Вйо, мій конику, до брата Андрія
Щось удвох та й придумають, як дати раду тим кабанам.
О, вуйку Йване, як добре, що ви прийшли! Батько якраз наказав за вами йти, радісно зустріла чоловіка небога Марійка. Відкинула тугі коси назад, озирнулася. А в нас хороша новина є, стишено повідомила. Тато велів нікому з чужих не розказувати, тільки своїм. Ходіть до хати.
«Напевно, Роман, той мавпун бразильський, нарешті звісточку прислав», пронеслося в голові. Схвильований Іван поквапився до хати.
Слава Йс-су, мовив.
За столом брат Андрій, його менший син Богдан і
Антоне, невже ти? Повернувся нарешті? з радістю вдивлявся у змужнілого небожа.
Я, вуйку мій дорогенький, я, піднявся з-за столу високий красень і обійняв дядька.
Як ти тут опинився, Антоне? Худий який Кажуть, що війна зі Совітами є? Бо ми тут, як кроти, живемо: ніц не бачимо, ніц не чуємо, засипав хлопця запитаннями Йван.
Відгодуємо його за трохи, Андрій не зводив очей зі старшого сина.
Сліпими й глухими кротами бути, вуйку, на планеті вже нікому не вийде: війна всіх зачепила. Пів світу воює вже. Ото завдяки тій війні я і вдома знов опинився, сумно всміхнувся Антон. Бо ж як у Польщі війна почалася, Совіти Львів зайняли і вже нікого до Польщі не випускали. Лиш тепер, коли німці прийшли, зміг добратися сюди.
Документи маєш в порядку? поцікавився Андрій.
Так, тату, скупо відказав Антон.
І як тепер зароблятимеш на хліб? Може, десь у Ярославі роботу токаря можна буде знайти? поцікавився Йван.
Роботу токаря можна буде знайти завжди, але якось задумано мовив Антон і замовк.
Але що, що, сину? стривожився Андрій.
Богдане, йди, допоможи Марійці худобу попорати, звернувся Антон до меншого брата.
Я вже не малий, пробурчав Богдан, неохоче підводячись, можна й мені знати більше. Тебе не було, то хто батькові допомагав?..
Я знаю. Прийде час сам тебе покличу, брате, твердо пообіцяв Антон. Поки йди, просто допоможи сестрі. Задосить на неї навалилося без мами. Завтра я піду, а ти нині, гаразд? почекав, поки Богдан вийшов, і стишено продовжив: Є більш важлива робота, ніж токар.
Андрій і Йван переглянулися. Антон продовжив:
Сьогодні на часі є важливіша робота для кожного українця: треба повернути собі самостійну і вільну Україну. Ви думаєте, що тільки наше село стогне від графа і шандарів? Ні. І Львів, і вся Галичина від них натерпілася. Я, коли до Львова прийшов учитися, то добре наслухався подібних історій від своїх товаришів по науці, що звідусіль приїхали.
Старші чоловіки слухали, неквапно скручуючи самокрутки.
Всюди, всюди однаково, спогади давалися Антонові непросто. Всюди на українців кажуть однаково: «бидло, що говорить». Всюди, як і в нас, при владі лише поляки, бо русини, бач, неписьменні. А як вони освічені можуть бути, коли ні до університету, ні до політехнічного інституту українців не беруть? Лише коли хто виробить собі громадянство Польщі й говоритиме лише польською. Банки, суди, лікарні все лише для поляків. А як ти українець, то вмирай! Добре, що митрополит наш, Андрей Шептицький, лікарні відкриває для українців, а нещодавно і банк.
Та так, зітхнув Іван. Чого бідний? Бо дурний! Чого дурний? Бо бідний!..
Так, дядьку, так. І треба оте зачароване коло розривати нарешті.
Гірчить мені наша безпорадність, ой як гірчить, мовив Андрій. Випустив пахучий дим, помовчав трохи. Роздушить нас наша бездіяльність, хлопці Розчинять нас поляки в собі, як ото вода в молоко йде. І зїдять і сліду не залишать.
Якщо діяти всім разом, то не розчинять, тату. Так-так, Антон помітив інтерес в обох, є люди, які то зрозуміли. Коли я навчався, то запізнався з такими. То є справжні патріоти. Як прийшли німці до Львова, то зраділи всі: ось вона, свобода від Совітів і від поляків! З квітами німців зустрічали! Совіти ж перед німцями дуже багато людей у львівських тюрмах закатували. Бачив я це Стіни тюрми в мій зріст були закривавлені, а трупів тисячі Антон на хвилину замовк. Долонями розтер обличчя, наче хотів змити той спомин. Митрополит Шептицький нову владу привітав. Сподівалися, що нарешті буде Українська держава. Навіть проголосили її на площі Ринок у Львові. Та не сподобалося то новій владі, дуже не сподобалося
І що, що німці зробили?
Та що, тату За трохи всі зрозуміли, що й вони, як ті поляки, використати тільки нас хочуть: молодь до Німеччини почали забирати, щоб ті рабами там на полях і фермах робили. У владі місцевій поруч з німцями знову всюди поляки, бо більш освічені. Як будемо мовчати, а чи «прошу-перепрошую пана», то й далі лишатимемось не вільними, а підневільними.
І що, що німці зробили?
Та що, тату За трохи всі зрозуміли, що й вони, як ті поляки, використати тільки нас хочуть: молодь до Німеччини почали забирати, щоб ті рабами там на полях і фермах робили. У владі місцевій поруч з німцями знову всюди поляки, бо більш освічені. Як будемо мовчати, а чи «прошу-перепрошую пана», то й далі лишатимемось не вільними, а підневільними.
