Кошич, відчуваючи полегшення, як мандрівець, що зробив вибір перед роздоріжжям, глибоко видихнув і пішов далі.
Ледь помітна стежина, що звивалася понад Гнилим Ташликом, привела молодого козака до річкової затоки, куди впадав широкий струмок, що ніс кришталево чисту воду. По його берегах росла невисока густа трава та цвіли барвисті квіти. З кришталевого потоку в цеберки набирала воду дівчина. Вона була гарна, мов весняні квіти, що росли обабіч струмка. Мала ніжне біле личко, тонкий опуклий носик, рожеві вуста, великі карі очі, над якими здіймалися темні брови. Густа руса коса велично спускалася за спину.
Кішка ще не бачив таких красунь і спочатку завмер. «Яка ж вона гарна, подумав Самійло. Її краса сяє, як сонце на небі».
Кошич ступив крок уперед, велика гілка під його ногою гучно тріснула.
У-ой! Хто тут?! голосно зойкнула дівчина, стрімко підвелася і впустила цебро у струмок, вода одразу понесла його вниз за течією. Ой, моє відерце тоне, жалібно проквилила вона.
Самійло миттю стрибнув у струмок і витяг деревяне цебро, наповнене водою. Підійшовши до дівчини, він поставив його на землю і привітався:
Добридень, красуне! Більше не кидай цебро у воду.
Дівчина зиркнула на козака й потупила очі.
Дякую тобі, незнайомцю.
Мене звати Самійло, я козак. А як тебе звати?
Я Олена, мій батько гончар Панас Байдак з Тернівки.
Панас Байдак? перепитав Кошич. Я бачив Байдака в хаті Сидора Вовка, коли ми поминали загиблого Якима.
О-о! Яким помер? Яке жахіття. Нехай його душа потрапить у рай. Олена сплеснула руками й осінила себе хрестом.
Бог дав Бог узяв, скрушно мовив Кішка й змінив тему. Ти чогось, Олено, далеко відійшла від Тернівки, не боїшся, що тебе вкрадуть.
Ще ніхто вкрасти не намагався, усміхнулася дівчина. А сюди мене мати посилає, у цьому струмку дуже смачна вода.
То я тебе проведу до села, запропонував Самійло, підхоплюючи повні відра.
Добре, проведи, Олена хитнула плечем.
Кошич з Оленою пішли поруч мовчки. Кішка хотів сказати дівчині щось приємне, але не міг дібрати слів. Лише коли стало видно перші хати Тернівки, Самійло почав говорити.
Олено, чи казали тобі, яка ти вродлива? Ти мені дуже сподобалася.
У-ой! дівчина глянула Кошичеві в очі й зашарілася. Мені казали парубки такі слова, але це були пусті балачки.
А чи подобаюсь я тобі? вів далі козак.
Можливо, подобаєшся, тихо відповіла Олена, опускаючи очі. «Гарний козак, думала про себе дівчина. А ще мені подобається кучерявий Терешко та зеленоокий Андрій із сусіднього села».
А чи можу я заслати сватів до тебе? з надією спитав Кішка, беручи дівчину за руку.
Можеш засилати. Олена при цих словах підвела голову й пильно подивилася йому в очі.
Самійло, почувши її відповідь, мало не підстрибнув від задоволення. «Яке щастя! Я любий Олені!» буревієм пронеслися думки в козацькій голові. Нахилившись, Кошич обхопив дівчину за тонку талію і вже було хотів поцілувати її у вуста.
А-а-ха-ха! дзвінко засміялася дівчина, поклавши маленький пальчик на губи козака. Ач який спритний, щойно познайомилися, а ти вже обіймаєш і цілувати лізеш.
Ти така гарна, Олено, що я не можу себе стримати, прошепотів Кішка.
А-а! Не поспішай, ласунчику! Олена відвела руки козака від себе. Спочатку одружись, а потім уже цілуй.
Як тільки приїду до Канева, одразу ж вишлю сватів до твоїх батьків, промовив Самійло.
Чекатиму, білозубо всміхнулася дівчина й повела лівим плечем убік. Ходімо разом он до тих кущів терну, а далі я вже й сама дійду до хати.
Кошич провів дівчину до вказаного місця і, окрилений надією, попрощавшись, побіг шукати друзів, щоб повідомити їм радісну новину.
Олена із задумливим виразом обличчя взяла відра й пішла до своєї хати, що стояла край села. Але не встигла пройти й кількох десятків кроків, як у тернових кущах щось зашурхотіло, і на стежину вискочив, мов чорт із-під землі, високий парубок. Він мав гарне смагляве лице, на якому виділявся орлиний ніс, та темно-карі очі. Довге кучеряве волосся смоляного кольору хвилями спадало до крутих плечей.
У-оай! зойкнула Олена, відступивши на крок, і кинула відра на землю. Терешку! Ти мене налякав, бешкетнику, в мене мало серце з грудей не вистрибнуло.
Олено, хто це йшов поряд з тобою? стурбовано спитав парубок.
А-а! Та не знаю, хто це такий, збрехала дівчина, надувши губки. Якийсь козак, друг Якима.
