Переночувавши в гостинного господаря, вранці козаки продовжили свій шлях, і ніхто ще тоді не знав, що Таромське стане першим від часів Батиєвої навали в сорокових роках XІІІ століття поселенням на території сучасного міста Дніпра.
Два дні козаки підіймалися вгору за течією Дніпра, підходячи до кордонів Черкаського староства. У землях Надпорожжя їм на шляху стрічалися невеликі ватаги козаків, містян та селян-уходників, що займалися промислами: рибальством, мисливством, збиранням меду й воску диких бджіл. На межі Черкаського староства зявилися й перші поселення хутори та невеличкі села, що ховалися на дні байраків, порослих лісом, чи в самому серці непролазних хащів. Заїхати конями туди було вкрай складно, люди були вимушені селитися в глухих місцях, щоб уберегти своє життя від татарської зброї.
Заглибившись у заселений край, козаки під горою натрапили на залишки знищеного великого села. Сотні почорнілих, розбитих дощем та вітром печей стояли просто неба. Повсюди виднілися висушені сонцем жовті людські кості, на частині черепів можна було вгледіти сліди шабельних ударів та зубів хижих звірів.
Від побаченого серце Самійла наче стиснула залізна рука. Гнів і ненависть до ворогів, що вчинили таке злодіяння, заполонили Кошича.
Лише рік тому тут було заможне село Калинівка, а тепер царює смерть, журливо мовив Рудий. Хай Бог упокоїть душі бідних людей.
Марко тяжко поклав на себе хрест.
Падлюки! Ненавиджу бусурманів! Нехай ті, хто це зробив, повиздихають, як скажені собаки! лютував Турбай, розмахуючи кулаками.
Ми помстимося татарам за все! Кішка блискавично вихопив шаблю з піхов і широко розмахнувся, ніби прагнучи розрубати сонце. Клянуся небом і землею, що до останнього подиху битиму ворогів України!
Самійло пришпорив коня і погнав його чвалом, друзі поспішили за ним. Довго їхав гурт мовчки, не розбираючи дороги, поки їх не зупинила водяна перепона, річка Тясмин. Розгледівшись, козаки побачили, що доїхали до околиць селища Яцьково-Тясмино. У сутінках вечірнього сонця відкривався напрочуд мальовничий краєвид. Розкидисті верби, розпустивши жовтуваті віти, вкриті ніжно-зеленими листочками, торкалися темно-блакитної води, на якій плавали, вигнувши довгі шиї, білосніжні лебеді. На протилежному березі річки здіймався невеликий пагорб, весь укритий кущами високої калини. Гілки рясніли молочно-білими квітами, зібраними в кулясті суцвіття. Тихий вітер лагідно гойдав їх, як мати гойдає колиску з малою дитиною.
Від споглядання цієї картини Кошич відчув, як злість покинула його душу й добро знову запанувало в чоловічому серці.
Яка краса! прохопилося в Семена. Коли здолаю бусурманів, залишуся тут жити.
Переночуємо на околиці села, а вранці вирушимо до Тернівки, запропонував Рудий. Козаки повернули коней до Тясминого.
* * *Невелика стрічка ріки, в якій текла темно-сіра вода, розсікала надвоє густі зарості очерету, вигинаючись кривою дугою навколо невеличкого села на два десятки хат, укритих очеретяними стріхами. Поселення наполовину заходило в невеликий лісок, у якому пишно розрослися кущі терну, завдяки чому село було майже непримітним для ока подорожнього. Ця річка здавна мала назву Гнилий Ташлик, а сільце назвали Тернівкою.
Уранці трійко козаків проїхали повз Тернівку, не розгледівши її серед листяного моря, і лише згодом відшукали поселення, спитавши дорогу в рибалок. Хату родини Вовків знайшли одразу. Спішившись і зайшовши у двір, Самійло, Семен та Марко не квапилися кликати господарів: чорна звістка важким тягарем тиснула на молодих козаків.
Раптово скрипнули сінешні двері, у двір хутко вибіг хлопчина років десяти-дванадцяти, обличчя якого було вкрите маленькими рудими цятками. Великі очі хлопця загорілися вогнем цікавості, коли він побачив перед собою козаків.
Мамо, тату, до нас у гості козаки приїхали, певно, друзі Якима! радісно закричав хлопець.
Що ти кажеш, Іванку? До нас Яким приїхав! почувся схвильований жіночий голос. Синочку мій миленький, нарешті я тебе побачу! Немолода жінка вибігла надвір, її долоні були в борошні. Але, побачивши похмурі обличчя козаків, мати Якима, схопившись за серце, притиснулася спиною до стіни хати, в очах жінки радість змінилася стражданням, так наче вона передчула страшну новину.
Що, Одарко, до нас син приїхав?! почувся сильний чоловічий голос, із заднього двору вийшов кремезний, широконосий чоловік, тримаючи в руках заступ. Це був Сидір Вовк батько Якима.