А ми тут, Йване, живемо й нічогісінько такого не знаємо
Та, махнув рукою Йван, якби не отой військовий продовольчий податок, то й навіть би не знали, що десь там війна йде.
Запитували ви, тату і вуйку, що робитиму. Як стану токарем зараз, то працюватиму або на поляків, або на німців. Або, як війна закінчиться, то ще й можу стати токарем у Совітів залежно, хто переможе в тій війні. І не буде мого, розумієте, мого інтересу в жодному випадку ні-ко-ли І вашого не буде ніколи. І в Марійки й Богдана теж не буде, Антон мав серйозний і рішучий вигляд. Ті люди, що я з ними запізнався Ми хочемо боротися за державу для українців. І всі ті, хто проти цього, наші вороги. Ми достатньо чекали, достатньо просили, достатньо терпіли. Ще трохи і голову нам на нашій землі не дали б підвести. Тепер час жорстокий, і діяти доведеться теж жорстоко. Зброю треба брати в руки. Час сліз і слів вийшов.
То у вас, сину, якась армія чи командування є? Де ті ваші сили, Антоне?
Командування наше поки під арештом. І сили наші невеликі, тату. Поки ми в підпіллі. Треба трохи вичекати, поки ослабнуть і німці, і Совіти. Та й хапають вони людей просто на вулиці: то вигляд не такий, то до Німеччини на роботу, то жид, то документи не такі. Так що не можна мені на очі потрапляти нікому з односельців. І знати за мене теж нікому не треба.
Як же ти будеш, небоже?
Так і буду, вуйку. Переживав за родину дуже, мусив прийти. Щоб ви знали, наскільки мені легше на душі стало, як я вас усіх побачив! Тепер знаю, за кого буду стояти в тій боротьбі, Антон широко всміхнувся, помовчав трохи. Назад лісами піду, як той вовк-сіроманець.
Усі помовчали. Кожен про щось своє й невеселе.
А нащо їм жидів хапати? Вони що, теж проти німців щось замислили? спитав Іван. Бо наших всіх чогось із села вивезли.
Їх просто вбивають, вуйку. Довго мучать і вбивають. Чоловіків, жінок, дітей, старих усіх!
Ну а за що? не міг уторопати Йван.
За те, що вони народилися жидами і не подобаються німцям. Важко зрозуміти, правда? сумно всміхнувся юнак.
Чого ж, неважко! мовив Андрій. То ще ти, Іване, малий був, тому, може, не знаєш того, від чого насправді наш тато помер. А правда така: приїхали в село озброєні польські шандари одразу після польсько-русинської війни та й всіх молодих чоловіків-русинів погнали пішки до Ярослава. Там допитували і били, били Що вони хотіли вивідати Бог його знає. Чи хто чим дихає, чи просто принизити хотіли Коли на прогулянку їх виводили, в гру жабки заставляли грати: руки на коліна і давай, скачи навприсядки по намальованій прямій лінії. А вони стоять по боках, гигочуть. Коли хлоп дупу піднімає в стрибку, кóпають щосили між ноги по яйках. Наш тато, як прийшов, кровю мочився, а потім і помер за два тижні. Ось так
Не знав я того Йван розтер руками обличчя. А може, й добре, що не знав? То б від злості сам вдушився або поляків вдушив А німці якої віри, Андрію?
Де я знаю, Іване. Теж нібито християни, як і поляки, як і українці, тільки якісь трохи інакші.
Ну так: як хреста в душі нема, то той, що на шиї, не допоможе
Антон уважно слухав старших. Дивний викрутас тієї розмови змусив і його вступити:
Слухаю я вас і розумію: не треба мені одружуватися, поки земля не буде українська.
Батько і вуйко переглянулися.
Так-так засміявся юнак. Мало, мало у вас залишилося злості і бажання в пику дати. Терпіння і покора витіснили.
Покора, кажеш? Та маєш рацію, сину, хоч би як то не було неприємно визнати. А як я піду воювати, Марійку і Богдана ти пильнуватимеш? Чи пропасти вони мають, га? Андрій почав нервово згортати нову самокрутку. А його Степан і Зоська довго самі проживуть? кивнув на Йвана. Чи давай усі підемо з вилами і сокирами за Україну битися, та й всі згинемо, і держави не треба вже буде?
Отож я й кажу, що ту справу за нас усіх я маю зробити.
Роби, Антоне, роби, сину. А ми чим зможемо тим допоможемо
Липень мав аромат материнки й звіробою. Густий і терпкий, він виходив з навколишніх лісів і зєднувався з солодкуватим запахом численних сільських лип. Спека і квіткове повітря замішували густе повидло, в якому навіть мухи лінувалися рухати крилами. Життя вирувало лиш на річці. Для всіх дітей це був райський місяць: річкова прохолода, хрумкі огірки бери з грядки, скільки в поділ сорочки влізе Повне тілесне блаженство! Влітку норовиста річка Молочка ставала лагідною й мілкою. З крислатих верб по берегах можна було стрибати бомбочкою і лякати дівчат. Що дужче вони пищали, то більше розпалювалося в хлопцях бажання стрибнути з верби знову. Мокрі лляні сорочки прилипали до дівчачих тіл і виказували їхні поки невеликі таємниці. Степанко дочекався, коли Чеся Щигельська підійде до потрібного місця, і сплигнув з верби, опинившись поруч з нею. Фонтан бризок обоє сміються і щосили бють долонями по воді один на одного.