А-а! Та не знаю, хто це такий, збрехала дівчина, надувши губки. Якийсь козак, друг Якима.
А що він тобі розказував, може, домагався тебе? Я його тоді вбю! Юнак схопився за руківя широкого колодія.
Ні-ні-ні! Олена замахала руками. Він мене не домагався. Просто якусь дурню розповідав, я вже й забула, про що саме.
Терентій стрімко підскочив до дівчини, упав перед нею навколішки й, обхопивши її ноги руками, палко заговорив:
Олено! Моя кохана! Я люблю тебе більше за власне життя. Стань моєю дружиною, подаруй мені свою любов!
У-ой! Пусти мене, Терешку, а то закричу! вигукнула дівчина. Ми не одружені, тож не чіпляйся до мене!
Юнак хутко підвівся і схопив дівчину за плечі.
Моя горличко! Якби ти знала, як я сильно тебе люблю. Без тебе мені Божий світ не милий. Я готовий хоч завтра одружитися з тобою. Парубок почав гаряче цілувати лице Олени.
Серце в дівочих грудях швидко-швидко закалатало. Терешко вже давно подобався Олені, юнак казав їй про своє кохання, але вона все вважала, що він просто жартує. Такої навали на дівчину Терентій ще ніколи не робив, тож Олена розгубилася і кволо намагалася вирватися з обіймів юнака. «Що ж мені робити? Я вже Самійлові пообіцяла, і Терешко мені теж подобається», думала дівчина, відчуваючи, як у неї починає паморочитися в голові.
Люба, якщо ти не станеш моєю, я накладу на себе руки. Виходь за мене заміж, кохана, у тебе буде все, що забажаєш. Я відшукав у полі горщик із бусурманським сріблом. Тільки стань моєю, і в тебе буде все.
Так, я стану твоєю, вийду за тебе, прошепотіла Олена й пристрасно поцілувала хлопця в губи. Але пообіцяй мені одне!
Будь-що, серце моє! Терентій підхопив Олену на руки й затанцював на місці, не в змозі стримати почуттів.
Терешку, завтра зашли старостів до мене. Наше весілля має відбутися якомога скоріше, вже на цих вихідних, швидко заговорила дівчина.
Так, моя кохана! Моя мрія збудеться! Дякую, Боже! Парубок підстрибнув разом з Оленою і, не втримавшись на ногах, повалився спиною на траву, притискаючи дівчину до своїх грудей.
* * *Самійло був весь у полоні любові, приємне відчуття переповнювало його душу. «Які ж будуть раді батьки, коли я повідомлю їм цю гарну новину, міркував Кішка. Треба швидше дістатися Канева й відправити сватів у Тернівку».
Замислений, Кошич не розбирав дороги, пройшов повз крайні оселі Тернівки й заглибився в густий ліс. Лише коли почало заходити сонце, Самійло зрозумів, що не наближається до Тернівки, а віддаляється від неї. Розвернувшись, козак побіг вузькою стежкою назад і, коли вже геть стемніло, опинився в селі. У цей час на краю Тернівки стояли Семен з Марком та гукали свого товариша.
А ось і Самійло, він у лісі був! закричав Турбай, побачивши побратима.
Кішко, ти цвіт папороті шукав? Наче ж сьогодні не Купальська ніч, з усмішкою мовив Рудий.
Нащо мені чортівське золото, махнув рукою Кошич. Я закохався в дівчину й хочу з нею одружитися.
Отакої! Ти її в лісі здибав? ступив крок уперед Семен.
Та де там. Мою наречену звуть Оленою, вона з Тернівки, дочка Семена Байдака.
І яка вона, гарна? поцікавився Рудий.
Її краса сліпить очі, мов сонячне світло, замріяно підняв очі догори Самійло. Я хочу якнайшвидше дібратися до Канева, щоб дістати батьківське благословення та заслати сватів.
Це добра справа. Марко підкрутив вуса. Я теж сподобав тут одну дівчину, Параску. Вона така ж руда, як і я.
Ха-ха-ха! засміявся Турбай. Це, мабуть, про нашого Марка в пісні йдеться:
Дід рудий, баба руда,
Батько рудий, мати руда,
І я рудий, руду взяв,
Бо рудую сподобав.
Друзі весело розсміялися. Поки козаки розмовляли, запала ніч.
Треба вже вкладатися спати, щоб завтра рано виїхати, запропонував Кішка.
Козаки пішли на нічліг у хату Вовків. Кожен із них мріяв про майбутню любов та довге життя, і ніхто не думав про постійну війну з бусурманами та смертельну небезпеку, що чатувала поряд.
Розділ ІІІ. Дівчина з Ірдинського болота
Стомлені коні протяжно форкали й тягнули морди до корит з водою. Самійло, Марко й Семен засипали коням вівса та зайшли до невеличкої корчми, що стояла на околиці Дубіївки бідного села, за яким починалися темні ліси Ірдинського болота. Неподалік сільської корчми простяглася старовинна дорога, що в давнину розсікала болотяний масив надвоє, але нині цей шлях був занедбаний, дорога майже повністю заросла кущами та високою травою.