Чого єдиного? заперечив солтис. Є ще двоє старших!
Так вже десять літ від них ані звісточки!
Поліцаї вивели з хліва похнюпленого Остапа.
Не дам! штовхнула Бульбашиха поліцая збоку. Не дам! Біжи, сину!
Навіть не думай! крикнув Михальчук. Застрелять тут і вже! А так хоч живий буде! Розумієш, дурна бабо? Німці добрі господарі! Навчиться чогось коло них! Злотих заробить тобі і собі. А так що, коло твоєї спідниці сидітиме? вигукував солтис, розмахуючи жовтим листком, як знаменом.
А мені, мені хто допоможе-е-е? заголосила мати. Поле, дрова Хто, хто то все зроби-и-ить? Хто горнятко води при смерті подасть?
При смерті вже й вода не поможе, хіба священник, пробурчав староста, рушаючи з подвіря.
З важким серцем ішов Теофілій селом. Кілька вечорів мізкував, кого принести в жертву так, щоби менше побачити й почути у свою адресу. Антон Пйонтка не побивався за своєю найстаршою так, як Бульбашиха. І дівчина сумирна виявилася. Самій, напевно, кращим видалося піти з тієї бідосі. Зле, що взуття для неї ніякого не виявилося в хаті Ну, не біда: ще не мороз. А в Німеччині щось господарі та й здиблять для неї. Одноногий Дозько страшно кричав і пінився, але костур до Філька не долетів. Дочки його довго плакали і обнімалися, аж поки поліцаї не відірвали одну, що найкріпшою видалася. Рухатися треба було швидко: новини на селі мали сто вух і тисячу прудких ніг. А ліси близенько, де-не-де під самі хати підходять: повтікають, як ті зайці Найгірше Михальчук відсунув під кінець.
Хата римара[3] Кшиштофа на прізвисько Циган уже була готова до приходу непроханих гостей. Двері забарикадовані зсередини, і господар з вилами перед ними: сорочка навипуск і перекошене від люті смагляве обличчя Михальчук скривився: таки не вийде без вистави. Поліцаї стали навколо хати і прицілилися в Кшиштофа.
Не будь варятом, Цигане, Михальчук змучився й хотів додому.
Йди звідси, Фільку, загарчав Кшиштоф, йди і псів своїх німецьких забери. Нєх я тут помру, але твої кишки на ті вила намотаю!
Чуєш, будь мудрішим, пішов звичною стежкою солтис. Твоєму найстаршому вже сімнадцять, собі ради в Німеччині дасть. Щось заробить, ще й тобі привезе
Спочатку ти своїх доньок віддай, Фільку! Твоїй старшій таже вже шістнадцять! Нех їде! А тоді вже й мій поїде, зрозумів?!
Філько крутнув за звичкою головою, щось обмізковуючи. Глянув на поліцаїв: не треба в селі нічиєї крові, ой не треба
А хто тобі сказав, що моя не їде? Їде! пішов у наступ на ошелешеного Цигана.
Той у роздумах опустив вила і недовірливо глянув на Михальчука:
Не брешеш?
Пси брешуть. Їде! дивився з-під лоба Філько. Ходи, подивишся, як відправлятиму. Але й ти слово дав, виконуй! ступив до селянина.
Кшиштоф з розмаху ввіткнув вила коло хати і заплакав від безсилля. Щоб те слово йому в горлі застрягло! І чого не онімів на ту хвилю!.. Одинадцять юнаків і дівчат розсадили по двох підводах. Зельонка і Тадеуш повезли їх до Ярослава. Жінка Михальчука вила на все село. Філько натомість спокійно перехрестив і поцілував доньку. Та невтішно плакала.
Видно, серце в нього вже зовсім закамяніло, з осудом перемовлялися люди.
Усю громаду струсонула та відправка молодих до Німеччини. Село ж як село: все пронизане родинними звязками. За кожним з одинадцяти плакали щонайменше в кількох хатах. Проклинали війну, життя, а найбільше таки сільського старосту. Важко тих дітей до пуття довести, ой важко. Ввечері Степан почув розмову матері з сусідкою Марилею. Теплий вересневий вечір звів обох на лавці під хатою. Мариля збуджено торохтіла:
Як вже Філько до своєї дитини жалю не мав, то нікого точно не пошкодує, витерла мокрі кутики очей. Де, де візьме співчуття до чужої? А як тепер усім іншим жити і знати, що й твою дитину прийде і забере? Хоч би вже на тому стало, Мариля говорила схвильовано. Бо он, Яся моя вже дівка. Помовчала трохи й додала: Добре, що твій Степко єще малий. А якби той, перший твій хлопчик, жив, то скільки б уже мав?
Шістнадцять, Марилю, в спокійній задумі Зоська теребила кукурудзу.
О, видиш, видиш Хто зна, чи ниньки не забрали б. А то є більший жаль, аніж малим поховати, знаєш то?
Нє, не знаю, Марилю, Зоська підняла на хвильку голову від качанів. І добре мені від того, що не знаю. Мені вистачає того малого, як ти кажеш, жалю на все життя. Але ж ти, Марилю, не мала і того, малого жалю, правда ж?
