком можливо, що Соколова в ній нічого не зацікавило.[59]
Це, звичайно, не було схоже на Бен-Ґуріона та його друзів, які намагалися розбудити іврит після довгого сну. Сотню років тому Польща вже була одним із центрів нової європейської літературної культури, єврейської мови. Організації з просування єврейської мови вже існували скрізь; у Плоньську «Езрі» протягом тридцяти років передувала інша схожа група.[60]
Їдиш і далі був головною мовою євреїв міста, але члени «Езри» стали розмовляти на івриті й користувалися нам як власним таємним жаргоном. Вони писали свої листи на сучасному івриті, зазвичай літературним, іноді навіть досить багатим, написаним гарним почерком.
«Я думав, що піднісся до небес»Листи, які четверо друзів писали один одному після розлучення та мемуари, які вони опублікували згодом, випромінювали змучений підлітковий гнів; вони відчували себе в пастці між минулим століттям і сучасністю. «Душа моя не знаходила собі місця, писав Бен-Ґуріон. Не знаю, чому я іноді такий сумний і пригнічений, але відчуваю велику й глибоку порожнину, що знесилює серце У мене велика туга, але за чим саме не знаю».[61] Левкович також розповідав про «юнацьку тугу за незрозумілим невідомим» та за «усім, що далеко». Він відчував «велику спрагу» до здійснення «великої справи» і страждав від важкої депресії та тривоги. Він натомився від життя. Цемаха мучили ті самі думки. «Життя для нас було наче смерть, а смерть цікавила, ніби життя, хоча ми небагато розуміли в них, а втім, вбирали в себе щось корисне від цього», писав він у своїх мемуарах. Він писав до Фукса: «Неможливо навіть і думати про смерть, але і жити я не можу».[62] Цемах був високим і вродливим, із кучерявим волоссям і чорними вусами; гордим, марнославним базікалом. Разом з іншими хлопцями він знущався з Левковича через його неосвіченість і навіть публічно принижував його батька у синагозі. Він глумився над звертанням «містере Авігдоре», як він кликав батька Бен-Ґуріона, з помилками промовляючи російською.[63] За словами Цемаха, Фукс був «емоційним», «делікатним» і дещо «пасивним» хлопцем. «Його характер був занадто ніжним, було в ньому навіть щось жіноче, але його ніжність була приємна та дуже приваблива», писав він.[64]
Фукс не був таким пригніченим, як його друзі, але, схоже, поділяв тугу Левковича за «усім, що далеко». 1904 року він поїхав до Лондона, залишивши у Плоньську сестру Цемаха, яку тоді кохав. Цемах писав Фуксу, що сестра іноді питає про нього. Але переважно він писав про своє власне кохання до сестри Фукса та свої почуття до самого Фукса. «Я так сумую за тобою, так сильно бажаю та жадаю бачити тебе, мій любий друже. О, якби я тільки потиснув твою руку, перш ніж ти полишиш мене, якби я міг обійняти та осипати тебе поцілунками». Якось він підписав свого листа прощальною фразою: «Твій брат обіймає та цілує тебе із шаленою любовю».[65] Іноді Цемах опікав його. У Лондоні Фукс мав намір навчатися у рабинському коледжі, але до того ж мав проблеми з упевненістю у собі. Цемах умовляв його: «Ти тільки-но переступив поріг, а я вже чую невдоволення, обурення та нарікання невже ти думав, що вони мали запросити музичний гурт, щоб вітати тебе після приїзду до Лондона?» Цемах описував свої стосунки з Бен-Ґуріоном тоді як близьку дружбу. Обидва зустрічалися щодня та, як каже Цемах, між ними не було жодного секрету, крім одного Бен-Ґуріон ніколи не торкався теми його кохання до сестри Фукса. Напевно, він не ділився і про власне ставлення до Фукса.
Бен-Ґуріон розповідав Фуксу про свою першу закоханість у дванадцять років. «Моє кохання тоді було таким ніжним, як бутони навесні, розповідав він поетично у вісімнадцять, і воно зростало з часом і палало, мов полумя. А минулого літа я дізнався, що вона теж любить мене Я думав, що піднісся до небес».[66] Коли він побачив її вперше, їй було десь років десять, вона навчалася в державній школі, до якої ходив і він. Її звали Рахель Нелкін, в неї були чорні коси. Це могла бути та сама дівчина, що «так сильно захопила» серце Левковича.
Бен-Ґуріон розповідав Фуксу про свою першу закоханість у дванадцять років. «Моє кохання тоді було таким ніжним, як бутони навесні, розповідав він поетично у вісімнадцять, і воно зростало з часом і палало, мов полумя. А минулого літа я дізнався, що вона теж любить мене Я думав, що піднісся до небес».[66] Коли він побачив її вперше, їй було десь років десять, вона навчалася в державній школі, до якої ходив і він. Її звали Рахель Нелкін, в неї були чорні коси. Це могла бути та сама дівчина, що «так сильно захопила» серце Левковича.
