Самійло Кошич козак-легенда - Дмитро Олександрович Воронський 10 стр.


Коли чорне тісто сягнуло плечей козака, його правиця намацала коріння дерева. Самійло, ухопившись за нього з усіх сил, перекинув до рятівного корінця ліву руку. Напружившись так, що аж заболіли мязи плечей, Кошич почав видиратися нагору, використовуючи коріння як драбину. Трясовина хлюпала, чавкотіла та булькала, не бажаючи відпускати свою здобич. Козакові знадобилося цілих пять хвилин, щоб вивільнитися з болотяної пастки.

За той час від цигана й сліду не лишилося. Озирнувшись, Самійло зрозумів, що потрапив у незнайому місцину. Навколо стирчала чахла рослинність, темні дерева простягали покручені віти над чорним драговинням. На додачу болото засмоктало пістоль та ніж, однак шабля, на диво, залишилася на чересі.

Сяк-так очистившись від багнюки, Кошич пішов навмання шукати вихід на стару дорогу. Козак спочатку хотів віднайти шлях за своїми старими слідами, але болото вже встигло їх поглинути. Майже півтори години Кішка блукав по вогкій землі, оминаючи трясовину та озерця брудної води, поки не вийшов на твердий ґрунт, на якому густо росла зелена трава й високо в небо здіймалися крони дерев.

Коли Самійло наблизився до краю невеликої галявини, почулося вовче гарчання дикий звір був зовсім поряд. Козак виглянув з-поза кущів. Великий старий вовк стояв, зігнувши задні лапи й готуючись до стрибка, перед молодою дівчиною, що притиснулася спиною до розлогого дерева, яке росло на краю галявини. Дівчина в руках тримала невеликий ніж і не зводила пильного погляду з вовчої морди. На дівочому обличчі не було й тіні страху, що здивувало Кошича, але він не мав часу думати про це. «Дівчину треба негайно рятувати», думка, мов списом, штрикнула козака. Щось крикнувши, Кішка миттєво витягнув шаблю з піхов, вихопився на галявину й кинувся до вовка. Але було вже пізно: вовк одночасно з чоловічим криком стрибнув на дівчину. Далі козак побачив те, від чого він укляк на місці.

Тендітна дівчина з небаченою швидкістю відскочила від дерева й блискавично встромила ніж у вовчу шию поки ще той був у повітрі. З пащі звіра одразу ж полилася кров, і він упав, забившись у корчах. Дівчина, ступивши до вовка один крок, безжально перервала йому життя, холодною рукою ката загнавши лезо між шиєю і звіриною головою. Далі незнайомка знову притиснулася до дерева й підняла ножа. Дівочі очі, не кліпаючи, споглядали замурзаного в багнюці козака.

 Стій на місці, бо я тебе вбю! гучно промовила дівчина, і Самійло зрозумів, що вона не жартує. Він сам умів жбурляти ножі й бачив, що дівчина приготувалася до кидка.

 Я й так стою на місці. Не бійся мене, я біг тобі на допомогу. Я козак Самійло. А ти

 Я нікого не боюся. Дівчина криво всміхнулася, блиснувши біленькими зубами. А хто ти такий, я не знаю. Розвелося тут харцизів усяких, вештаються по болоту, немов у себе вдома.

 Який же я харциз? Я з війська Байди, князя Вишневецького, бився з бусурманами в Хортицькій Січі. Мене в Каневі та Черкасах кожен пес знає. Розповідаючи це, Кошич вклав шаблю в піхви й пильніше роздивився дівчину. Аж тепер він завважив, яка вона красуня. Дівчина мала кругле обличчя, блакитні очі, ніжну білу шкіру підкреслювали чорні брови та розплетене волосся кольору безмісячної ночі. Тонкі вуста правильної форми були рожеві, мов коралі. Хоча дівчина мала тонку фігуру, Самійло відчував, що в незнайомці таїться велика фізична сила. Дівчина одразу здогадалася, що сподобалася козакові. Опустивши руку з ножем, вона заговорила:

 Чого ти на мене витріщився, наче циган на кобилу?

 Бог дав людині очі, щоб дивитися, усміхнувся Самійло. Як тебе звати? Що ти робиш сама на цьому болоті? Тут небезпечно, тут десь нипає циган, я гадаю, що він розбійник.

 Мене звуть Міла, повідомила дівчина. Багато знатимеш рано посивієш. І відійшла вбік.

 Йди, куди йшов, не переслідуй мене. Дівчина стрімко розвернулася й хутко пройшла між двома кущами.

 Стій! Не кидай мене, я заблукав. Допоможи мені дістатися до Ірдині, розгубленим голосом прокричав Кішка.

Спливло кілька секунд, і гілля на одному з кущів розсунулося, на місці віт зявилося дівоче обличчя з трохи наморщеним чолом. Якусь мить Міла роздивлялася козака, а потім, здійнявши очі вгору, видихнула, наче роблячи тяжкий вибір.

 Ой! Ну добре. Йди за мною, тільки ні про що мене не розпитуй і не чіпляйся, інакше я тебе покину.

 Дякую, у мене й на думці не було до тебе чіплятися.

