Дядько діждався, коли мамка долила в келихи пива до самісінького краю, і, не знімаючи кошика з плеча, нахилився до колишнього фронтовика. Той обтер губи сірою долонею, крякнув, смикнувши шиєю, наче гусак, й, обережно взявши обома долонями скляну посудину, припав жадібним ротом до питва. Він ковтав, не відриваючись ні на мить без передиху. Здавалося, що поспішає; бува дядько передумає і забере недопите. А дядько нарешті спроквола поставив свого кошика на дрібні, зачовгані чоботами кахлі підлоги, притис його поміж своїх стоптаних черевиків і поволі умочив вуса в тонку смужечку пивної піни. Він ковтав напій так, наче то було не пиво, а живильна волога, божественний нектар
Безногий допив, витер рукавом гімнастерки губи, помацав пальцями єдину жовту медаль, ніби пересвідчився, що вона нікуди не ділася, і подивився на дядька безгрішним поглядом, навіть не зминувши. Він відкрив уже рота, намірившись щось сказати, але безтурботне гудіння, наче у вулику, ще не розбурханої «Чайної», обірвалося гучним командирським баритоном високого чоловіка, який увірвався в товариський простір.
Так, товариші, похмелятися будете в свій законний вихідний день, а зараз без шуму й гаму вперед на трудовий подвиг!
Хто це? тільки й встиг запитати дядько, не допивши свого пива і викотивши здивовані очиська на лоба.
Та хто-хто Це велика шишка із райкому партії. Тільки вирядився, ба, як! Під колгоспника Зазвичай у костюмчику на два ґудзика, а тут сказав інвалід і тепер уже заблимав очима, бо всі сподівання на другий келих пива корова язиком злизала.
Керівник, одягнутий у кирзові чоботи, з куфайкою через плече, яка у таку спеку тільки муляла людям очі, а хазяїну руку, стояв на дверях твердинею. Із-за його спини по обидві сторони випурхували міліціонери і культурно, не в шию, почали виводити із пивної зали бажаючих чи то причаститися, чи похмелитися. Їх саджали в легендарний «воронок», наче якихось порушників правопорядку, що викликало шквал запитань і нарікань.
Що це за безпридєл? Куди ви нас забираєте? запротестував дядько з кошиком, коли і його взяли під білі ручки. Мені сьогодні ще на роботу треба, я ж сторожем у Вільшанці працюю.
Не переживайте. У кожного буде справка, що такий-то працював у колгоспі «Перемога» на сільгоспроботах. Пива вам не обіцяю, а куліш тітка Саня на бригаді уже варить, діловито розпоряджався партійний керівник. Ми ж якраз у ваш колгосп їдемо, тільки не у Вільшанку, а далі
І який це мій колгосп? Немає у мене колгоспу, їй-бо, немає. То я в колгоспі є, а його в мене немає.
Поговори мені То й твій Бог не виручить. Ти повинен колгосп любити більше, ніж свого Бога. І колгоспників
Таке скажете Любити Бога набагато ліпше, ніж людину. Бог такий, яким ми його уявляємо, а людина така, як є, й іншою бути не може.
Хлопці, ведіть вже цього боголюба до гурту! спересердя гаркнув партієць до міліціонерів.
І тут, не зважаючи на перелякані очі мамки Олі, із-за прилавка горошиною викотилася Ксенька з пиріжком у руці. Дівчинка беззастережно постала перед чиновником і заявила:
А чого це ви тут командуєте? Тут моя мама головна!
Ха-ха Що це за пуцьвірінок? І що він тут робить?
Ви що, не бачите? Я тут пиріжок їм. І ніякий я не пуцьвірінок я дівчинка, і звати мене Ксеня. А ще я онука своєї бабусі, а вона каже, що гострити зуби на чуже гріх. А ви гострите От!
Ксенчина мама стояла, схопившись за пивний насос, ні жива ні мертва. Безногий, затуливши обома руками рота, беззвучно реготав. Дядько з кошиком поміж ніг і недопитим келихом пива у лівій руці хрестився правицею. А працівник райкому махав головою, як загнузданий кінь
А там уже як оселедців, розрядив ситуацію міліціонер, який зайшов з вулиці до «Чайної». Ми з вами не поїдемо, бо сісти нікуди.
Пофортунило сьогодні товаришу колгоспнику, сказав райкомівець. Будемо рушати. Вас допоки назбираєш, так і сонце з гори покотиться.
Діти прожогом вискочили з «Чайної», побачили «воронок» і вклякли, тримаючись за руки. Вони помітили за заґратованим віконцем чоловіче обличчя, і те обличчя кривило гримасу і підморгувало їм, але від того весело зовсім не було.
Коли повернулися в приміщення, усі обернули голови до Ксеньки. Дядько з кошиком купив малій ще одного пиріжка з вишнями за пять копійок. Той пиріжок вони з Валькою розломили навпіл і, вже йдучи до бабусі Марії, яка жила на вулиці Леніна поруч із воєнкоматом, жували не поспіхом.
