Щось мені, Кішко, не подобається цей шлях, мовив Рудий, сідаючи за грубо збиту деревяну лаву. Треба було від Тясминого повертати на Городище й оминути це болото.
Тоді б ми витратили цілий день, а то й півтора на обїзд, махнув рукою Кошич. А так навпростець переїдемо болото, дістанемося Ірдині. А від Ірдині два кроки до Старосілля, звідки відкривається прямий шлях на Канів. Я їздив через болото з батьком десять років тому, тож дорогу знаю.
Твої слова та Богу у вуха, сказав Семен і гукнув корчмаря.
Довгобородий корчмар неохоче підійшов до козаків, зиркаючи на них недобрими очима. Прийнявши замовлення, бородань незабаром приніс смаженини та квасу. У корчмі було мало люду, в кутку на лаві спав босоногий голодранець, біля якого за столом сидів кучерявий циган та дудлив пиво з великого кухля. У центрі корчми за великим столом сиділи троє селян та, розпиваючи пляшку горілки, вели цікаву бесіду.
Ось тобі хрест, Микито, перехрестився червононосий чоловяга. Я на власні очі бачив чорта, що живе в цьому болоті.
Панасе, та ти, мабуть, горілки тоді перепив, усміхаючись, промовив щокатий Микита.
Та ні ж бо, я святу правду кажу. Панас знову перехрестився. Два роки тому восени я пішов на болото збирати ягоди, далеченько зайшов і заблукав. Кілька годин кружляв по коліна у воді, коли ж вийшов у болотяне серце мертвий ліс.
Ніколи не чув про мертвий ліс, мовив третій селянин, молодий чоловік із невеликими вусами та шрамом на підборідді.
То, Дмитре, страшне місце, оповідав далі Панас. У серці болота земля чорна, наче випалена сильним жаром, жодна травинка на ній не росте, нема там ні звірів, ні птахів, лише мертві дерева, і гілки в них чорні, покручені, без листя. У тому місці так моторошно стає, наче ось-ось у пекло потрапиш. У мертвому лісі дійшов я до зеленого каменя, біля якого було озерце, вода в ньому така чорна, мов чорнило.
А де ж твій чорт, Панасе? перебив оповідача Микита.
Я ще до нього не дійшов. Так ось, присів я на той зелений камінь перепочити, аж чую: позад мене щось захлюпотіло, зарохкало та замукало. Повертаю я голову й бачу одноокого чорта, високого, мов стовп, замість носа в нього свинячий пятак, на голові козячі роги ростуть, а єдине око цього люципера вогнем горить. Від вигляду цього страхіття мене такий жах пойняв, що я дременув, не розбираючи дороги, і не памятаю, як вийшов на другий край болота біля Ірдині.
А чого ти, Панасе, вирішив, що бачив саме чорта? Може, то був лісовик чи болотяник, задумливо заговорив Микита. Мій дядько розповідав, що років шість тому зайшов у болото назбирати качиних яєць. Дійшовши до самої драговини, все збирався повертати назад, коли почув гучний хлюпіт і причаївся в кущах. Повз нього пройшла якась потвора, напівлюдина в чорній одежі. Дядько розповідав, що голова в чудовиська була кругла, без вух та носа, і лише з одним оком посередині. І йшло це страховисько по болотяній трясовині так, наче це був битий шлях. Так ось, я думаю, що це був болотяник хазяїн Ірдинського болота.
Не знаю, не знаю, промовив Панас. Мені все-таки здається, що я бачив чорта.
А мені хлопці з сусіднього села розповідали, що на болоті живе чи то відьма, чи то мавка, втрутився в розмову Дмитро. Вона гола, з розпущеним волоссям ходить по болоті, як по твердій землі, заманює чоловіків і топить їх у баговинні.
Я теж про цю відьму чув. Панас перехилив кухлик з горілкою. Кажуть, що ця відьма жінка одноокого чорта і що то вона торік утопила в болоті Макарія молодшого сина нашого священика.
Ця чортівня геть розгулялася в Ірдині. Микита стукнув кулаком по столу. Місяць тому в болоті згинули безслідно купці, що їхали старим шляхом. Треба побалакати з Білодідом, подейкують, він усю нечисту силу знає, хай би заспокоїв нечисть.
Та люди вже балакали з Білодідом про того чорта й відьму, але він наче води в рота набрав, нічого не каже, повідав Панас.
Прислухаючись до бесіди селян, козаки мовчки вечеряли. Мовчанку порушив Турбай.
Мені не подобається те, що люди розповідають про це болото. Може, Марко мав рацію: треба було оминути це лихе місце.
Та то пусте, людські побрехеньки, махнув рукою Кошич. Зрештою, ми козаки, нам годі боятися якихось чортів чи відьом, нам сам Бог помагає.
Хоча Самійло й не вірив у балачки селян, проте і йому було тривожно. Ірдинське болото здавна мало лиху славу.
Хоча Самійло й не вірив у балачки селян, проте і йому було тривожно. Ірдинське болото здавна мало лиху славу.
Повечерявши, друзі заночували в корчмі, й ніхто не помітив, як глухої ночі циган вислизнув надвір і пошкандибав старим шляхом углиб болота.
