Ввечері я сподіваюсь мати довготривалу телефонну розмову зі своїм чоловіком.
Капітан на цю ремарку нічого не відказав, лише пильно подивився їй у вічі і про себе подумав: «Яку ще телефонну розмову? У нас база закрита. Єдиний звязок тут це військовий. Ну може вона ще не знає».
Вже пізніше, в номері свого готелю, коли прослуховувала записану на диктофон розмову, Фаїна розмірковувала: «Чому я так йому відповіла? Адже він сподобався мені».
В номері готелю, що був розташований на території військової частини, було якось зимно, незатишно, хоча надворі несміливо починалась рання весна. Журналістка подивилася на стіни в якихось веселих шпалерах з дрібними квіточками і подумала, що вдома в неї так само незатишно, а значить значить немає сенсу, себто різниці, але й сенсу також, в тому, де саме вона засинає і прокидається: тут чи там, в квартирці на Куренівці. Зітхнула. Потягнулась, як кішка, і ось так, сидячи біля вікна, замислилась. Про себе, своє життя і до чого це все іде. «Отже, Фаїно, за три місяці, два тижні і сім днів тобі виповниться сорок. Тобто ти навіть вже не жінка бальзаківського віку. Ти ще могла думати про себе, як про тридцятипятирічну, рік тому, ну максимум зараз, однак вхідні дані змінюються. Вони постійно змінюються, і час мчить. А отже, тобі пора вже змиритись. Та й ти, еге ж, не сильно переживаєш. Так?» запитала сама в себе журналістка, поки дивилась довго, не змигуючи, у відчинене вікно на Біле море. Сама незчулася, як вечірник плавно перейшов в ніч і місяць зявився на сіріючому небосхилі. «Ну ось чого ти сьогодні? Ну чого?» запиталася сама в себе, допоки час невловимо збігав поміж пальцями. Потім таки встала з підвіконня, розімяла пальці рук і всілася до свого диктофона надиктовувати статтю. Це те, що вона добре вміла робити і робила. Газета відволікала від дурних думок, і тільки вони зявлялися, Фаїна Вікторівна починала остервеніло працювати. Бралася за будь-яку роботу, аби тільки не думати ні про що зайве. Себто таке, що змінити було їй не під силу. Майже сорокарічна, бездітна і самотня корінна киянка Фаїна Вікторівна, яка жила в квартирці батьків після їхньої смерті і писала свої статейки в газету.
Розділ четвертий
Баротравма
«Ну що ж Ось воно. Почалось. Її очі То які будуть оперативні заходи, кап-три?» з гучними поштовхами серця десь в скронях гарячково думав Михайло Сергійович, аналізуючи свої відчуття до Фаїни Вікторівни, поки пив настоянку з пахучого чебрецю і лимонника. Ніч заглядала у вікно кухні його самотньої квартири в офіцерському ДОСі[13]. Тут було затишно і тепло від паруючого в кастрюльці травяного збору (командир БЧ виключно так заварював той задля використання як всередину, так і ззовні) та фікусу. Цього небораку Михайло Сергійович таскав за собою з бази на базу, з однієї дислокації на іншу, з одного військового містечка, що було розбито невідомо де, посередині вічної мерзлоти або спустошливих пісків, до іншого. По всім безкраїм просторам Радянського Союзу. І єдине, чого не вистачало до тієї всієї ідилії так це жінки. Гарної, ймовірно вірної, з усіх сторін такої, що б йому підходила. І ще була в цьому всьому навіть не одна заковика, а цілих дві. По-перше, важко було знайти жінку, яка б погодилась разом з його фікусом кочувати з місця на місце (а варіант залишати потенційну дружину за місцем прописки, себто на півроку і більше, ним не розглядався). По-друге, його ні від кого не гребло. Так, саме так, Михайло Сергійович використовував саме цей кострубатий термін. Його не гребло від жодної жінки до сьогодні. Не торкало, не тіпало, не радувало, не тішило, не теліпало серденько всередині сильних грудей «кап три ер», себто капітана третього рангу по-цивільному. І тут раптом вона. «До баротравми підранила. Добре, що хоч не вбила» плутаючи морську і мисливську термінологію, гарячково подумав про себе чоловік, що вже ось як пів доби нагадував кошеня, а не «морського вовка», котрим він був до того без малого тридцять вісім років.
З вікна відкривався вид на той самий готель при військовій частині Сєвєродвінська, де наразі мешкала журналістка, і наш капітан раз у раз підходив до нього, аби поглянути на той будинок. Близькість квартирування Фаїни Вікторівни надзвичайно потужно розбурхувала течію крові по його великому і малому колам кровообігу разом взятим. У Михайла взагалі під кінець їхнього вранішнього інтервю виникло непереборне бажання попросити її світлину, однак, шляхом неймовірних внутрішніх зусиль, він стримався: «Подумає, що я псих якийсь».