Ні, не мала, Богу дякувати. Але так собі думаю, що менші діти менші сльози, аніж за великими, енергійно доводила своє право на більше співчуття сусідка.
Зоська оглянулася, зітхнула: шкода, що то біля її хати. А так би стала та й пішла: буцім додому, а насправді від дурної Марилі. Не вийде.
Знаєш, кажуть, що колись Бог щоранку слухав молитви жінок про те, щоб розуму чоловікам дав, бо той такий, а той сякий Тоді він усіх чоловіків поставив у шеренгу і сказав жінкам: «Беріть! Котра якого хоче». І знаєш що, Марилю? Кожна свого хапала!
Мариля заливисто засміялася. Потім посерйознішала і спитала:
А до чого ти то оповіла, Зосько?
А до того, що наші біди, як і наші хлопи: є ліпші, є гірші, але мінятися ними ніхто не хоче. Тому кожного болить лише своє. І розуміє кожен лиш своє
Степан непорушно сидів за відчиненими дверима. Погляд упер у вечірній небокрай. Його завжди вабили розмови дорослих. То був зовсім інший світ ширший, строкатий, незрозумілий і, напевно, неправильний. Бо був би правильним, то чого такі мудрі і знаючі дорослі не можуть собі ради дати? Чого нема тієї роботи, тих злотих? Дорослих треба було пізнати і зрозуміти до кінця. На небі вже засвічувалися зорі. Ті жіночі теревені були зовсім як нічне небо: темно темно темно і о, проблиск: де-не-де щось зрозуміле. У чоловічих розмовах завжди все ясно: там коні, там поле, там було, там буде І чого та Чеська тоді назад від літака побігла? Загадкові якісь ті дівчата. І дорослі он не інакші. Чого ж мама ніколи не розповідала йому про померлого брата? Що з ним таке сталося? Цікаво, як би змінилося життя Степана, якби той був живий зараз? Захищав би його від Петера, як усі старші брати то роблять. Говорити було б із ким Та ні, не було б то добре: тут і одному вдосталь їсти не вистачає. А поговорити і з Марціном можна
Пан Кіт ходив по класу в піднесеному настрої. Хлопці й дівчата вже чекали його доброго і ніжного «діточки». На столи перед учнями клав красиві жовті книги, одну на трьох. Степан з Влодком переглянулися: вони ще в житті не бачили таких новеньких. Тимко нахилився до книжки і понюхав:
А-а-а-а блаженно завернув очима й прошепотів: Пахне краще, ніж кадило в церкві
Це є, діточки, ваша українська читанка для третьої кляси народних шкіл, щойно випущена в Кракові й у Львові. Має вона дозвіл німецької влади, говорив учитель, повільно листаючи читанку, але для вас це не є важливо, лише для дорослих. А от розпочинається вона віршем, важливим для кожного з вас у цьому класі. Читай, Степане, мовив урочисто й помалу пішов між рядами довгих лав.
Степан поклав пальчик під картинку з краєвидом села і схвильовано почав:
Мово рідна, слово рідне! Хто вас забуває, той у грудях не серденько, тільки камінь має
у цій мові нам минуле наше розказали, піднесено продовжив Влодко, тою мовою співали, гравшись, розмовляли
А тепер повторімо ті пісні, які готуємо для нашого українського свята. Ви не забули, що воно буде через тиждень? зупинився вчитель.
Ні, пане вчителю!
Ще ніколи недільна служба в Полнятичах не була такою велелюдною. На чоловічій стіні навіть не вистачило цвяхів для всіх шапок. Діти, вбрані, як на Великдень, з трепетом чекали свого виступу. Тепле сонце бабиного літа. Сріблясте мереживо павутини на багряних кущиках. Дзвінка тиша на землі і в небесах. На пагорб у центрі людського кола вийшов учитель Кіт. Промова його була короткою:
Мої українські брати і сестри! Ми настільки закрились у своїх бідах, що не бачимо самих себе Того, що нам потрібно. Скільки ми терпіли, а наші серця тремтіли. У кожному живе боягуз, який змушує приймати рішення, що вбивають у нас і людей, і українців. Треба просинатися! Не дозволяйте ні себе, ні ваших дітей нікому ображати. Будьмо сильними!
Люди шанобливо дивилися на вчителя. Він підкликав до себе учнів. Священник і вчитель стали перед хором..
Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля розлилася велична пісня над пагорбами.
Натруджені сильні руки видали оплески, що заглушили передзвін по закінченні пісні. Натовп завирував емоціями. Усмішки, які так рідко зявлялися на обличчях. Сльози. Тільки не ті, щоденні. Сьогоднішні змінювали людей на краще. З ними витікав боягуз.
В горах грім гуде, хоч зима паде, землю спороли гранати завів другу пісню дитячий хор.
Січові стрільці виринали з небуття і гнали по пагорбах недобрих вовків-загарбників. Опісля став у колі отець Ярко. Схвильовані люди ловили кожне його слово.