Сидір окинув оком козаків і спитав:
Добридень! Хлопці, ви від Якима?
Самійло хотів відповісти на привітання, але в нього наче язик налився свинцем. З великою натугою, ніби піднімаючи вгору камяну брилу, Кошич вимовив:
Помагай Боже! На жаль, лихі вісті ми принесли у вашу господу. Якима вбили татари.
А-а-а, си-ину-у мій!!! не своїм голосом заволала стара мати. Сповзаючи по стіні, Одарка закрила обличчя руками й тяжко заплакала, час від часу вигукуючи імя сина.
Мій братик помер! жалібно проквилив Іванко, з його очей полилися дрібні сльози.
Обличчя Сидора наче почорніло, на чолі залягли глибокі зморшки, він немов за хвилину постарів на пять років. Кинувши заступ на землю, батько спитав глухим голосом:
Де він похований?
Біля ріки Самари, на краю татарських володінь, сказав Рудий. Ми поховали його в братській могилі.
Батько отаман направив нас до Тернівки, щоб ми віддали вам Якимову частину військової здобичі, додав Кішка, простягаючи коштовну шаблю старому Вовку.
Сидір ступив крок назустріч Самійлові й тремтячими руками прийняв від нього зброю.
Дякую вам за те, що приїхали до нас, прошу до господи, глухо вимовив Вовк.
На крики матері збіглися найближчі сусіди родини Вовків. Жінки завели Одарку до другої половини хати. Разом із Сидором та козаками до кухні зайшло кілька чоловіків, серед яких виділялися опецькуватий Панас Байдак та Андрій Шпильовий, що був високий і худий, мов журавель. Сидір виставив на стіл горілку й чорний хліб, хтось приніс смажену курку та печених буряків зі сметаною. Вовк заходився частувати гостей. Помянувши загиблого, люди почали розпитувати козаків про Якима та козацьке життя. Самійло, уникнувши деяких подробиць, розповів про те, як був убитий Яким, виділяючи Матяша як рятівника решти козацької ватаги.
Вкрай тяжко було бачити Кошичу вбитого горем батька та чути стогони старої матері. Самійлові й самому захотілося пустити сльозу, але він стримував себе, волів не показувати свою слабкість. Посидівши з годину в хаті, Кішка встав із-за столу й повідомив, що хоче пройтися околицями села. Марко та Семен приєдналися до нього.
Як же тяжко було дивитися на страждання батьків, вимовив Семен, виходячи надвір.
Так, це велике горе, коли батьки ховають своїх дітей. Рудий перехрестився, Самійло з Семеном також поклали на себе хрест.
А що будемо робити далі поїдемо до Черкас? спитав Турбай.
Та ще до ярмарку багато часу, може, заїдемо до мене в Канів, запропонував Кошич.
Гарна ідея, Кішко! кинув Марко.
Я за! підтримав Семен.
От і добре, усміхнувся Самійло. Давно вже я своїх батьків не бачив.
Може, сходимо в шинок чи на вечорниці трохи розвіємося, закинув Семен.
Ви йдіть, а я побіля річки хочу прогулятися, сказав Кошич і неквапом пішов берегом. Козакові хотілося побути на самоті: горе родини Вовків збурило його душу. Кошич пригадав своїх батьків і велику сварку, яка зчинилася тоді, коли він повідомив їх, що хоче стати козаком і приєднатися до війська Вишневецького. Батько з матірю були проти рішення сина. Назвавши рідних «дурними», Самійло без батьківського благословення покинув домівку й вирушив до Черкас. З тих пір минуло майже сім років його козакування, і за цей час він тільки раз навідувався в отчий дім. Муки сорому почали гризти Кішку. «І я можу впасти від рук ворогів, і хтось принесе чорну новину моїм батькам. Яким я залишусь у памяті мого роду поганим сином? Адже я так і не попрохав у них пробачення. І ще треба сказати так багато».
Думки Кошича линули далі. «Смерть на моєму шляху підстерігає мене зусібіч. Чи не помилився я, коли вирішив повязати свою долю з козацтвом? Ще не пізно відцуратися козакування, приїхати до Канева, одружитися з гарною дівчиною і зажити спокійним життям».
Самійло різко зупинився, ніби перед ним постала невидима стіна, такі думки ще ніколи не виникали в його голові. «Але про яке спокійне життя я говорю? Що буде, коли я та інші козаки складуть зброю? Бусурмани нападуть, сплюндрують поселення, виріжуть старих та дітей, а всіх інших заберуть у неволю і поженуть у чужі краї, мов худобу. Власну землю, власну сімю, рідну віру треба обороняти від ворогів. Як казав Байда: Ніхто, крім нас самих, не зможе оборонити рідну землю. І це правда, я став козаком, ним і залишусь».
Кошич, відчуваючи полегшення, як мандрівець, що зробив вибір перед роздоріжжям, глибоко видихнув і пішов далі.