За кілька хвилин Кошич уже крався густим узліссям до старого табору й скоро повернувся назад.
Матяше, татар зовсім мало, ми можемо їх звоювати! гаряче почав оповідати Кішка.
Скільки саме бусурманів ти нарахував? швидко запитав Старий.
Їх не більше двох десятків. Недалеко від входу до байраку двоє кінних татар пасуть коней. Решта ординців патрає забитого коня та смажить кусні мяса над вогнем.
Чи живі наші побратими, ти бачив їх?
Начебто всі живі, усміхнувся Самійло. Татарюги звязали наших і тримають у глибині байраку під охороною одного чи двох вартових.
Слава Богу! Матяш перехрестився. Я гадаю, що потрібно атакувати бусурманів просто зараз, не чекаючи світанку. Татари зайняті смажениною і зовсім не чекають нападу.
Так, я згоден! Кошич у запалі витяг шаблю і знову вклав її в піхви. Найперше треба прибрати двох ординців біля коней, щоб вони не зчинили ґвалт.
Добра думка, козаче. Матяш поклав руку на черес. Нам слід зробити так, аби ці табунщики думали, що ми також татари. Тоді вони без лементу підпустять нас на кидок ножа. Ти, Самійле, не забув науки від Матвія Чепури?
Ні, отамане, не забув. Кошич поклав долоню на руківя ножа. Покійний Чепура мене добре навчив воювати ножем. А як нам обманути бусурманів, у нас і вбрання татарського немає?
Ми намішаємо чорної землі з водою і намастимо грязюкою наші голови й обличчя, почав Старий. І здалеку будемо майже непомітними. На конях виїдемо в степ і прискачемо до байраку з татарського боку, гукаючи: «Аллаху акбар», а там уже або пан або пропав.
Кошич із Матяшем намастили обличчя землею й обережно вивели коней з яру, тримаючи за морди, щоб вони не іржали. Куценький місяць, схожий на недогризок яблука, сяк-так освітлював їм шлях. Відійшовши далеченько вбік, козаки вскочили до сідел і помчали в степ, де, зробивши гак, чвалом погнали назад.
Кінь Самійла, прищуливши вуха до голови, стрімко нісся вперед. Татарські скакуни першими почули козацьких коней і стурбовано зафоркали. Двійко татарських пастухів у блідому сяйві місяця незабаром також помітили вершників і збиралися вже підняти тривогу, коли до них долинули козацькі голоси:
Аллаху акбар!
Це, певно, наші, Зульфате озвався безвусий ординець до сивочолого татарина, дивлячись на вершників, що швидко наближалися.
Ні, це ґяури![1] Зульфат не встиг договорити, з його рота хлинула кров, кінь під ним злякано шарпонувся, і татарське тіло лантухом упало на траву, коло списа, устромленого в землю. Ніж, пущений вправною рукою Кішки, по руківя увійшов у груди ворога. Захлинаючись кровю, з коня звалився і кримський вояк: ніж Матяша глибоко встромився йому в горло.
Вперед, Самійле, рубаймо ворогів упень! закричав старий козак і першим заїхав до байраку. За ним одразу заскочив Кошич, устигнувши висмикнути із землі тонкого татарського списа.
Більшість ординців сиділа біля великого багаття і пожадливо наминала печене мясо, запиваючи його свіжою кінською кровю та кумисом. Кілька татар продовжувало розчленовувати кінську тушу, розрізаючи червоне мясо кривими ножами на тонкі довгі пасма. Побачивши козаків, кримчаки заволали так, наче вгледіли самого шайтана.
Матяш спрямував коня просто до ворожого кострища. Козацький кінь став на дибки й збив у вогонь передніми копитами відразу двох ординців. Одежа на татарах швидко спалахнула. Зайшовшись страшним криком, вони почали качатися по землі, збиваючи полумя, а тим часом Старий, вихопивши довгу шаблю, почав рубати решту ворогів, мов капусту. Кінь Матяша всіляко допомагав своєму хазяїну, бючи копитами татар, коли вони опинялися на землі.
Самійло наїхав на кримчаків, що поралися біля мертвого коня, і з розгону проштрикнув наскрізь одразу двох ординців. Тонкий спис у козацькій руці заскрипів під тяжкою вагою і розійшовся на три частини, а татарські тіла, бючись у судомах, попадали у велику калюжу кінської крові.
Кішка підняв коня дибки, прагнучи збити на землю довговолосого воїна в чорній кольчузі. Але сталося не так, як гадалося. Довговолосий по-звіриному відскочив убік і, блискавично витягнувши з піхов ятаган, сіконув лезом по кінській шиї. Одночасно з тим ординець, що чатував поранених козаків, пустив стрілу, цілячись у тулуб Самійла, але влучив у голову козацького скакуна. Ноги коня підкосилися, з шиї водограєм забила яскраво-червона кров, і він повалився на бік, скажено бючи копитами. Заднім копитом скакун Кошича влучив по нозі татарському парубку, що стояв поряд, уклякнувши на місці від страху. Юнак із диким криком упав на землю, з його лівої ноги нижче коліна стирчали жовтуваті гостряки розтрощеної кістки.
