Кобзарю, ти співаєш про наші пригоди? спитав Самійло.
Так, Кішко, я захотів скласти думу, і слова самі почали линути з мене, відповів Пилип. Я хочу назвати думу «Отаман Матяш Старий». Також я хочу скласти пісню про тебе, Самійле.
Не треба про мене складати, Пилипе. Я ж нічого не зробив героїчного, мовив Кошич. Співати треба про Яцька Біловуса, Андрія Скалозуба, Карпа Масла та про решту героїв, що загинули на Хортицькій Січі. Ото були добрі козаки.
Хлопці, годі патякати, ви спати заважаєте, невдоволено загундосив Панько.
Самійло повернувся набік й одразу провалився у міцний сон.
Розділ ІІ. Роздоріжжя
Уранці козаки біля байраку шаблями викопали яму, в яку поклали тіла Кіндрата, Трохима та Якима. Над могилою незабаром виріс чималий курган, на вершині якого встановили деревяний хрест. Забитих татар покидали в річку Самару.
Трофейну зброю козаки розділили між собою. Матяшеві перепала дорогоцінна шабля, прикрашена сріблом та коштовним камінням, проте Старий не захотів її брати.
Не можу я взяти цей трофей, бо думки мої про загиблих братчиків. Кіндрат і Трохим сироти, а в Якима живий батько, Сидір Вовк, мати та ще є менший брат Іван, вони живуть у Тернівці. Нехай ця шабля стане Якимовою, сказав Матяш і подивився на Кошича. Самійле, зможеш дістатися до Тернівки й віддати цю шаблю батькам Якима.
Звісно, зможу. А коли саме їхати, вже зараз?
Не поспішай, козаче, усміхнувся Старий. Спочатку ми повинні злучитися з отаманом Ляхом, він чатує зі своєю ватагою на татар недалеко звідси. А вже після цього ми виберемо тобі подорожніх, і ти доставиш шаблю.
Якщо ми виїдемо просто зараз, то до сходу сонця дістанемося умовленого з Ляхом місця, повідомив Рябовіл, дивлячись на сонце.
Яцько Рябовіл без жалю й навіть із полегшенням сприйняв звістку про втрату отаманства. Більше за все колишній отаман шкодував за барилом медовухи, яке знищили козаки.
Ну то чого ми ґав ловимо! Гайда на коней! вигукнув Іван Вухо.
Ватага Матяша швидко осідлала коней і вже збиралася виїжджати, коли козаків зупинив жалібний голос:
І чого ви мене на смерть покидаєте? Карім, обіпершись на уламок списа, став на неушкоджену ногу. Добрі воїни, дайте мені коня, щоб я міг дістатися до своїх. Пораненому мені ніяк не дійти до перших стійбищ, а коли я залишуся в байраці сам, то мене роздеруть вовки.
Кого хвилюють біди твого ворога, показав зуби Харко. Захочеш жити, Кривку, дійдеш до одноплемінників і на одній нозі. Я тобі своїх коней не дам.
Дякуй за те, що ми тобі життя подарували, мовив Іван Вухо. А коня не дамо, нам і своїх мало.
Нічого більше не сказав Карім, тільки тяжко опустився на землю. Кішка глянув на Матяша, отаман мовчав. У душі молодого козака сколихнулися розмаїті почуття: злість до ворогів, жаль до пораненого та лицарська честь.
Брати, не по-християнському ми чинимо, не по- лицарському, кидаючи пораненого на поталу хижим звірам. Якщо товариство не заперечує, я віддам Кривкові свого другого коня.
Твій кінь роби з ним, що хочеш, сказав Матяш.
Самійло, підїхавши до Каріма, віддав татаринові свого коня і допоміг йому залізти на нього.
У саквах повно їжі та води, так що ти повинен доїхати до своїх.
Дякую тобі, благородний воїне, натхненно мовив Карім. Скільки житиму, завжди памятатиму про твою доброту.
Їдь уже, поки я не передумав.
Карім поскакав на південний захід, а козаки на схід. Під вечір ватага Матяша дісталася умовленого місця невеликого лугу в долині Самари, який із двох боків оточували дубові гаї, утворюючи неправильний півмісяць.
Тут уже зібралося чимало козаків, які жваво щось обговорювали. Неподалік паслися коні, а ще лежало кілька десятків мертвих тіл у турецькому вбранні. Серед забитих бусурманів можна було розрізнити й білошкірих бородатих людей, одягнених у розцяцьковані довгополі одежі з розрізаними рукавами.
Посеред кола стояли три чорняві горбоносі чоловіки, вбрані в чудернацькі, але ошатні одежі. Усі троє були схожі між собою, мов рідні брати, тільки один із них був іще хлопцем, а решта чоловіками середнього віку з пишними бородами та круглими черевами.
З-поміж ватаги козаків звертали на себе увагу двоє. Найгучніше розмовляв козацький отаман Андрій Лях. Він був жилавим чоловіком середнього зросту, мав пишні вуса й сіро-блакитні очі. На мясистому обличчі отамана виділявся широкий ніс. У правому вусі Андрій носив срібну сережку у формі підкови.