* * *Розлогі віти великих дерев сходилися над старою дорогою у кілька ярусів, формуючи темно-зелену стелю, через яку сонячне проміння майже не пробивалося до землі. В Ірдинському болоті навіть у безхмарний день царювали вічні сутінки. Троє козаків, ведучи коней за припону, продиралися крізь кущі, які розрослися на старому шляху, мов бурян на занедбаному городі. Незважаючи на те, що Самійло збудив своїх друзів ще до світанку, до опівдня козаки пройшли менше, ніж планували, і до села Ірдинь ще треба було йти зо дві години.
На великій галявині на краю кривенького озерця, яке поступово переходило у трясовиння, друзі вирішили перепочити. Жуючи сухарі, Кішка слухав, як в озерці вовтузяться великі жаби та вужі, й пильним оком оглядав протилежний край галявини, де густо розрісся верболіз та шипшина.
Раптом Кошич побачив чоловічу постать. Невідомий, ховаючись у кущах, розглядав козаків. Кішка відвів очі й уголос проказав:
Хлопці, гляньмо на озеро. Може, там риба є?
Тю, яка там риба, Кішко!? Там самі лише жаби кумкають! відказав Рудий.
Самійло підморгнув йому одним оком і вказав поглядом на озеро. Марко прочитав в очах друга стурбованість і ляснув Турбая по плечу.
Семене, ходімо до озера.
Вже йду.
Коли трійко товаришів дійшли до берега, Кішка почав швидко оповідати тихим голосом:
За нами стежить якийсь чоловік, він зачаївся в кущах на протилежному краю галявини.
Чого йому треба? запитав Турбай.
Певно, що в нього лихі наміри, чесна людина вже вийшла б до нас, припустив Марко.
То, може, підемо й схопимо його, запропонував Семен.
Так просто в ті кущі не залізеш, він швидко побачить, що його викрили, і втече від нас. Кішка поклав руку на потилицю. Зробімо ось що: ми підемо далі по шляху, а коли трохи відійдемо від галявини, то я зійду з дороги, зроблю гак, зайду йому за спину, схоплю його й розпитаю.
Щось мені не подобається твій план, наморщив лоба Рудий.
Та все буде добре, можете мене й не чекати, ідіть просто до Ірдині, я вас наздожену або прийду до села короткою стежиною.
А ми чого не можемо піти до села короткою стежкою? поцікавився Семен.
Ця стежка завузька, петляє поміж дерев, нею коні не пройдуть.
Не виказуючи своїх намірів, козаки неспішно зібралися, взяли коней за поводи й вирушили в дорогу. Коли вони відійшли двісті кроків від галявини, Самійло віддав повід свого коня Маркові й зайшов у болотяний ліс. Безшумно ступаючи вогким ґрунтом, Кошич заглибився в лісові сутінки й повернув у бік галявини. Відрахувавши двісті кроків, козак знову розвернувся й обережно зайшов у верболіз. Чоловіка, що шпигував, на старому місці вже не було, та молоде вухо вловило ледь чутний тріск гілля. Кішка почимчикував у тому напрямку й невдовзі побачив його спину: той саме продирався крізь колючі кущі. Самійло пришвидшив крок, аж тут під його ногою з гучністю пострілу зламалася велика гілка. Чоловік обернувся на звук і козак побачив його обличчя. Це був циган із Дубіївської корчми.
Циган присвиснув і, зіщулившись, припустився бігом, продираючись крізь кущі, мов ведмідь.
Ану стій! на повні груди заволав Кошич і погнався за втікачем.
У перші секунди погоні Самійло зумів трохи нагнати цигана, але коли той вийшов із чагарників, то вдарив на ноги з таким жаром, що міг би позмагатися з давньогрецьким атлетом на Олімпіаді. Відстань між циганом і козаком почала невпинно збільшуватися. Минуло кілька хвилин, і циган став петляти, як заєць, що тікає від вовка. Ноги Кішки захлюпали по багнюці, а відтак багнюка почала перетворюватися на трясовину, ступні козака вже затягувало по самісіньку гомілку. Самійлові доводилося з силою ступати вперед, видираючи ноги з цупких обіймів болота. Циганові теж було несолодко, він значно уповільнив темп, і козак почав його наздоганяти. Шпигун це помітив і звернув ліворуч, роблячи довгий гак.
«Якщо піти навпростець, я його швидко наздожену», майнула думка в голові Кошича. Козак стрибнув на великий шмат чорної землі, де нічого не росло. Це була помилка. Щойно Кішка ступив на цю чорну землю, як вона розійшлася під його ногами, мов рідке тісто. Самійло не встигнув і оком змигнути, як його ноги загрузли по коліна, а коли кліпнув очима, то побачив, що опинився в трясовинні по пояс. У козацькій голові забила в поховальний дзвін страшна думка: «Ось і смерть моя». Самійло розпростер руки, інстинктивно шукаючи опори. «Ні, це не моя смерть! Я так не загину!» Одначе Кошич поринав у драговину дедалі глибше, відчуваючи, наче сотні маленьких рученяток учепилися за його ноги й тягнуть донизу.