Самійло в останню мить зіскочив з коня і, перечепившись об гілляку, розтягнувся на землі. Одразу на нього навалився худий, мов тріска, татарин, намагаючись кривим ножем перерізати горло. Але Кішка встиг помітити ординця та спрямував йому в груди вістря шаблі. Груди ворога прошило наскрізь козацькою зброєю, водночас довговолосий проштрикнув ятаганом спину тріскоподібного ординця, намагаючись таким підступним прийомом убити українця. Вістря ятагана злегка ковзнуло по плечу Кошича, розрізавши шкіру. Заюшила тепла кров.
«Бач, яке хитре падло!» подумав Самійло. Напружившись, він відкинув тіло худого й, миттєво скочивши на ноги, висмикнув лезо шаблі з ворожого тіла, одночасно з ним лезо ятагана рвонув на себе довговолосий. Ще за мить зброя українця й ординця зустрілася в обопільному ударі тонко забринів метал. Ще чуючи мелодію зброї, Кішка вдарив зверху вниз, намагаючись відрубати руку своєму супротивнику, але довговолосий, віртуозно ухилившись, обрушив на козака цілу низку швидких та потужних ударів. Відбиваючись, Кошич позадкував і, діждавшись моменту, ступив крок уперед, спрямувавши лезо в шию супротивнику. Довговолосий ворог легко ухилився від удару, і шабля пролетіла повз, але Самійло відразу повернув зброю назад і тильним боком зніс татарську голову з пліч. Під час цього прийому українець мало не загинув: ординець устиг контратакувати й рубонув Кішку по обличчю. В останню мить той упав на одне коліно й відвів голову, і ворожа зброя, замість того щоб завдати смертельної рани, лише подряпала вилицю козака.
Витираючи кров з обличчя, Кошич повернувся до багаття і побачив, що Матяш завзято бється з двома татарами. Самійло вже хотів бігти йому на допомогу, коли Старий закричав:
Допоможи нашим, із цими я сам упораюся.
Кішка стрімко розвернувся і хутко побіг углиб байраку, де лежали звязані козаки. Полонені українці бачили, як Самійло бився з ворогами, і вигуками підтримували молодого козака. З початком бою звязані козаки напали на двох вартових. Одному ординцю Харко зумів зламати шию ліктем, коли руки татарину притиснув до тулуба Іван Вухо, але з другим вартовим упоратися не вдалося. Той устиг вихопити криву шаблю й, зарубавши двох козаків, відскочив до центру байраку, де й зустрівся з Кошичем.
Крива шабля поцілувалася з козацькою зброєю, Самійло зробив стрімкий випад, татарин парирував удар і сіконув по ногах козака. Кішка підстрибнув і завдав потужного удару, від якого крива шабля мало не вилетіла з рук ворога. Бусурман відступив у глибину байраку.
Самійле, стережись! закричав Марко, марно намагаючись розірвати сирицю, якою були міцно звязані запястя.
З глибини байраку вибігли четверо татар, що ходили до Самари по воду. У трьох у руках були цебра, а в четвертого спис. Четвірка зєдналася з вартовим, та, оголивши шаблі, вони всі разом атакували Кішку, дико волаючи:
Смерть ґяуру!
«Невже це мій кінець? подумав Кошич, його серце почало огортати неприємне почуття страху. Може, здатися і кинути зброю?»
І тут Самійло відчув, як із глибини його душі піднімається лють. «Ні, я ніколи не здамся. Не зламаюсь. Я нічого не боюся». Вихор думок зі швидкістю світла пронісся в голові козака.
Кішка з блискавичною швидкістю розкрутив у руці шаблю, лезо заблищало, мов рідкий метал. Пятеро ворогів оточили Самійла і, мов за командою, накинулися на козака. Шабля в руках Кошича забриніла металевою мелодією, Кішка з карколомною швидкістю відбивав удари й завдавав їх, синхронно розкрутившись, мов дзиґа. Збоку могло здатися, що козак танцює на місці надзвичайно швидкий танок.
За кілька секунд цього бою один із татар упав на землю з розрізаною шиєю. Списоносець ударив списом, намагаючись влучити Кошичу в груди, та Самійло шаблею перерубав спис і, підхопивши на льоту уламок, всадив його в живіт гладкому ворогові. Цієї миті важкий удар у ліве плече відкинув козака на пять ліктів убік. Кремезний татарин жбурнув тяжке деревяне цебро в Кошича. Кішка впав на траву й відчув, як у плечі щось хруснуло, а відтак озвався пекучий біль. Татари з радісними вигуками кинулися до козака, прагнучи добити пораненого. Самійло, зціпивши зуби, хутко скочив на ноги. Ліву руку майже не відчував, вона тіпалася біля тулуба, мов пришита кінцівка опудала.
«Ще трішки і я загину, і тоді вони вбють моїх побратимів», ця думка розпеченим залізом пройняла мозок Кошича. «От би мені битись, як Байда». Ще ніколи Кішка не бажав цього так гостро.