Поки до останніх пагорбів дійшла новина про німецьку допомогу, комора Михальчука стала порожня. Зосьці не перепало нічого. Вона дивилася, як підстрибом ідуть додому в нових штанах хлопці. Як тішаться недірявому взуттю односельці. А її чоловікам нічого? Сльози потекли по щоках.
Йди звідси, не рюмсай! гаркнув знервований Михальчук. Вас тілько троє, можете на себе заробити, геть!
Їх нех троє, а нас семеро, Фільку! до комори влетіла Домініка Ставінська з чоловіком. Що, всім є, а мені нема?
Нема, Домко, не-ма! Не вистачило на всіх! Ясно? не здавався солтис.
Нє, темно! Темно мені, пане солтис! пішла в наступ бойова Домка. А жеби було ясно, то скажи: чого ти майже все своїм русинам пороздавав, а ми, поляки, мало що отримали, га?
Люди добрі, що ти верзеш! староста схопився за голову. Хто швидше прийшов, той і отримав!
А так не має бути, не має-е-е, завила, мов дика кішка, Домка і вчепилася в обличчя солтиса розчепіреними пальцями.
Теофілій зойкнув і відкинув від себе навіжену жінку. Її чоловік боязко дивився на ту борню.
Та ти шмата єст, Томаш! нервово вигукнув до Ставінського солтис, похапцем витираючи подряпане обличчя. Забери свою кобилицю, привяжи її вдома в хліві!
Я шмата?! Томаш нагнув голову і з поглядом найбільшого сільського бика пішов на солтиса.
Ти кого кобилицею назвав? рвонула вперед розпашіла Домініка.
Михальчук був прудкішим. Зачинив двері перед самим носом Ставінських.
О, як тут мило товариство забавляється! за своїм прийшов і румяний Щигельський.
Нема тут для нас ніц, нема-а-а, різко розвела руками перед ним Домка. Всім русинам є, а нам, полякам, нема!
Зося розтулила було рота, але нащо? Щоби почути щось недобре й у свою адресу? Мовчала далі. Раптом двері відчинилися, і в селян полетіли пусті бляшанки з-під мармуляди.
Пооблизуйте собі, та й наїстеся! грізно мовив Михальчук з рушницею на плечі.
Курвий син ти, Фільку, хоч і солтис, плюнув Щигельський і пішов з двору.
Тьфу! плюнула й собі Домка. Ходи, Томаше, від того схизмата. Мало їх Пілсудський зі своїми стрільцями постріляли, ой мало
Липневе сонце любило Волю-Розвинницьку аж надміру. Спека відсунула випас корів аж під самісінькі ліси і на північні схили пологих горбів. Тут, на півдорозі між двома селами, і притулилася старенька хатина діда Кубрана. Не раз довгими вечорами, коли спати ще зарано, а робити щось темно, перетирали люди один одного язиками довго і старанно, по кісточках, сіючи зернята тієї науки в дитячих головах. Хто не так посадив, не так зібрав, не так поправ, не так сказав, не там засміявся, не там поклонився, узагалі не такий народився Кожен знав, як краще жити сусідові, хоч не давав ради собі. Ті, чия правда, найгарніші і наймудріші з колодами у власному оці визбирували сучечки у всіх, хто не з цієї хати. Хоч вечори довгі, та й людей багато. Удень пані Мораль у шлюбі з паном Осудом ходили від хати до хати, соромлячи не таких й інакших. Так усі були не такі й інакші. Лиш за Юзика Кубрана таки говорили найменше. «Відлюдник», казали одні. «Відьмак», другі. «Схиблений», інші. А Юзик не потребував ні людей, ні їхніх думок: удовольнявся товариством своєї корови і маленького кудлатого песика Бриська. Не йшов ні до кого, не підлаштовувався ні під кого. Розмовляв сам із собою і з Богом, а влітку з цікавими до нього дітлахами. Мав Юзик ще дещо, дорожче від корови й песика, дві книжки, залистані до крихкості сторінок. Читані-перечитані, напамять вивчені. Одна тримала молодість душі, друга розуму. Привіз у заплічнику майже двадцять пять років тому. «Наша бувальщина» Михайла Грушевського і Біблія. Звідти й мудрості набрався для себе і для молодих. От і сьогодні вже у двері хлопці стукають:
Виганяйте корову, діду, пасти будемо! а очі горять радістю й цікавістю.
Засміявся старий у сиві вуса, кожного по голові погладив, по плечку поплескав:
Помічники мої гарні! рушив, легенько шкутильгаючи, до хліва.
Брисько за ним крок у крок, пишним хвостиком крутить. Умостилися всі на пагорбі під старою лісовою черешнею, корови неподалік пашу скубуть.
Діду, а розкажіть знову за козаків, просять дітлахи.
О-о, козаки усміхнувся, обвів поглядом кожного, задивився вдалину, неначе козаків побачив. Це були вільні люди, як птахи І човни їхні називалися, як птахи, чайки, старий Юзик вів їх, як чарівник, крізь час. І боялися їх пани-ляхи, бо мали важкі гріхи перед українським людом. І татари боялися. І столицю турків, місто все в золоті, Царгород, підкорили. Не було вправніших бійців, аніж вони. А Іван Сірко вмів навіть на вовка перетворюватися і так розвідку вів. Та й після його смерті козаки за наказом Сірка всюди возили його праву руку із собою: мовляв, допомагатиму вам зі світу мертвих. Так у всіх битвах вигравали!
