Отож я й кажу, що ту справу за нас усіх я маю зробити.
Роби, Антоне, роби, сину. А ми чим зможемо тим допоможемо
Липень мав аромат материнки й звіробою. Густий і терпкий, він виходив з навколишніх лісів і зєднувався з солодкуватим запахом численних сільських лип. Спека і квіткове повітря замішували густе повидло, в якому навіть мухи лінувалися рухати крилами. Життя вирувало лиш на річці. Для всіх дітей це був райський місяць: річкова прохолода, хрумкі огірки бери з грядки, скільки в поділ сорочки влізе Повне тілесне блаженство! Влітку норовиста річка Молочка ставала лагідною й мілкою. З крислатих верб по берегах можна було стрибати бомбочкою і лякати дівчат. Що дужче вони пищали, то більше розпалювалося в хлопцях бажання стрибнути з верби знову. Мокрі лляні сорочки прилипали до дівчачих тіл і виказували їхні поки невеликі таємниці. Степанко дочекався, коли Чеся Щигельська підійде до потрібного місця, і сплигнув з верби, опинившись поруч з нею. Фонтан бризок обоє сміються і щосили бють долонями по воді один на одного.
Вистачить уже, Степанку, зажмурюється на мить Чеся, я вже нічого не бачу!
На її пухкенькі ямочки можна дивитися безконечно
А я знаю, де є нора борсука. Хочеш, побіжимо разом з Влодком і Тимком туди?
Борсука? О, моя бабця з нього смалець робить від сухот! А то далеко?
Ні, за он тим пагорбом, показує Степанко на ближні луки.
Давай подивимось! всміхається Чеся. Її мокрі каштанові кучері розсипалися окремими довгими завитками.
Побігли стежиною вздовж пагорба. Назустріч Петер Цибульський з Адріаном Міхельсоном і Станіславом Циганом.
Стій, Чесько! схопив дівчину за руку Петер. Ходімо назад до річки!
Петере, я не хочу, я вже там набулася! вирвалася дівчина і побігла вперед.
Степан з друзями боком, боком і помчали за дівчиною.
Петер ошелешено кліпав і перетравлював ситуацію. Йому відмовили. Йому! Як якомусь засранцю! Віддали перевагу кому? Не йому! Не може бути Петер глипнув на Адріана і Станіслава. Обидва дурнувато підсміхувалися і переглядалися. Так, це вже занадто.
Курва, хлопаки Ви що, варяти обидва? Ви ж знаєте, що вона мені подобається. Чого дозволили їм утекти? струшував чогось головою, як розлючений півень перед бійкою.
Ну то давай доженемо і натовчемо їм пики, запропонував цибатий Станіслав.
Усі троє дружно розвернулися і побігли. За хвилю різкий наростаючий звук змусив обидві компанії зупинитись і задерти голови догори. То був повітряний бій. Два літаки: один зі свастикою, інший з пятикутною зіркою на швидкості ділили між собою небо і землю. Одному мусило дістатися небо і життя, іншому земля і смерть. Натужне виття двигунів перемежовувалося короткими кулеметними перестрілками.
В якийсь момент винищувач із зіркою опинився зверху. Коротка тріскотня і німецький літак спалахнув, мов сухе гілля. З ревом понісся до землі. Гуркіт Хлопці й Чеся закамяніли: вперше за два роки війна показала їм своє жорстоке обличчя. Чеся, ні слова не кажучи, побігла назад у село. Хлопці переглянулися й чимдуж помчали до того місця, де впав літак. Сповільнилися біля найближчих кущів.
Треба вважати, зачекаємо трохи, хлопці, вдивлявся Степан у клубки задимленого повітря.
З-за кущів побачили, як Петер, Станіслав і Адріан метушаться біля палаючих уламків.
Так, не треба нам з тими биками знов здибатися, погодився Влодко.
Дочекалися, поки Петерова компанія зайде за гору. Наблизилися до літака. Порозкидане залізяччя диміло. За кілька метрів від груди уламків лежали люди. Двоє Хлопці боязко наблизилися до них.
Мертві, мовив Тимко і зблід.
Чоловіки, що зовсім недавно відчайдушно боролися за життя, були молоді, гарні. Були Та швидкість, з якою молодість перетнула межу тлінності, ніяк не піддавалася розумінню. Хлопці стали очевидцями того, чого свідком ніхто не хоче бути з доброї волі. Дурний збіг часу та обставин змусив насильно дивитися на те, до чого ніхто з них не був готовий. З одного пілота злетіла чудернацька шкіряна шапка, і вітер куйовдив русяве волосся: неживе і неживе створювали ілюзію живого Другому при ударі відірвало кисть руки. Закривавлена, вона лежала неподалік. Така непотрібна тепер і дивна, вона лякала і водночас притягувала погляд Степана. Вона не могла мати чарівної сили, як рука Івана Сірка, що керувала світом і після смерті. Але вона була цілим світом для власника за життя. Степан глянув на свою руку. Порухав пальцями. Глянув на відірвану ще раз. Пальці були довгі, красиві й нерухомі. Степана охопив панічний страх Бігти, чимдуж бігти звідси Тимко і Влодко схилилися над мертвими. Костюми літунів були оперезані широким поясом з кобурою. Влодко обережно заглянув всередину.
