Він ще кілька разів пройшовся туди-сюди по вітальні своєї квартири офіцерського ДОСу і вирішив натомість піти в кают-компанію порадитись з жінкою, котру до сьогодні вважав своїм єдиним коханням на все життя.
* * *Зазвичай тут грали в шахи. Ну, окрім вечерь у вибірковій компанії офіцерів і командирів БЧ, звісно. Михайло подумки сам до себе усміхнувся. В кают-компанії він почувався так спокійно, немов в батьківській квартирі на Подолі, в котрій не був ще з пятдесят девятого. Власне, з того самого часу, як його прописку, згідно в флотськими правилами, було змінено на аналогічну з пропискою їхньої субмарини. Себто Сєвєродвінськ.
Михайло подивився на круглу картину і довго роздивлявся палаючі в суцільній темряві північної ночі зорі і зітхнув. На серці було неспокійно, але як же хороше!.. Він підійшов впритул до світлини «Хресної Матері» і вперіщився очима в два бурштинових провалля очей померлої дівчини, котрі, взагалі-то, були зовсім не карими, ні Однак, такими видавались морському офіцеру. А ми ж завжди бачимо те, що хочемо бачити, еге ж?
За якийсь час непорушності і дивовижності цього моменту Михайлу здалось, що «Хресна Матір» усміхається тільки йому і нікому більше Слідкує за ним своїми бурштиновими зіницями.
Ти вибачиш мене, Таньо? Я закохався в живу жінку з плоті і крові. Думав: ніколи і ось, на тобі
А як же я? кокетливо підморгнула йому дочка головного конструктора зі світлини.
А ти назавжди залишишся в моєму серці. Справді
Таня потягнулась так, що всі кісточки хруснули в її мертвому тілі і легко зійшла зі світлини. Доторкнулась напівпрозорими тонкими пальцями рук до лампи, левітуючи в повітрі, а потім обережно опустилась біля капітана, так і не торкаючись пальчиками босих ніг підлоги кают-компанії. Поділ її крепдешинової сукні кольору ранкової зорі розвівався, немов від легкого вітерцю її останньої весни пятдесят девятого, коли Тані не стало:
От ви, чоловіки, всі такі, продовжувала дражнитись дівчина. Наобіцяєте сім мішків гречаної вовни й прикусите язика.
Таньо
Дівчина зітхнула і враз посерйознішала:
Та я що? Я нічого Та й, Михайле Сергійовичу, я ж вже мертва, і ваша обіцянка померти разом зі мною нездійсненна Потанцюєте зі мною? раптом весело проказала дівчина і, не чекаючи його відповіді, взяла офіцера в свої міцні потойбічні обійми, і вони разом закружляли в вальсі по лінолеуму кают-компанії, допоки зорі за ілюмінатором картини почали розгоратися чимдуж з посиленням темряви цієї ночі.
Пройшло досить багато часу, допоки Михайло Сергійович, обіймаючи невидиму Таню, вправно кружляв сам по собі по підлозі кают-компанії. Вальс зі чотирьохамперного[18] електрофона з алюмінієвим шильдиком номер Р34ОМ грав одну й ту саму платівку безліч разів. Потім, нарешті, музика сама собою стихла. Таня ґречно отряхнула поділ своєї сукні, в котрій її поховали спекотного липневого місяця три роки тому, і відсторонилась від моряка.
Дякую за танок, офіцере. Ви жива людина. Прекрасна, однак жива, бридка мені Зі своєю кровю і лімфою всередині тіла. І офіра зіщулилась, немов їй було гидко з ним не те що танцювати, а навіть розмову вести. А в нашій ситуації це непереборна обставина. Бо, позаяк, я тепер віддаю перевагу безкровним крилатим створінням. Тому, на превеликий жаль, я змушена Вам відмовити стати Вашою дружиною.
І «Хресна Матір» знову залетіла до фотокартки і зайняла на ній своє місце. Потім підморгнула зі стіни Михайлу:
Але ви чуйна, хороша, хоча і волога людина. І все у вас з Фаїною буде гаразд. Я постараюсь все організувати якнайкращим чином. Я Вам обіцяю.
Он як усміхнувся Михайло. То Ви мені наказуєте завертати назад голоблі?
Ну, виходить, що так, пирснула від сміху офіра.
«Принаймні на сьогодні. На жаль, не впевнена, що надовго» потім подумала Таня, але цієї думки вирішила командиру пятої БЧ в голову не вкладати, як зробила зі своїми попередніми. І Таня знову стала непорушною дівчиною зі світлини, дочкою старшого конструктора Б-130 із застиглою назавжди посмішкою на незайманих дівочих вустах.
Михайло ще довго дивився на світлину «Хресної Матері» в надії ще щось почути від неї, однак вона мовчала.
За якийсь час кап-три зітхнув і знову перевів погляд до картини в круглій рамці, що емітувала ілюмінатор, з биркою номер 120159 в лівому кутку. Йому подумалось, що номеру немає на цьому кораблі, тільки його душа, і то не певно.