Коли повернулися в приміщення, усі обернули голови до Ксеньки. Дядько з кошиком купив малій ще одного пиріжка з вишнями за пять копійок. Той пиріжок вони з Валькою розломили навпіл і, вже йдучи до бабусі Марії, яка жила на вулиці Леніна поруч із воєнкоматом, жували не поспіхом.
А тобі було страшно розмовляти з тим дядьком у чоботях? запитав Валька.
Та трохи Але страшніше було, коли на мене дивилися чиїсь очі з «воронка», пересмикнула худими плечима Ксенька.
Музей, поруч якого фігурували дві камяні «баби» й пушка на постаменті, проминули без надії потрапити всередину, бо грошей у малечі не було. Вряди-годи їм випадало натрапити на порожню скляну пляшку, але нещодавно відкритий прийом склотари був аж десь далеко по вулиці Радянській, і туди можна було ходити тільки з дорослими. Та стратегічний план збагачення Ксенька й Валька уже розробили і ховали за сараєм під лопухами знайдену тару, щоб колись таки вирушити без благословення дорослих в похід і одним махом розбагатіти.
За музеєм «шанхай». У невеличких одноповерхових будиночках, які вишикувалися вздовж тротуару, людей як бджіл у вулику чи мурашок у мурашнику. Кажуть, там жили, а може, й живуть китайці, та й не тільки китайці
Біля великих деревяних воріт бабусиного двору дівчинка насторожила вуха. Десь далеченько чутно було звуки похоронного маршу. Ксеньці враз стало сумно. Вона зазвичай наповнювалась печаллю під звуки такої музики, але чомусь її тягло саме в тому напрямку магнітом. От і зараз вони з Валькою вже зайшли було в двір, але наближення похоронної вервечки примусило повернутися на вулицю.
Від самісінької Жовтневої площі, тобто зі сторони базару, до них наближалася траурна процесія. Деревяні борти «газону» звисали по трьох сторонах машини, і труна стояла як на долоні. Віко лежало боком впоперек кузова поруч із сосновими вінками, на яких рожевіло кілька паперових квіток. Машина рухалася дуже повільно, а за нею плив людський потік, означений темними шатами Люди підтримували одне одного, витираючи носовичками заплакані очі. Невеличкий духовий оркестр замовк на якусь мить, бо тромбону, трубі й тарілкам треба було перевести подих так само, як і музикантам.
І тут трапилося те, що з Ксенькою трапляється вкрай рідко, вона заплакала. Ця мала зірвиголова, яка не плаче покарана ні з віником у руках, ні з кривавою раною на все коліно, ні після справжньої прочуханки за шкоду, спочатку намагалася ковтати сльози. Давилася-давилася і раптом захлипала на всю вулицю. Коли процесія порівнялася з ними, Ксенька уже ридала-ридма, розмазуючи патьоки по смаглявому личку обома кулачками. Та стільки жалю й болю було в тому дитячому ревищі, що, дивлячись на дівча, не витримав і Валька Сльози хоч-не-хоч повисли на його довгих, загнутих догори віях. Малі стояли на тротуарі, а мимо них пропливав «газон» з розчахнутими бортами, пливла сіра труна і в ній воскова фігура покійної жіночки. Змучені нещастям люди озиралися на хлопчика й дівчинку, а ті в один голос ридали ридма з чужого горя
А може, й не з чужого. Бо ніхто не міг навіть припустити, що ця дивна дівчинка ллє сльози не тільки за покійницею, а й за всіма, кого вже встигла полюбити, проживши всього кілька рочків свого феноменального і неповторного життя. Схоже, Ксенька вперше злякалася смерті. Вона мала дуже-дуже розвинуту уяву, тому страшенно не хотіла домислювати, але домислювала мимовільно у тій труні бабусю, маму, тата, Вальку і навіть себе. А як же боляче бачити найрідніших і себе маленьку померлими, коли ти ще й на світі не жила! Сльози били фонтаном, спливали патьоками з підборіддя на єдину тісну сукенку в дрібненьку квіточку
І тільки звуки похоронного маршу, який знову перебрав головну роль на себе, заглушили дитяче ревище.
Утомлені своїми дообідніми походеньками і викидом справжнього гейзеру емоцій, зарюмсана дітвора дісталася бабусиного порогу на три деревяних східці. Поторохкавши в зачинені знадвору двері, вони зрозуміли, що рідна душа ще й досі стовбичить під гастрономом в черзі за хлібом, який часто привозять із запізненням і дають по два буханця в руки. Хором зітхнувши, діти повсідалися на сірі, вичовгані до гладкого східці, прихилившись одне до одного і не вчулися, як блакитний поїзд сну повіз їх у незвідане.
Вони не бачили, як прийшла додому бабуся Марія, вся така втомлена, але взута в легенькі черевики на невисоких підборах, із ефектним перманентом на русявому волоссі, з ледь підфарбованими вустами. Бабусею її називала тільки Ксенька. Навіть Валька називав цю жінку Марією Павлівною і потайки трохи заздрив своїй подрузі, бо в нього вже не було бабусі, та ще такої славної вчительки початкових класів. У нього був тільки дід Прокіп, якого хотілося б любити, та дід ніяк не міг повернутися з війни і любив свої «заслужонниє» сто грамів