«Ще трішки і я загину, і тоді вони вбють моїх побратимів», ця думка розпеченим залізом пройняла мозок Кошича. «От би мені битись, як Байда». Ще ніколи Кішка не бажав цього так гостро.
Самійло відчув, як мязи його тіла напружилися до межі, і разом з тим дивний спокій охопив козака. Перед внутрішнім зором Кішки почав прокручуватися бій Дмитра з Мергеном. Кошич переживав цей двобій так, наче він сам був Байдою.
Зір козака затуманився, на кілька миттєвостей він перестав бачити, що відбувається навколо. Коли зір повернувся до Самійла, він угледів, що довкруж нього лежать троє порубаних татар. На їхніх тілах були страшні рани, через які вивалювалися криваві нутрощі, з розрубаного черепа одного ворога повільно витікали мізки.
Ти здолав їх усіх, Кішко! Усіх пятьох! Забери мене чортова мати! волав Харко. Я вже думав, що вони тебе порішать.
Я ще не бачив, щоб хтось так бився, як Самійло! промовив Пилип. Були вороги гоп, і їх уже нема.
А я бачив схожий бій, докинув Рудий. Яким Біловус та Байда могли так битися.
Гей, Кішко! Не стій як засватаний, краще йди розвяжи мотузки, а то в мене так руки сверблять, наче їх чорти рогами шкребуть, прокричав Іван Вухо, трясучи звязаними долонями.
Кошич відчув слабкість у ногах й опустився на коліна, його нудило. Козак спробував поворушити лівицею, але не зміг: рука озивалася диким болем.
Напружившись, Самійло встав і пішов до побратимів. Шаблею він розрізав сирицю на долонях козака, а потім Іван Вухо почав швидко звільняти інших.
Живий, синку! Ну слава Богу! До кола козаків повільно підходив Матяш, тримаючись за бік, з якого великими краплинами текла кров.
Я живий, та, на жаль, кількох побратимів убили бусурмани, проказав Кошич.
Кого вбили кляті нехристи? спитав Старий, насупивши брови й кидаючи погляд на тіла трьох козаків, що лежали на землі.
Ці падлючі гаспиди вбили Трохима, Кіндрата та Якима, похмуро сказав Харко. Бусурмани напали зненацька, коли ми вечеряли. Яким був на варті, його задушили. Ми помстимося за братів
Вони могли бути живі, коли б ви, іродові діти, не пили горілки з Рябоволом, зле мовив Матяш. Я вас усіх попереджав, але ви, дурні, не послухалися мене.
Пробач нам, батьку, врізнобій заговорило кілька козаків.
А де цей рябий віл подівся?
Та ось він, спить! повідомив Юхим. Отаман так горілки надудлився, що його навіть татари не змогли збудити, так і звязали сплячого.
До сраки цього пяницю Рябовола! випалив Іван Вухо. Хай Матяш буде нашим отаманом.
Не хочу я бути вашим отаманом. Таких телепнів, як ви, ще треба пошукати.
Ми будемо слухатись тебе, мов рідного батька, похилив голову Лютий.
Матяша Старого отаманом! Батьку! Отаман Матяш! козаки так голосно кричали, запрошуючи Матяша на отаманство, що Старий урешті-решт погодився.
Ну добре. Коли я ваш отаман, то слухайтеся мене. Хай пятеро козаків хутко зженуть сюди всіх коней, яких вгледять у полі. Решта нехай обшукає байрак і збере всю знайдену татарську зброю, ми розділимо її. Барило з горілкою киньте в багаття. Наших загиблих побратимів поховаємо, коли зійде сонце.
Усі козаки, крім Кошича та Рябовола, гайнули виконувати розпорядження отамана, а Кобзар підійшов до Матяша й стурбовано сказав:
Батьку, у вас глибока рана на боку, її треба перевязати.
От біда, не така вже вона й глибока. Але твоя правда, Пилипе, діставай нитки та стягни краї рани. Старий перевів погляд на Самійла.
Хлопче, у тебе зламана рука.
Та наче й не зламана, а поворушити нею не можу
А-а, ти її вивихнув. Я знаю доброго костоправа в Черкасах, він легко вправить, але зробити це потрібно впродовж кількох днів, поки суглоб не заріс, бо тоді доведеться ламати.
Раптово із західного схилу байраку пролунав гучний зойк. Оголивши зброю, козаки рушили на голос і незабаром відшукали того, хто кричав. Ним виявився молоденький татарин, чия нога була перебита кінським копитом. Сховавшись між двома кущами, юнак стягнув сирицею свою зламану ногу вище коліна й кривим ножем колупався в рані, вправляючи розбиту кістку на місце. Кримчанин був невисокий на зріст, чорнявий, мав коротку зачіску, на його обличчі виділялося криве праве око. Поруч лежала чимала торбина.
Може, його добити, щоб не мучився? запропонував Лютий, витягаючи з-за пояса ніж-колодій.
В очах татарчука промайнув страх.
Може, його добити, щоб не мучився? запропонував Лютий, витягаючи з-за пояса ніж-колодій.
В очах татарчука промайнув страх.
О, великий Аллаху! Не вбивайте мене, воїни, змилуйтеся наді мною, ламаною українською заговорив татарин.