Діду, а де тепер та чарівна рука є? спитав Тимко.
О-о То коли француз Наполеон Москву зайняв, москалі наказали привезти її. Обносили Сіркову руку навколо своєї столиці так і пішла французька армія геть. Програла вона тоді. А правицю Сіркову москалі сховали в глибоке підземелля, в золоту скриню, бо зрозуміли, що то скарб великий
Хлопці сиділи, поринувши у дивний забутий світ. Тріщало віття: в наступ поспішали полки Богуна Навколо проносилися спритні вершники з довгими чубами, доганяли польських гусарів і рубали гострими шаблями їхні причеплені за спиною гусячі крила, що аж піря врізнобіч летіло.
А пістолі, пістолі вони мали? поцікавився Степанко.
Аякже, Степане! І пістолі мали, і кулі самі відливали кругленькі, завбільшки, як ото над нами лісові черешні. Волю голими руками не здобудеш, хлопче! Але справжню силу тобі не пістоль дасть, глянув хитро на Степана. Зброя лише слухає твої пальці. А пальці голову: маєш знати, чого ти хочеш досягти, розумієш?
Так, як козаки хотіли мати свою державу? задумано мовив Влодко.
Так, хлопче, правильно! Але одна хмаринка дощу доброго не дасть, як і одне дерево не зробить лісу. Козаки сильними були тільки разом. Треба, щоб єдність була, щоб усі захотіли бути вільними і мати свою землю. Щоб ті злидні повтікали геть.
А цо таке злидні, діду?
А то такі малі потворні ненажери, що не пускають достаток до хати. Ото ми тутечки розмовляємо, а вони чатують на наших корівоньок, хлопята, показав дід на корови, що вже ледве виднілися між кущами. Біжіть, заверніть їх, а я вам байку про злидні розкажу
Школярі зацікавлено дивилися на отця Ярка і пана вчителя. Вони збиралися сказати щось дуже важливе, бо вигляд мали серйозний і урочистий.
Довго Україна була гноблена іншими державами, діти, розпочав учитель. Та тепер маємо готуватися до утворення самостійної України, незалежної ні від Польщі, ні від Совітів.
За трохи часу, вступив священник Ярко, парафіяни нашої церкви матимуть велике свято для піднесення українського духу. Батьки ваші зайняті по господарству, тож найбільша роль у тому святі ваша, діти.
Так-так, помітив учитель здивовані погляди, саме ваша. І для того маємо вивчити сьогодні найголовнішу пісню України, з якою йдуть у бій і перемагають. Встаньте, діти, бо то є український гімн, глянув на отця, обоє витримали павзу, поважно кивнули один одному й у два голоси завели:
Ще-е-е не вме-ерла Україна, ні слава, ні во-о-оля, ще нам, бра-а-аття-українці, усміхнеться доля
Низький голос вчителя і високий отця Ярка вібрували красою і впевненістю. Проходили через кожне серденько і виймали звідти щось незвідано щемливе чи то давно призабуте, чи взагалі не пізнане за коротке дитяче життя, але впізнаване голосом крові. Якась невидима хвиля пішла класом. Простір за спинами вчителя і священника почав заповнюватися гайдамаками з вилами й ціпами. Козаки встали з пошрамованими обличчями і шаблями Дід Кубран межи них усміхався щасливо. Стіна наче щезла, і за людьми відкрився величний край з лісами, широченною рікою й Карпатами Степан протер очі: ні, не марево. Глянув на товаришів: усі бачили те саме. Погляд у кожного захоплений, рішучий.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці звучало натхненно і сильно.
Лихі люди, що трясли кулаками з усіх боків: граф з родиною, Зельонка, солтис Михальчук, Петер з друзями, якось маліли, відсувалися і пропадали зовсім.
І покажем, що ми, браття, козацького ро-о-о-ду!.. піднесено закінчили спів чоловіки. Хоча ні, тепер це були боги, за якими кожен годен був іти на край світу.
Шаноблива тиша. То було незрозуміле, але глибоке потрясіння. В декого стояли сльози в очах. За мить грюкіт: Тимко зомлів
Йван оглядав поле: гарний ячмінь, густий. Колос уже тужавіє, зернятка твердішими стали. За тиждень-два жнива. Щоправда, в одному кінці, ближче до лісу, таки дикі кабани столочили шмат. Як повадяться біда буде, ой, біда. Не знають вони, що кожне відро зерна ще в колосі пораховане. Бо то не зерно то саме життя родини Дідичів. Йой, лишенько: ще й кущі картоплі попідривали. Так, треба ставити капкани. Чоловік стурбовано цвьохнув віжками:
Вйо, мій конику, до брата Андрія
Щось удвох та й придумають, як дати раду тим кабанам.
О, вуйку Йване, як добре, що ви прийшли! Батько якраз наказав за вами йти, радісно зустріла чоловіка небога Марійка. Відкинула тугі коси назад, озирнулася. А в нас хороша новина є, стишено повідомила. Тато велів нікому з чужих не розказувати, тільки своїм. Ходіть до хати.