Кішка потрусив головою. «Що це я, козак, забиваю свою макітру такими думками. Домовився засилати сватів до Олени, то з нею й одружуся. І грець моїм думкам».
Під вечір уторований шлях привів вершників до дніпровських пагорбів, на яких височіла могутня Канівська фортеця. Вечірнє сонце кидало золотаве проміння на шість замкових башт та на ланцюгову браму, яку саме повільно підіймали. Після того як брама притулиться до фортечних воріт, потрапити до Канівського замку, що був оперезаний глибоким ровом, було неможливо. За фортецею виглядало невелике містечко, оточене деревяною засікою, поряд із якою було викопано рів.
Поквапмося! Якщо зачинять міські ворота, жовніри нас не пустять у місто! Тоді ми потрапимо в Канів лише завтра вранці! вигукнув Самійло й пришпорив коня.
На щастя, козаки встигли. Вайлуваті охоронці, підпираючи своїми боками товстелезні дубові ворота, ковані залізом, ліниво перегукувалися: «Може, час зачиняти браму? А чи зварив корчмар сьогодні медовухи?»
Трійко козаків не викликали зацікавлення в охоронців. Ті лише спитали: «Ви купці? У вас нема чогось на продаж?» Почувши негативну відповідь, старший вартовий коротко махнув рукою, вказуючи вершникам на місто, і звелів зачиняти браму. Козаки вїхали у вечірнє місто й незабаром уже були біля господи Кошичів великої хати, огородженої міцним парканом, навпроти якого росли кущі бузини та калини.
Хлопці, почекайте мене тут, мовив Кішка, зістрибуючи з коня. Я хочу спершу поговорити з батьками наодинці, а потім вас погукаю.
Семен із Марком залишилися з конями біля кущів, Кошич обійшов паркан зліва й наблизився до воріт, які чомусь не були зачинені. Призахідне сонце ще добре освітлювало землю. Коло воріт стояла собача буда, в якій дрімав старий кудлатий пес. Щойно козак узявся за браму, пес умить підняв голову й збирався загавкати, але, впізнавши молодого хазяїна, вискочив з будки й радісно задзявкотів, розмахуючи хвостом, мов віником. Самійло почухав пса за вухом і підійшов до дверей хати. Серце в грудях закалатало, Кішка поклав долоню на руківя шаблі й прошепотів:
Я нічого не боюся.
Постукав у двері й за кілька секунд почув материн голос:
Хто там! Це ти, Варваро? Зараз відчиню, сусідко!
Це я, мамо! просто мовив Самійло.
Спочатку запала тиша, потім двері стрімко відчинилися, і на ґанок вибігла Гафія худенька жінка невеличкого зросту, голову якої прикривав темно-червоний очіпок.
Синку, ти живий! Слава Богу! Мати обійняла сина й заплакала дрібними сльозами. Я не повірила, коли розповідали про твою смерть. Щодня ходила до церкви й молила Всевишнього, щоб ти прийшов додому. І Господь почув мої молитви. Я така щаслива сьогодні!
Я також радий, що приїхав додому. Я так багато хочу сказати! Кішка обійняв матір. А хто вам розповів брехню про мою смерть?
Місяць тому до Канева приїхав якийсь купець. Він і розповів, що тебе вбили татари, живцем серце вийня Який жах! Я не повірила й одразу сказала, що він брехун
Гафіє, з ким ти там розмовляєш? У нас гості, забула вже, залунав чоловічий голос, і до дверей підійшов Богдан жилавий, огрядний чоловік з чорними підкрученими вусами.
Самійле! закричав Богдан і тремтячими ногами наблизився до сина. Сину, ти все-таки живий, я відчував це! Така втіха тебе бачити. Бог є!
Я давно вже збирався приїхати додому, але мені не вдавалось, почав говорити Самійло, а тоді змінив голос. Мамо, тату, пробачте мені за злі слова, що сказав вам, коли пішов у козаки!
Ми давно тобі пробачили, синочку, одразу відповіла мати, відпускаючи хлопця з обіймів.
Так, ми пробачили тобі, підтвердив батько. Козаки не харцизи, а гідні люди, що боронять рідну землю.
Тож благословіть мене на захист України, на святу боротьбу проти бусурманів.
Благословляю! в унісон мовили батьки й перехрестили Самійла.
Гафіє, у нас же гість у хаті, ще й син приїхав, треба стіл підготувати, з усмішкою мовив Богдан.
Ой, Господи! Я й забула, заклопотано забелькотіла жінка. Сьогодні ми з батьком були в церкві й зустріли там ченця Євладія, що тільки-но приїхав у Канів. Ми запросили його пожити в нашій хаті. Гафія побігла на кухню.
Я, батьку, не сам приїхав, а з двома друзями, для них знайдеться місце?
Ха-ха! Не переймайся, синку, хата велика, для всіх місця вистачить. Гукай своїх товаришів. Сьогодні будемо гуляти, зі сміхом проказав Богдан.
