Зоська принесла прання з річки. Збиралася на дротах коло хати розвісити. Глянула на захмарене небо: ні, таки треба на горище нести. І вітер уже зривається. «Хоч би Степанко не чекав вечора, а таки швидше пригнав корову», подумала. Горище зустріло душною напівтемрявою. Зоська вийняла простирадло, стріпнула ним, обернулась і За мить випустила прання з рук. Очманіло дивилася на домовину нову, світлу. А в ній Іван. Гарний такий, спокійний. Руки на грудях складені, як у Серце жінки підскочило до горла, за мить гупнуло, впало межи колін. Її життя закінчилося А Степан, бідна сиротина Ноги підкосилися. Софія порачкувала по сіну до труни.
То ж не ти, не ти, правда, Йване? шепотіла і душилася слізьми. Чоловіче мій ріднесенький, що ж то таке?.. вигладжувала тремтячими руками сорочку, лице.
Іван розплющив очі. Зоська закамяніла. Лиш на мить. Била дрібними кулаками по грудях, де щойно вигладжувала, і плакала, плакала. Йван мовчки притягнув дружину до себе. Тепер двоє лежали в тій домовині. Зоська потроху заспокоїлася. Куйовдила чорного чуба, довго вдивлялася в синь очей. Повільно погладила по обличчю й прошепотіла:
Йване, я ж помру без тебе і Степан теж.
Знаю, Йван усміхнувся, помовчав трохи. Привіз від Андрія, приміряв та й заснув. Але воно того вартувало, Зосю. Чого ж ти нігди мене так не гладиш живого, га?
Так вони ніколи раніше не любилися. Зоська не відчувала болю в колінах, що вдарялися в труну. Сьогодні правила світом вона. Ліпила насолоду свою і Йванову. Чоловік не зводив очей з дружини: гарна, як та камяна богиня з графського саду, на яку потай бігали дивитися всі молоді хлопаки села. І зразу там, за каштаном, терлися на самоті і мліли від тої краси Та ні, Зоська таки гарніша.
Добре-е-е Думки про смерть, що прилипли на дошки домовини, сьогодні відпали і кинулися з горища врозтіч
Діти не зводили очей з нового вчителя. Пані Шпірковська тиха, поважна і передбачувана. Але вона залишилася в польській школі. А от куди поведе їх пан Тарас Кіт, ще не знати. Нестарий чорнявий чоловік у темному костюмі обвів поглядом принишклих дітлахів й усміхнувся у вуса.
Ну що, діточки мої любі, будемо навчатися мови і звичаїв свого народу?
Тиша у відповідь. Лиш приглушений голос ззаду:
Цо то ма значиць «діточки»?..
Дзєці, варяте шепіт у відповідь.
Ви є внуки і правнуки козаків тих славних людей, які добре билися за свою державу, старанно підшукував слова пан учитель. Зараз вона поневолена, але скоро відновиться знову. То як називається наша країна?
Ну, скажи ти, звернувся пан Кіт до Тимка.
Наша країна назива ся Польска, встав хлопчина.
Пан Кіт чогось зітхнув і походив у задумі по класу.
А тобі добре тут жити? запитав несподівано.
Тепер задумався Тимко і решта класу. Пані Шпірковська ніколи такого не запитувала. Тільки читання і задачі.
Я Я не знаю, пане научителю, розгублено мовив Тимко. Кутики його вуст зрадницьки затремтіли. Певні, же так Я навіть їв нині Хліб зі смальцем То єст добре, бардзо добре
А хто ще скаже, як йому тут живеться? учитель обвів поглядом клас.
Насторожена мовчанка у відповідь. Пів сотні дітлахів напружено думали, що хоче почути вчитель. Батьки наказували дурного не відповідати. Але те, що запитує пан Кіт, щось не під силу нікому. Вчитель потер лоба. Схоже, один таки допер
Так, давай, скажи. Як тебе звати?
Влодко Брановський. Прошу пана вчителя, а жити добре то як?
Жити добре то бути ситим, мати роботу, говорити своєю мовою, мати свою країну і щоб тебе в тій країні чули й шанували. І що з того всього ви чи ваші батьки маєте? вчитель знову ставив прості важкі запитання.
Ніц Ніц нєма пролунали несміливі голоси.
А що з того, як ви думаєте, є найважливішим?
Їсти
Ні, мої дорогі учні, ні. Їсти найважливіше для худоби, яка стоїть у хліві, вчитель говорив схвильовано і впевнено, а для людей на першому місці має бути власна держава. Але є ще одне, без чого нема держави вчитель обвів строгим поглядом принишклих дітлахів.
пістолі? прохопилося в Степана Дідича. Мій батько казав, що у світі люди з пістолями командують.
Вчитель усміхнувся:
Твій батько має рацію. Але отут, у нашій школі, вашими пістолями має стати українська мова. Так, так, мова! перехопив здивовані погляди дітей. Народ починається з мови. Поляки мають Польщу, німці Німеччину, а ви українці і маєте свою Україну. Сьогодні Україна, як і Польща, не є вільна, проте буде, якщо ви того схочете. Тоді й будете ситі!
