І як ти після цього кхм служив? Михайло Сергійович зковтнув.
Отож. Потім я, звісно, і накосячив на одній із операцій. Бо був напідпитку. Мав ліквідувати, а не зумів. Почув від обєкта гуцульську говірку Почав ставити собі непотрібні запитання щодо доцільності А чи не помилились, як з моєю жінкою там, зверху? Чи, бува, нічого не переплутали? Запитання, котрі були зайві, взагалі не в моїй компетенції, адже існував чіткий наказ і інструкція Отак мене і розжалували. А невдовзі відправили начальником одного з виправно-трудових лагерів на Колиму. Проколовся по повній.
Шкодуєш? Михайло долив в маленьку китайську піалку, розписану анютиними о́чками, трохи настоянки Іваничу.
Ні. Я б не зміг вже більше так багато вбивати. Кхм, себто бути ефективним у своїй спеціальності, поправив себе тоді Іванич. Після смерті моєї душі, моєї лемкині. Знаєш а допоки вона була живою, зі мною ми ж так сварилися!.. А потім мене просто не стало на багато років. То добре, що мене звільнили і відправили на Колиму. Я там ніби сам з урками відбував, а не вони в мене. Я так корив себе
За що?
Що не вберіг. Що мене не було поруч. А пізніше що дочку, Таню, не забрав з собою, а віддав на виховання діду з бабою. Людина завжди знайде, за що себе корити. Розумна людина. Це тільки в дурних нема ні страху, ні шкодувань, Іванич відсьорбнув настоянки і погладив обережно узор з випуклих анютиних о́чок на піалці. А знаєш, мені віддали на Лонцького її особисті речі. Перед розстрілом вона вишивала анютині о́чки гладдю. Це були її улюблені квіти.
Це була їхня перша відверта розмова. До дрижаків. А потім були ще і ще І, поки ці двоє гаяли безмежно довгі вечори поблизу Північного кола, ті розмови ставали все більш карколомними. Зокрема, згодом Іванич полюбив розповідати про навики та вміння офіцерів-одинаків СМЕРШу в рукопашному бою та використання особистої зброї, а саме пістолетів та револьверів під час пошукової діяльності. Іванич зазначав, хитро жмурячись, що автомати в тих були не в ходу ніде було сховати під одягом, немов брудну совість.
* * *У вікні на третьому поверсі готелю горіло світло. Михайло знав, що в будівлі навпроти перебуває наразі тільки вона, Фаїна Вікторівна, а значить, то вона досі не спить.
Інших гостей в готелі не було. З кінця минулого року в них гостей на базі взагалі не було. А самі визначні, високе начальство з інспекцією, тут квартирувалися ще наприкінці жовтня 1960 року. Тоді як раз тривали навчання «Корал» і їхня підводка двічі успішно здійснила постріл торпедою Т-5 з ядерною боєголовкою поблизу архіпелагу Нова Земля в Баренцевому морі.
Саме тоді тут зявились товстопузі і пихаті столичні штабні з лискучими чорними портфелями. Щулились мерзлякувато від пронизливого далекосхідного вітру. Розслаблялись лише в клубі, в котрому з нагоди приїзду високого начальства щовечора крутили фільми і влаштовували танці, та в своєму готелі. Тієї осені всі готельні вікна мерехтіли світлом люстр і торшерів, а за фіранками їхніх номерів постійно сновигали туди-сюди вальяжні, немов набиті ватою іграшкові фігури. Тоді за тими вікнами можна було спостерігати з ДОСа, немов за кіноекраном. Відслідковувати їхні пересування, робити висновки.
Михайло тоді напевне вже знав, що в одного з офіцерів організаційно-планового відділу штабу Північного флоту, прізвище якого вже давно вивітрилось з його голови, простатит він щопівгодини ходив до туалету, а потім лягав в ліжко, вимикав світло і знову все повторювалось з лякаючою регулярністю приреченості.
Інший, котрий відповідав за контроль застосування спецзброї на підводних човнах, вічно ходив туди-сюди і чухав своє чимале барильце. Регулярно підходив до холодильника і діставав звідти пляшку за пляшкою. Кап-три здогадувався, що то було пиво.
Інший, Рассохо Анатолій Іванович, заступник керівника їхніх навчань, щопівгодини від опівночі підходив до свого вікна, привідчиняв щільно зашторені портьєри, і тонкий дим цигарки починав витись в сизе, сіріюче сходом сонця на горизонті небо. Михайло Сергійович знав, що він усю ніч пише документи, робить якісь звіти. Працює. І той знав, напевно відчував якимось шостим чуттям, що за ним спостерігають. Однак, звісно, командира пятої БЧ не бачив, не міг бачити, бо той дивився на його вікно зі своєї нічної темряви з повністю вимкненим світлом. І якби не здатність кап-три бачити в суцільній темряві, то, можна було б припустити, що він чогось не зауважує. Однак, Михайло Сергійович вмів як помічати все, так і аналізувати.