Кошич прудко підійшов до Міли. Дівчина швидким кроком попрямувала в лісові нетрі так, наче це був не густий ліс, а міська вулиця. Міла так моторно йшла лісом, петляючи поміж деревами, що козакові за нею було важко триматися. «Хто ж вона така?» думав про себе Самійло. Ще ніколи в житті він не зустрічав жінок, що могли вбити вовка з такою легкістю, ніби це було мишеня, та навіть і не чув про таких. Щоправда, писар Григорій Гусак, який вчився заморської мудрості, колись розповідав про те, що в сиву давнину існувало племя жінок-воїнів, котрих звали амазонками. Але це племя згинуло тисячі років тому. Міла аж ніяк не могла бути амазонкою.

 Стій! Не кидай мене, я заблукав. Допоможи мені дістатися до Ірдині, розгубленим голосом прокричав Кішка.

Спливло кілька секунд, і гілля на одному з кущів розсунулося, на місці віт зявилося дівоче обличчя з трохи наморщеним чолом. Якусь мить Міла роздивлялася козака, а потім, здійнявши очі вгору, видихнула, наче роблячи тяжкий вибір.

 Ой! Ну добре. Йди за мною, тільки ні про що мене не розпитуй і не чіпляйся, інакше я тебе покину.

 Дякую, у мене й на думці не було до тебе чіплятися.

Кошич прудко підійшов до Міли. Дівчина швидким кроком попрямувала в лісові нетрі так, наче це був не густий ліс, а міська вулиця. Міла так моторно йшла лісом, петляючи поміж деревами, що козакові за нею було важко триматися. «Хто ж вона така?» думав про себе Самійло. Ще ніколи в житті він не зустрічав жінок, що могли вбити вовка з такою легкістю, ніби це було мишеня, та навіть і не чув про таких. Щоправда, писар Григорій Гусак, який вчився заморської мудрості, колись розповідав про те, що в сиву давнину існувало племя жінок-воїнів, котрих звали амазонками. Але це племя згинуло тисячі років тому. Міла аж ніяк не могла бути амазонкою.

«А може, Міла відьма чи мавка?!» несподівана гадка стрілою впилася в мозок козака. Кішка згадав розповіді селян про нечисту силу, яка начебто живе в Ірдинському болоті, й трохи насторожено подивився на Мілу. Ледь затримавшись, Самійло перехрестив спину дівчини й потім її наздогнав.

Дівча спокійно йшло серед дерев. «Та ні, Міла не чаклунка й не мавка, святий хрест не обманути», сам себе заспокоїв Кошич. Іти мовчки Самійлові набридло, і він почав просто без прикрас розповідати дівчині про те, як став козаком, як бився з татарами під проводом Байди. Розказав також Кішка й про те, як він посварився з батьками, й ось тепер із двома друзями їде додому в Канів, щоб попросити пробачення в рідних.

Міла мовчки слухала козака, час від часу кидаючи на нього короткі погляди. Закінчуючи розповідь про своє життя, Самійло раптом сам собі здивувався. «Чого це я розказав незнайомій дивній дівчині те, про що не розповідав жодній живій душі?! Слова наче самі почали линути з мене. Може, Міла все-таки відьма!» Ця гадка чорною хмариною нависла над серцем козака. Хід думок перервав нелюдський крик:

 А-а-рр-є-є!

Гілля затріщало, і з кущів навпроти Міли та Кішки вийшло страховисько. Воно було на дві голови вище за Кошича, мало лисий череп без вух, на якому зліва виднілося одне-єдине око, а справа, там, де повинно бути друге, залишився тільки клапоть червоної шкіри, більше схожий на жований шматок сирого мяса. Замість носа в потвори зяяло чорне провалля з двома дірками, з одного боку щелепи не вистачало шматка шкіри, там стирчали великі жовті зуби. Страховисько було вбране в темний шкіряний одяг і тримало в правиці широкий бердиш на довгому держаку.

Міла, побачивши цю істоту, не злякалася, а лише коротко зойкнула. Тим часом Самійло, згадавши розповіді людей про болотяного чорта, діяв блискавично. Схопивши дівчину за плече, він шарпнув її убік, одночасно вихоплюючи шаблю з піхов. Міла, не втримавшись на ногах, упала. Чудовисько заревло диким звіром і, розмахнувшись тяжким бердишем, мов пірїною, завдало удару.

Кішка вмить відскочив убік, упав на землю й перекрутився через спину. Широке лезо з неймовірною силою вдарило в деревину. Високий дуб від удару струсонуло аж до верхівки, уламок деревини відколовся від стовбура, товста гілка гепнулася на землю. Скочивши на ноги, Кошич заніс шаблю, наміряючись підрубати кінцівки потворі, однак та блискавично здійняла бердиш для нового удару.

Між потворою і козаком несподівано зринула Міла, розставивши руки.

 Тату, не вбивай козака, мовила вона, звертаючись до потворного чоловіка. Він не хотів учиняти нічого поганого. Самійло заблукав у болоті, я допомагаю йому дістатися Ірдині.

Від здивування в Кошича аж нижня щелепа відвисла.

 Мм-л-а-а! Страшний чоловік із великим зусиллям видав ротом слово, схоже на імя дівчини, і опустив бердиш. Самійло сховав шаблю в піхви.

 Татусю, не хвилюйся, усе буде добре. Я проведу козака до дороги й одразу ж повернуся до хати.

Одне око чоловіка насторожено оглянуло козака.

 Мм-л-а-а! А-аха! уже тихіше промовив велет і відступив у лісові сутінки.

 Добре, тату, як скажеш! Міла повернулася до козака. Чого вирячив очі, як варений сом? Іди за мною, швидше, я виведу тебе на прямий шлях із болота.

Назад Дальше