Пуста. Забрали вже зброю, шкода
Йдемо, хлопці, звідси, щось мене нудить, скривився Тимко.
Так, ходімо, Степан роззирнувся навколо. Зараз тут повно цікавих буде. Не треба, щоб нас тут хто бачив.
Чого? Давай ще пошукаємо щось для себе.
А того, Влодку! огризнувся Степан. Сам не знаю, чого, але щось мене звідси жене. Йдемо.
За кілька хвилин Степанко обернувся: двоє молодих хлопців з дівчиною посередині повільно піднімалися по невидимих сходах на небо.
Катажинка прошепотів Степан і ступив крок назад.
Катажинка, легка і напівпрозора, мов весняна хмаринка, вела юнаків за руки в небесну синь. Мить і всі троє розчинились у вібруючому від спеки повітрі. За секунду сильний вибух струсонув повітря і змусив хлопчаків упасти додолу.
Ото б були влипли-и-и протягнув Влодко, струшуючи з голови землю.
Зі сторони села вже бігли люди. Друзі поквапилися подалі від місця страшної пригоди. Увечері все село обговорювало ту подію. Шкіряні ремені з пілотів і цікаві залізячки люди порозбирали. Загиблих поховали під горою. Це була єдина військова подія, яка зайшла в Богом забуте село. Богом, але не війною. Попри величезний хаос, який множився навколо, ця війна мала мільйони жалких щупалець, якими дотягувалася до кожного, хто дихав на цій планеті. Перетасовувала, жалила, забирала імя. Робила безіменними і жалюгідними
Повітряний бій і падіння літака, відшліфовані сотнями розмов і сотнями домислів, потроху відсувались у комірки памяті. Однак той літак утворив вирву не лише в землі, а й у небесному покривалі над селом. Через неї тепер приходили тривога і сумяття до людей: тихо спускалися темними тінями по небесній драбині і розтікалися по хатах. Непомітні за дня, вони терпляче сиділи в закутках душ, а вночі розросталися, стукали óбразами покійників у голови і змушували слухати й дивитися те, що зводило розум і мучило тіло. Сни, каламутні і страхітливі, впали на село, як зараза. В чоловіках наростала незрозуміла злість, яка пресувалася в тягар, що заважав жити і жадав виходу. Жінки просиналися мовчазні і стривожені. Кожна знала молитву, читанку і значення снів набір для виживання, перевірений століттями. Ті сни віщували біду. Приглядалися, прислухалися, шукаючи таємні знаки поміж пустих балачок чи щоденних справ. Робота трохи заспокоювала. По обіді вже жартували. Увечері смутніли. Ночей почали боятися. Передчуття недоброго міцною павутиною обмотало село. І біда таки прийшла
Солтис Михальчук, спітнілий і знервований, йшов селом. За ним троє польських поліцаїв. Спинився перед хатою вдови Бульбашихи.
Сюди, штовхнув перекошені двері Філько. Стефко, де ти є? гукнув з порога.
Тутечки я, вигулькнула з-за рогу хати старша жінка, поправляючи волосся. Щось страшно на тебе дивитися навіть, пане Теофілію, зиркнула на поліцаїв збоку.
Значить так, Стефко, почав, глибоко вдихнувши, Філько, де твій Остап?
А що що він зробив? розгубилася Бульбашиха.
Ніц не зробив. Клич його сюди, треба поговорити, відвів очі вбік солтис.
Поговорити Бульбашиха зробила крок у бік хліва, та розвернулася за мить. Поговорити? Нема його зараз! Кажи, що треба, мені! Я його мати!
Добре, скажу, Михальчук глянув на поліцаїв і махнув головою в бік хліва.
Ті рішуче попрямували туди. Бульбашиха хапала ротом повітря, як риба, поки нарешті видала:
Говори, Фільку, най ті шляк трафить, говори вже! Бо ніц доброго від тебе в тому селі ніхто вже не чекає! Говори!
Солтис дістав з кишені замусолений жовтявий папір.
От, маємо наказ від німецької влади. Тут ідеться про те, що мусимо відправити десять хлопців і дівчат до роботи в Німеччину. Твій Остап має поїхати туди.
Ті слова важкими каменюками впали на жінку.
Лишенько Яка Німеччина, Фільку? Єдиного сина, що в мене залишився, забрати хочеш? схопилася за серце Бульбашиха.
Чого єдиного? заперечив солтис. Є ще двоє старших!
Так вже десять літ від них ані звісточки!
Поліцаї вивели з хліва похнюпленого Остапа.
Не дам! штовхнула Бульбашиха поліцая збоку. Не дам! Біжи, сину!
Навіть не думай! крикнув Михальчук. Застрелять тут і вже! А так хоч живий буде! Розумієш, дурна бабо? Німці добрі господарі! Навчиться чогось коло них! Злотих заробить тобі і собі. А так що, коло твоєї спідниці сидітиме? вигукував солтис, розмахуючи жовтим листком, як знаменом.