А тепер капітан шкодував і гарячково думав, де б роздобути ту фотографію. Його осяйнуло: «Ну звісно! Наш помічник коменданта» І він тут же набрав товариша з бюро пропусків: «Іванич, а принеси-но мені паспорт нашої гості, ти ж пропуск їй зробив на корабель?». «Щось пішло не по плану?» почув у відповідь схвильований голос товариша. «Ні, просто хочу ознайомитись. Можна?». «Щось придумаємо. До ранку терпить?» пробурчав Іванич, котрий вже, мабуть, солодко спав в обіймах непристойно молодої дружини, коли йому зателефонував командир пятої БЧ. «Краще зараз», сталевим голосом відповів Михайло Сергійович. «Наказуєш мені? лукаво в слухавку проспівав Іванич. Однак потім відразу додав: Чекай, зараз».
«Лемкиня і начальник Колими»Помічник коменданта Біломорської військово-морської бази Північного флоту був вже немолодим, пятидесятитрьохрічним, колишнім начальником одного з безлічі виправно-трудових лагерів на Колимі, а до того смершівцем. Однак, що не характерно, досить незкурвленим. На імя його ніхто не звав, лише Іванич. Він сам попросив його так називати, хоча хлопці спочатку ніяковіли від такої фамільярності щодо людини, що вела картотеку у бюро пропусків на різні військові обєкти бази, тобто займала чільну ланку цепного канату їхньої злагодженої системи ВМФ. Адже збір і контроль над інформацією про військових і навіть цивільних осіб на базі вівся Іваничем педантично і точно.
З Іваничем, котрого побоювались інші моряки, Михайло Сергійович зійшовся відразу. У них було багато чого спільного. По-перше, той був його сусідом в ДОСі. По-друге, хоча Іванич і не був родом зі столиці УРСР, як Михайло, а походив з якогось глухого волинського села, інших земляків у командира пятої БЧ на базі не було. І найголовніше: після фатальної для карєри спецназівця-енкаведиста помилки, коли Іванич ще в сорок другому напився через розстріл першої дружини і провалив операцію, чоловік взагалі не вживав. І ось це стало вирішальним фактором: з Михайла Сергійовича травяний збір, з Іванича розповіді про оперативні заходи контррозвідувальної діяльності щодо пошуку фашистських диверсантів та їхніх спільників на території Західної України.
Ще з самого початку їхнього квартирування в Сєвєродвінську, з осені 1960-го, помічник коменданта за тонізуючим збором трав з лимонником і мятою повідав свою печальну історію.
Іваничу ледь перевалило за тридцять, коли його кохану ластівку, чарівну дівчинку, його смереку лемківського роду з синіми-пресиніми, немов волошки, очима розстріляли такі ж самі енкаведисти, яким був він сам, в тюрмі на Лонцького. Взяли її за статтею 54 Карного кодексу УРСР[14], а ліквідували згідно меркулівського[15] наказу 2445/М, в якому йшлося про терміновий облік усіх вязнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГу, і тих, кого необхідно розстріляти.
Цифри Ті завжди заміняли в СРСР людський фактор. Адже не так страшно у звіті Філліпову було написати, що, хоча згідно з «Планом евакуації» депортації з Львівської області підлягало 5 тисяч заарештованих (для цього начальник тюремного управління НКВС УРСР капітан держбезпеки Філіппов особисто виділив наказом 204 вагони, які, згідно з нормами, могли вмістити 6800 вязнів), евакуювали лише 1822 арештантів. Дочищали те, чого не зробила єжовщина. Одним більше, одним менше І завжди менше, краще ж менше? Чого тащити цих доходяг аж до непролазних хащів Сибіру, аж на Колиму? Всіх цих євреїв, лемків, просвітян, народників в смішних недолугих вишиванках і просто людисьок. Одиничок. А земля всіх прийме. Як ноликів.
Іванича при всій цій вакханалії тоді у Львові не було. В СМЕРШі операція тривала за операцією в пекельні часи війни.
Залишилась дочка, Таня, потягуючи збір холоднокровно мовив Іванич, після розповіді про те, як став вдівцем.
Ух, видихнув Михайло. Мені шкода, Іваничу. Не знав А за що?
Бо була лемкинею. І батько її з львівської Просвіти
І за це..?
Слухай. Тривала війна. Спецслужби не встигали зі своєю перлюстрацією[16], з усим тим лайном А там листи на лемківській. Хіба розбереш, що там в них написано? Львів тоді тільки звільнили від фашистських окупантів. Ріки крові просвітників та інших інакомислячих, іноземців, неугодних текли тоді по його бруківці
І як ти після цього кхм служив? Михайло Сергійович зковтнув.