пістолі? прохопилося в Степана Дідича. Мій батько казав, що у світі люди з пістолями командують.
Вчитель усміхнувся:
Твій батько має рацію. Але отут, у нашій школі, вашими пістолями має стати українська мова. Так, так, мова! перехопив здивовані погляди дітей. Народ починається з мови. Поляки мають Польщу, німці Німеччину, а ви українці і маєте свою Україну. Сьогодні Україна, як і Польща, не є вільна, проте буде, якщо ви того схочете. Тоді й будете ситі!
Ну, як там школа й новий вчитель, Степане? спитав Йван за вечерею.
Пан Кіт сказав, що ми не русини, жваво переповідав син, а українці. Він говорить так, як отець Ярко і дід Кубран з-під полнятицької гори, тож ми з Тимком і Влодком його добре розуміємо. Але ми всі більше по-польськи йому відказуємо.
Ми не русини? ложка з капусняком на мить зависла. Гм, нарешті знов українці, крутнув головою батько.
А ще пан Кіт сказав, що, як хочемо добре їсти, треба вчити українську мову і готувати пістолі.
Софія аж обернулася від печі: тепер сама згадка про пістолі її лякала.
О, цось такому дурному вчить новий пан научитель, мяко обурилася жінка.
І не цось, а щось, мамо. І не научитель, а вчитель, гордо поправив Степанко. Через місяць, казав пан вчитель, за кожне польське слово будемо платити по одному грошу.
А як хто не матиме? стривожилася Зоська.
А як хто не матиме, той буде битий лінійкою по руках, засміявся Степан.
Наш то є чоловік, схвально мовив Йван.
Як то наш? не зрозумів син.
Наш то є наш, Степане. Добре вас вчить пан Кіт, добре. Колись зрозумієш, малий ти єще єст
І коли нарешті я вже великий буду? зітхнув Степанко.
А Збишек Світальський був у школі? запитав батько.
Ні, він пішов до польської школи. Казав, що тітка Анеля не хоче, щоби він кидав польську науку. І Чеся Щигельська там залишилася, зітхнув сумно.
Ну, Чеся полька, а Збишек гм, здивувався батько.
Кожен робить так, як вважає за краще, махнула рукою Зоська.
Від хати до хати ширилася хороша новина: прийшла на село німецька допомога. Привезли якийсь одяг, взуття і роздаватимуть бідним.
Видиш, Зосько, то, знать, якась справедлива війна, якщо ще й за бідних людей думають, сорокою скрекотіла Мариля. Піду! Може, і своїм дівкам що видивлюся. А, як пощастить, ще й мені що перепаде Тих, що в графа працюють, спочатку кличуть, глянула спогорда на Зоську. Цо ніц не кажеш?
А що буду казати, скупо всміхнулася Софія. Я в графа не працюю, чого тішитимусь наперед. Дякую тобі за новину.
Мариля поквапилася до солтисового двору разом зі своїми дівчатами. Ближче до вечора, радісна, прийшла похвалитися обновками.
Глянь, Зосю, глянь: яка то єст гарна сукенка, крутилася перед сусідкою у вишуканому синьому платті з кокардою. Шерсть тоненька, англійська, помацай, сунула Зосьці до рук низ подолу.
Сусідка зачудовано роздивлялася небачену красу.
О, диви, Марилю, а тут маленька дірочка є, угледіла.
Де? аж сполотніла Мариля, роздивилася, зітхнула з полегшенням. Ніц, зашию. Але ти тільки глянь-но на мою Яську, покрутила найстаршою донькою перед Зоською. Ото краса, правда?
Таки краса. Смарагдова жакетка. Зелений оксамит. Переливчастий, мякий. Найбільша мрія Зоськи. Серце гупнуло в грудях. Губи пересохли.
Ще такі там є? лиш вимовила.
Та нє, Зосю. То тільки для нас таке знайшлося, вдавано співчутливо зітхнула Мариля. Але то для нас, а для вас цось інне здибеться, йди
А звідки ж та вся одежа в німців? Бачу, що не нова, замислено глянула на сусідку Зося.
Та яка нам різниця, Зосько, махнула рукою Мариля, в нас молоко і яйця забирають, у когось одежу. Війна як війна стенула плечима.
Село зашаруділо, як розбурханий мурашник, і дружно рушило по обнови. Сподівання на нову сорочку і нелатані штани гріло душу і піднімало настрій. Та щось там солтис Філько накрутив, ой накрутив Спочатку створили комісію з розподілу тієї допомоги, яка почала поважно вирішувати, що і кому. Аж поки Дорко Мельничук скумекав:
А що, будемо дбати за когось, а про наші родини хто подбає? обвів поглядом праведника обличчя ще чотирьох ніхто перечити не став
Поки до останніх пагорбів дійшла новина про німецьку допомогу, комора Михальчука стала порожня. Зосьці не перепало нічого. Вона дивилася, як підстрибом ідуть додому в нових штанах хлопці. Як тішаться недірявому взуттю односельці. А її чоловікам нічого? Сльози потекли по щоках.