Кішка, відійшовши до воріт, погукав Марка та Семена й незабаром познайомив їх зі своїми рідними. Гафія з допомогою наймички почала готувати стіл, за яким уже сидів божий чоловік Євладій. Йому було близько сорока років, він мав охайно підтягнену чорну бороду й густе волосся, на обличчі ченця виділялося високе чоло та великі карі очі, що світилися розумом і добротою. Євладій був щиро радий почути, що плітки про смерть Самійла були брехнею, чернець особисто благословив молодого Кошича та його товаришів.
За багатим столом Самійло розповів про козакування та про свої пригоди на Ірдинському болоті. Мати з жахом слухала оповідання сина, а батько з вдоволеною усмішкою йому подобалася сміливість сина.
Ти, Самійле, ще в східному кутку болота не був, там трясовина така, що навіть дика звірина туди боїться заходити. То чорне серце Ірдині.
Що ти таке кажеш, Богдане, не приведи Господь. Гафія осінила себе хрестом. Сину, а та дівчина Міла точно не відьма?
Та наче ні, відказав Кішка, я її перехрестив і їй нічого не було.
Силу святого хреста ніяка відьма здолати не може, поважно відповів Євладій. Лікуючи хворих у монастирському шпиталі, я стикався з людьми, яких вважали чаклунами або відьмами, а насправді ці люди були юродиві, або просто обмежені розумом, від чого й творили дивні речі.
Панотче, а з якого ви монастиря, у Каневі наче нема шпиталю? спитав Марко.
Я прибув у цей край із Пересопницького монастиря Різдва Пресвятої Богородиці. У монастирі я завідував шпиталем для хворих і бідних, а також писав слово Боже, перекладав Євангеліє живою мовою.
Щось я не зрозумів, панотче, як це перекладати «живою мовою»? проказав Турбай, ковтаючи вареник.
Євладій поклав долоню на свою бороду й почав говорити:
Жива мова це та мова, якою розмовляємо ми з вами та весь люд в Україні. Наша стара Біблія записана словянською мовою, якою балакали люди в Болгарії сімсот років тому. Святі Кирило та Мефодій узяли ту давню болгарську мову й створили на її основі азбуку, нині знану як кирилиця. Кирилицею була перекладена з грецької свята Біблія, щоб поширювати слово Боже поміж словянськими племенами та народами.
А хіба ми зараз не балакаємо тією мовою, якою розмовляли болгари у давні часи? поставив запитання Самійло.
Чернець мовчки підняв очі догори, наче збираючись із думками.
Ні, не балакаємо. Наймудріші мужі мені розповідали, що раніше всі словянські мови були подібні між собою, і українець-русин міг легко зрозуміти, що йому каже лях чи болгарин. Але минули сотні років, словяни розділилися на окремі народи кожен зі своєю мовою, і перестали розуміти одні одних. У наш час жива мова українського люду зовсім не схожа на мову болгарського, якою болгари розмовляли сім століть тому. Через це українці під час проповідей перестали розуміти істинну суть Божого слова, і пішло множитися беззаконня та гріх на землі нашій, і тому ченці мого монастиря, обєднавшись із ченцями Свято-Троїцького монастиря із Заслава, вирішили перекласти Біблію зі старої болгарської мови живою українською, щоб істинне слово Боже могла зрозуміти кожна людина української землі.
Ви зробили велику справу. Хай вам Бог помагає у вашому подвижництві! промовив Самійло.
Дякую на доброму слові, схилив голову Євладій. Перекласти Євангеліє це тільки початок. Я прийшов сюди, щоб спробувати організувати в Каневі та Черкасах церковні школи й навчати дітей грамоти та слова Божого.
Це чудова новина, панотче, на таке діло я сам не пожалкую свого майна, та й багато хто з міщан, тяглих і бояр, натхненно сказав Богдан.
Поступово розмова змістилася в іншу течію. Новину про те, що в Самійла є кохана дівчина в Тернівці, Кошичі сприйняли так, наче прийшло Різдво. Мати засипала сина питаннями про невістку, на більшість із яких козак нічого не міг відповісти. Було вирішено заслати сватів у Тернівку вже після того, як Самійло побуває в Черкасах, де повинен зустрітися з Матяшем. Цього разу козаки вирішили оминути Ірдинське болото й дістатися міста битим шляхом, що йшов уздовж Дніпра.
Пробувши в Каневі кілька діб, Самійло з друзями вирушив до Черкас, де доля підготувала йому нові випробування.
Розділ ІV. Чорна вість
Трійко козаків приїхали до Черкас вже глибокого вечора. Сонце, повільно закочуючись за небокрай, кидало останні промені на деревяну фортецю та маленьке містечко, що було схоже на Канів, мов рідний брат. Земляний вал і глибокий рів оточували Черкаси, куди вела лише одна брама.