Левкович був високим і струнким юнаком із довгим носом і маленькими очима. «Він непривабливий», писав Цемах.[67] Крім того, він був дуже соромязливим. Левкович перший піймав погляд Рахелі у домі її вітчима Сімхи Ісаака, який регулярно скликав сіоністські зустрічі для молодих людей у задньому приміщенні свого магазину. «Іноді я думав, що ті хлопці були у захваті не стільки від Сімхи Ісаака, скільки від його красивої доньки», писав Левкович.[68] Упродовж довгого часу йому бракувало сміливості заговорити з нею. Він тільки спілкувався з її батьком, що теж давалося йому дуже важко. Таємно заздрив своїм друзям, які були успішнішими, ніж він, але вважав їх невдячними. Та все ж Левкович невпинно думав про неї, удень та вночі. Врешті-решт він спланував ситуацію, щоб зустрітися з Рахеллю на самоті, але після довгого очікування, коли опинився віч-на-віч із нею, раптом зашарівся, відвернув обличчя і вдав, що навіть не помічав її присутності. Пізніше він лаяв себе за таку дурість. Левкович, здавалося, вважав життя важчим тягарем, ніж його друзі. Його соромязливість, можливо, згубила б його, якби сіонізм не позбавив його розуму, як писав він пізніше.[69]
Він іноді приходив до будинку Грюнів, який також описував як «центр сіонізму». Бувши родом із бідного середовища, він вважав Грюнів заможними. Його вабила туди «якась магія, яку він не міг зрозуміти», але іноді його щось відштовхувало, особливо, дві сестри Бен-Ґуріона. Паралізований у їх присутності, він удавав, ніби прийшов говорити про майбутнє сіонізму.[70] Це був дуже важкий час для підлітків. У Плоньську соціальні взаємодії між хлопцями й дівчатами були предметом суворих правил. Якщо хлопець і дівчина закохувалися, розповідав Бен-Ґуріон, зазвичай запрошували сваху, щоб усе владнати. Як до цього додав Левкович, «ми, хлопці, розглядали сторінки свого Талмуду, навчалися, фантазували та чекали на добру партію».[71] Коли Левковичу здалося, що Бен-Ґуріон завоював любов Нелкін, серце його було розбито.[72]
Цемах не мав такої проблеми. Однієї ночі, коли йому було вісімнадцять, він ніяк не міг заснути, перевертався з боку на бік, потім одягся та відкрив вікно у спальні. Дивлячись крізь вікно будинку на вулицю, він побачив доньку свого сусіда, Шошану, сестру Шмуеля Фукса. Протягом наступної години вони вдвох сиділи на своїх підвіконнях, дивлячись одне на одного, доки не прорізався світанок. Цемах відчував «сильне хвилювання», коли писав про це Фуксу. «Якщо я тоді не зїхав з глузду (або, точніше, тому що), я став міцнішим від заліза Давид Грюн доповів мені, що я був схожий на сновиду».
Наступного місяця він і далі ділився своїми емоціями від палкого кохання з Фуксом. «Я настільки закоханий, що мені іноді за себе соромно», писав він. Він обіцяв, що ніколи навіть не думатиме торкатися її і знов цитував їх спільного друга: «Давид Грюн каже мені, що я надмірно ідеалістичний і що він не розуміє, як можна бути таким».[73]
Сіонізм Цемаха був більш ніж національно-ідеологічним прагненням. Він був також бажанням новонародженого вилетіти з гнізда, розправити свої крила та летіти, куди заманеться. Життя у Плоньську здавалося йому нудним; він хотів поїхати до Одеси, вивчати науку й іноземні мови, зокрема арабську й турецьку, мови, якими розмовляли у Палестині. Потім він би повернувся до Плоньську, не для того, щоб «знов зануритися у болото», а щоб забрати Шошану та оселитися на землі Ізраїлю. Він мріяв бути єврейським письменником.[74] Водночас його бентежили юнацькі переживання. «Який я нещасний, лиха та гірка моя доля, жалівся він. Коли ж я врешті-решт не буду залежати від батьків і стану самостійною людиною?»[75]
Інші підлітки відчували те саме, глибоко хвилюючи своїх батьків. Вони відчували, що втратили своє дитинство. Коли дівчата здійснювали свою щоденну прогулянку містом, Цемах зі своєю компанією робили все, щоб якось вразити їх: тинялися тротуаром на іншому боці вулиці та розмовляли івритом один з одним так голосно, як тільки могли. Цемах палив. На світлинах того періоду хлопці з непокритими головами, бо цуралися традиційних капелюхів, і в компанії дівчат.[76] Бен-Ґуріон задавався, справляючи враження на красуню Рахель Нелкін. Якось він пішов гуляти з донькою друга сімї з Варшави. «Ще трохи, і ми обійшли б усе місто», розповідав він.[77] Батькам важко було змиритися з такою скандальною поведінкою, і більшість із них пояснювали це сіоністськими поглядами.