Не чіпай хлопця, Харку. Його спочатку треба допитати, промовив Старий і пильно подивився на татарина. Хто ти? Куди йшов ваш чамбул?[2]
Мене звуть Карім, я син Набіба. Мій батько лікар у Кафі, почав розповідати юнак. Наш чамбул ішов на північний схід, а куди саме, я не відаю. Благаю, не вбивайте мене, воїни, зробіть добре діло. Мій дід завжди казав: «Роби добро, й добро повернеться до тебе».
Ге! Що ти кажеш, вилупку бусурманський!? Роби добро! прокричав Харко. Ти смердючий вбивця! Ти хіба прийшов в Україну робити добро?!
Я не вбивця, я за все життя нікого не вбив! пристрасно виголосив Карім. Це був мій перший похід, я не хотів іти сюди, мене друг Тимур підбив. І Аллах покарав мене за це.
А нащо ти пішов сюди? спитав Кошич.
Я хотів знайти собі дівчину й одружитися з нею, зніяковіло проказав Карім. Мій батько бідний, бо лікує навіть жебраків та невільників безкоштовно, він не може заплатити калим за татарську дівчину. Крім того, кафські дівчата не хочуть мене через моє страшне обличчя.
Хе-хе! Дівчата не хочуть! Обличчя в тебе як обличчя, тільки що око криве, усміхнувся Іван Вухо.
А Кривко, мабуть, не бреше, він справді син лікаря. Бач, як вправно татарчук залатав сам собі ногу, докинув Семен, мимоволі даючи пораненому ворогу козацьке прізвисько.
Карім, розмовляючи з українцями, вправив собі кістку, майстерно перевязав рану шматком полотна, приклав до ноги уламок списа й зафіксував його сирицею.
Кривку, ти зможеш вправити плече цьому козакові? спитав отаман.
Думаю, що зможу, якщо суглоб цілий, мовив татарин, оглядаючи Самійла.
Якщо вправиш руку Кішці, то ми не станемо тебе чіпати. Ось Хрест Господній. Матяш перехрестився.
А якщо ти, Кривку, навмисне захочеш зробити зле козакові, то я втоплю тебе в річці. Зрозумів? прорік Харко, ховаючи колодій у піхви.
Так, звісно. Поможи мені, Аллаху, стиха мовив Карім і повернувся до Кошича. Дай я огляну твою руку, воїне.
Самійло підсів боком до татарина. Той двома руками став мацати плече козака. Кішка здригнувся від болю.
Гм-м, поморщився Карім. Ану ляж на правий бік. Рукою можеш поворухнути?
Не можу, сказав Самійло, лягаючи.
Карім перекрутив руку козака. Кошич застогнав від болю.
А тепер?
Трохи можу, усміхнувся козак.
Татарчук узяв круглий камінь, загорнув його в торбину і, розмахнувшись, ударив ним об плече Кішки. Самійло, закричавши, підскочив, наче вжалений змією.
Ти йому руку зламав, гаспиде! заревів Лютий, витягнувши ножа. Він миттю підбіг до Каріма, наміряючись перерізати татарину горло.
Стій, Харку! Кривко вправив мені плече. Самійло перехопив руку Лютого біля голови татарина.
Ну добре, Каріме, живи, усміхнувся Матяш, проте враз посуворішав і додав: Але коли ти знову прийдеш грабувати наші землі, то на тебе чекатиме смерть.
Клянусь Аллахом, я більше ніколи не завдам зла вашій землі, мовив татарин і перевів погляд на Кошича. Кілька днів на плечі буде набряк, рука болітиме. Якщо не підніматимеш важкого, то все минеться.
Дякую тобі, Кривку, сказав Самійло. А як твоя рана?
Ох! скрушно похитав головою Карім. Моя нога загоїться лише за два-три місяці, й до кінця життя я буду кульгою, тепер мене точно жодна дівчина не покохає.
Хоч Карім був ворогом, однак Кішка щиро пожалів його.
Не переймайся, я гадаю, що ти знайдеш собі жінку до пари.
Пилип зашив рану Матяшеві, козаки швидко зібрали коней та зброю. Коней розділили одразу. Самійлові дісталося двоє добрих скакунів, а трофейну зброю було вирішено поділити вранці.
Перехопивши смаженої конини, що залишилася від татар, потомлені козаки почали вкладатися спати. За наказом Старого охороняти козацький сон повинні були двоє вартових, які змінювалися щодві години.
Розстеляючи ковдру біля дуба, Кошич почув, як Пилип грає на кобзі якусь невідому мелодію. Кобзар, не перестаючи награвати, почав співати тихим голосом:
На усті Самари Богу,
Семенова козацького рогу,
Усі поля самарськії пожарами погоріли;
Тільки два терни-байраки не горіли,
Що під собою гостей великих мали:
Там пробувало дванадцять козаків
Бравославців-небувальців,
Між ними був отаман Матяш старенький.
Стали козаки вечора дожидати,
Стали терновії огні розкладати.
Стали по чистому полю
коні козацькії пускати,
Стали козацькії сідла
від себе далеко одкидати,
Стали козацькії самопали кущами ховати.
Отаман Матяш старенький тоє зачуває,
Словами промовляє:
«Козаки, панове-молодці!
Не безпечно ви майте,
Козацьких коней із припона не пущайте,
Сідла козацькії під голови покладайте,
Бо се долина Кайнарськая,
Недалече земля татарськая».
Тогді козаки з отамана Матяша насміхали
Кобзарю, ти співаєш про наші пригоди? спитав Самійло.