Михайло ще довго дивився на світлину «Хресної Матері» в надії ще щось почути від неї, однак вона мовчала.
За якийсь час кап-три зітхнув і знову перевів погляд до картини в круглій рамці, що емітувала ілюмінатор, з биркою номер 120159 в лівому кутку. Йому подумалось, що номеру немає на цьому кораблі, тільки його душа, і то не певно.
Чоловік сподівався на картині побачити як завжди сяючі зорі над водами Білого моря. Однак на ній, немов в справжньому ілюмінаторі, вже рясніла заграва ранкової зорі кольору тонких рожевих пелюсток сакури на воді предковічного світового океану і заразом Таніної сукні. Михайлу навіть здалось, він бачить русалочий хвіст, що зникає в темній воді, немов на кіноекрані. Все жило, рухалось навколо нього. Все те, що раніше було мертвою непорушною матерією зі своїм порядковим номером, оживало і показувало моряку своє єство Починався шістнадцятий березневий день тисяча девятсот шістдесят другого року.
За сто девяносто девять діб їхній підводний човен в складі 20-ої ескадри підводних човнів Північного флоту мав пройти з Баренцева в Саргасове море і назад.
Ядерні боєголовки були випробувані. Човен бездоганно укомплектований і надійний, немов фортеця, форпост, останній, найважливіший редут невидимої казкової країни Лишень проблема з вентиляцією і теплообміном. Адже ці підводні човни конструювали для холоду і мороку північних водних потоків. Однак хто зважатиме на такі дрібниці, як сорокапятиградусна спека всередині субмарин під час їхньої зустрічі з теплою течією Гольфстрім?
Я до чого веду, шановні Цифри Шильдики Пронумеровані артефакти. Ті завжди заміняли в СРСР людський фактор.
Розділ пятий
Енергія припливів і відпливів
Фаїна
«Ну ось тобі й сорок, моя дівчинко», проказала Фаїна Вікторівна до свого зображення в дзеркалі старезного батьківського трюмо, котре чудом зберіглося під час війни і тепер стояло в її спальні. Жінка з сумом подивилась на своє відображення в дзеркалі, хоча воно ніяк не вказувало на вагомий ювілей, а главред газети, так той взагалі сьогодні набивався до неї додому після імпровізованого святкування в їхній редакції. Так би мовити, продовжити святкування в інтимній атмосфері. Фаїна це згадала і лише знизала плечима: випадкових чоловіків в своє життя вона не допускала, а їй всі здавались такими вона була вкрай обережною і підозріливою. Потім, вже сорокарічна, журналістка чокнулась зі своїм відображенням совєтським шампанським, що парувало бульбашками в новенькому чехословацькому кришталі, немов окріп в каструлі, і примхливо почала здирати нафарбованим гострим нігтиком золотаву етикетку зі щойно подарованого їй бокалу. Той не витримав такої наруги над собою і видряпався з її рук на волю. До гострих кришталевих уламків відразу ж прибіг її кіт і почав лизати з подертого, загрубілого паркету залишки шампанського. Фаїна не скрикнула, ні і навіть свою кицю не почала відганяти. Вона знову байдуже знизала плечима, дістала з картонного ящика іще один бокал і налила в нього шампанське. Потім знічевя перерахувала свої наявні активи: «Один, два, три девять. Тьху ти! Не може бути непарне число в гарнітурі. Так, ну звісно, вісім бокалів. Себто вже сім». Потім випила залпом той паруючий крижаний окріп і тихо прошипіла зі злістю, з неймовірною волею, ніби заговорювала коня від падіння перед битвою: «Та бийтеся, друзі мої, бийтеся скільки влізе. На щастя! Хочу, аби всі-всі сьогодні полягли смертю хоробрих!» і Фаїна Вікторівна замахнулась з усієї сили тонким запястком і розбила об паркет своєї спальні другий бокал зі свого щойно подарованого, такого дорогоцінного заморського гарнітуру. Кіт з переляком нявкнув і втік. А Фаїна, натомість, ніби набуваючи якихось магічних, непереможних властивостей, голосно засміялась і вперіщилась невидимим поглядом у вікно. На небосхил поступово, немов старезна прима театру, котру вже давно здолала подагра, залазив жовто-гарячий, вагітний місяць. «Ось-ось має розродитися чомусь подумала Фаїна, потім відразу ж поставила саму себе під сумнів, як вміла тільки вона: Хто сказав? Адже Місяць чоловічого роду. А чому чоловіки не народжують?». Її вечірнє безумство раптом перервав настирний дзвінок в двері. Подзвонили раз, і у Фаїни з котом разом взятих піднялись вуха, а потім відразу ж вдруге. «Це він. Жодних сумнівів, пронеслось блискавкою в її голові, і серце закалатало так, що підкосились ноги. Боже!.. Приїхав. Відпросився від усіх, втік зі свого підводного човна, зробив неможливе, аби в цей день бути поруч».