Рассохо, на відміну від інших штабних, йому подобався. Перший замкомандуючого Північним флотом був різким і напористим, мав рівну поставу і був відомим фахівцем з океанографії та гідрографії. Рассохо не був підводником, але встиг покомандувати багатьма надводними кораблями і був відомим фахівцем з корабельної артилерії. А ще мав репутацію нестандартного прихильника багатьох цікавих флотських починань: якщо на флоті зявлялася якась нова і передова ідея, то зазвичай за нею стояв Рассохо. Він прославився тим, що організовував і керував проведенням перших морських караванів через кригу, що закривала підходи до північних володінь СРСР, з Мурманська в Тихий океан. Такі каравани були надзвичайно ризикованою справою, і з появою атомних криголамів Рассохо став першопрохідцем в проводці караванів торгових суден і військових кораблів, включаючи підводні човни, з Північного флоту на Тихоокеанський. А ще він писав вірші і навіть двічі був лауреатом Державної премії СРСР за свої книжки. «Цікаво, а я б міг присвятити Фаїні вірша?» подумав «морський вовк», його думки наразі зводилися до одного свого кохання, коли в двері його квартири тихо постукали.
Михайло Сергійович ненадовго відволікся від обєкту своїх почуттів. Іванич стояв в дверному отворі з тонкою сірою текою в руках. «На Фаїну», зрозумів Михайло.
Заходьте, Івановичу, ґречно запросив кап-три сонного помічника коменданта.
Ні. Давайте вже завтра ви мені поясните, навіщо вам здалась справа цієї благонадійної і нічим особливим не примітної журналістки. Вона абсолютно надійна, хіба ви не розумієте? Чи ця підозрілість викликана особистим інтересом?
Ну ось ви й самі дали відповідь на своє запитання, підтвердив Михайло Сергійович.
Іванич, котрий зазвичай не виказував емоцій, злегка підняв брови, однак капітан зауважив цей легкий порух.
Не спостерігав раніше за тобою такої гарячковості. Взагалі такого Іванич не міг підібрати слово.
Я й сам не спостерігав за собою такого, роздратовано від власних же емоцій і тому сухо зауважив капітан.
Ладно, тримай, Іванич тицьнув до рук кап-три тонку сіру картонну теку. Сам був колись таким. Ще з першою дружиною
Щиро дякую. Там же нема нічого такого?..
Абсолютна нецікава біографія, запевнив помічник коменданта і втомлено знизав плечима. Та й вона старша за тебе на два роки. Це так, для загальної інформації.
Буває, усміхнувся капітан і хотів додати: А твоїй дружині скільки років? Однак вчасно прикусив язика.
Що ж, ну якщо так сонний Іванич знову знизав плечима і повернувся до виходу. Потім таки не витримав: Нє, ти серйозно? Аж настільки?
До баротравм.
* * *Михайло розпрощався з товаришем, потім сів на дивані і з хвилюванням почав роздивлятись чорно-білу світлину журналістки, котру було зроблено на пропуск до бази. Її портрет. З того на капітана в упор дивились добрі променисті очі, а вперті вилиці і трохи набурмосені брови вказували на надійність і чесність. «Я буду захищати тебе», раптом промайнуло в голові Михайла і він вперто стис зі щелепи. Потім розкрив сірий папірець, помережаний друкарським чорнилом.
Дата народження 5 липня 1922 року. Київ. Закінчила київський університет імені Шевченка екстерном в 1950 році. «Чому так пізно? А, ну да Війна» Ніколи не була одружена. «Хм, ніколи?..» Батьки померли. Живе з котом. Статті Багато статей. «Купається в роботі і нею ж закусує на десерт. Будемо ламати згубні звички», рішуче подумав кап-три. Не палить, не пє. За кордон не виїжджала. «Сухо, коротко, по ділу. Мені підходить, констатував кап-три. То значить, кажеш, з чоловіком по телефону будеш теревенити всю ніч, моя дівчинко?». Михайло підійшов до вікна і подивився на освітлене готельне вікно. В ньому на підвіконні сиділа тонка поетична жіноча фігура і заплетала собі косу, немов Альонушка з картини Васнєцова в Третьяковці.
Михайло гарячково потер вилиці: «Піти до неї? Привітати із запізненням, адже тиждень тому було Восьме березня. Точно! З цукерками і травяною настоянкою і зізнатись, що я її кохаю. Ні, з цукерками і коньяком. Який ідіот тащить коханій травяну настоянку, вона ж не Іванич? Хоча ні Я ж читав ОС[17], вона не вживає. Та й як я отак завалюсь до неї зі своїми почуттями? Дурень. Повний телепень»
Він ще кілька разів пройшовся туди-сюди по вітальні своєї квартири офіцерського ДОСу і вирішив натомість піти в кают-компанію порадитись з жінкою, котру до сьогодні вважав своїм єдиним коханням на все життя.