Тут уже зібралося чимало козаків, які жваво щось обговорювали. Неподалік паслися коні, а ще лежало кілька десятків мертвих тіл у турецькому вбранні. Серед забитих бусурманів можна було розрізнити й білошкірих бородатих людей, одягнених у розцяцьковані довгополі одежі з розрізаними рукавами.
Посеред кола стояли три чорняві горбоносі чоловіки, вбрані в чудернацькі, але ошатні одежі. Усі троє були схожі між собою, мов рідні брати, тільки один із них був іще хлопцем, а решта чоловіками середнього віку з пишними бородами та круглими черевами.
З-поміж ватаги козаків звертали на себе увагу двоє. Найгучніше розмовляв козацький отаман Андрій Лях. Він був жилавим чоловіком середнього зросту, мав пишні вуса й сіро-блакитні очі. На мясистому обличчі отамана виділявся широкий ніс. У правому вусі Андрій носив срібну сережку у формі підкови.
Також привертав до себе погляди високий Мусій Грач. Він мав тонку талію, маленькі вуса та буйну чуприну темно-русявого кольору. Одягнений Грач був у розшиту сорочку, поверх якої носив розцяцьковану глуху безрукавку, підбиту хутром. Із-за спини Мусія визирала вузька сокира, її довгий держак був прикріплений до шкіряної перевязі. У руках козак тримав блискучу мідну сурму.
Мусій перший побачив ватагу Матяша, що заїжджала до лугу.
Йой! До нас гості завітали! Грач приклав сурму до рота й, роздувши щоки, заграв. Сурма, глухо скрипнувши, видала протяжний скрипучий звук, що болісно вдарив по вухах.
Ой, дурню! Нащо ти стугониш? Усіх татар в окрузі до нас прикличеш, потерши вуха, мовив Андрій Лях.
Нехай слухають, я татар не боюся. Хотів випробувати цю сопілку й почав говорити Грач, але в цей час до кола підїхали козаки Старого, і увага Ляха перейшла на щойно прибулих.
Будьте здорові, брати. Ми вас чекали ще вчора, але ви запізнилися. Андрій Лях підкрутив лівий вус. Нам довелося самим турків порішити.
Помагай Боже! Матяш прудко зістрибнув з коня, за ним злізли інші козаки. Ми поспішали як могли, але, на жаль, на нас напали татари й убили трьох хлопців.
Хай Господь упокоїть їхні душі. Андрій Лях поклав на себе хрест.
А ці люди не схожі на турків, утрутився в розмову Самійло. Це, бува, не московити?
Це гурт турецьких та вірменських купців, що їхав у Московію купувати невільників для продажу в рабство, повідомив Мусій.
Разом із турками їхав Змієв гонець Московського царя. Коли ми почали битися, Змієв зі своїми людьми став боронити турків і напав на нас, одного козака поранив, тож довелося московитів пригостити шаблями. Живими залишилося троє вірмен, і ми саме вирішуємо, як їх покарати, докінчив розповідь Андрій Лях.
От собаче лайно! вилаявся Харко. Це виходить, що православні московити бють українських братів за вірою, захищаючи работорговців чужої віри. Ви правильно вчинили, що вбили цього клятого юду Змієва та його посіпак! Погляд Лютого зупинився на вірменах. А цих катюг, що пють людську кров, теж слід відправити до пекла.
Почувши кінець розмови, вірменські купці страшенно розхвилювалися.
Не вбивайте нас, добрі люди. Ми теж православні, як і ви. Ми ж брати у Христі!
З такими братами й ворогів не треба! Я гадаю, що їх слід скарати на горло, прорік Андрій Лях.
Ми вперше вирішили поторгувати невільниками, бо жадібність затьмарила нам розум, заговорив найстаріший купець. Молимо вас, даруйте нам життя, у нас усіх є жінки й малі діти. Ми присягаємося перед великим Господом Богом, що ніколи більше не будемо торгувати людьми, навпаки, визволятимемо християн з неволі.
Троє вірмен, мов за наказом, упали навколішки й почали хреститися та бити поклони, вдаряючись лобами об землю.
Після такої присяги вбивати купців буде гріхом, промовив Матяш. Та все-таки їх слід покарати, щоб вони до кінця життя памятали свою клятву.
Нехай вони присягнуть власною кровю та плоттю, несподівано сказав Марко. Відріжемо їм великі пальці на лівій руці. Якщо вони знову почнуть торгувати християнами, то ми від людей почуємо про чотирипалих купців і тоді вже скараємо їх на горло.
Рудий, ти говориш як справжній суддя, здивовано кинув Харко.
Я підтримую пропозицію Марка. Старий обвів поглядом козацтво. Що думає шановне товариство про таку кару?
Практично всі козаки з обох ватаг погодилися на це. Пальці вірменам перевязали пасмами шкіри, щоб не текла кров. Купці, почувши, що їм залишать життя, майже не пручалися. Рудий власноруч повідрубував пальці, промовляючи: