Матка би таже хтіла мати такі чарни влоси, не раз повторювала білява Зоська, пригладжуючи неслухняне Степанкове волосся. Добре, що ти єст єще малий, додавала тепер жінка.
Таки найдорожчий у світі її непослух Степанко! Пружина, яка вистрілювала в ньому з кожним «треба» чи «мусиш», уперто не хотіла слабнути. Йому ж до безтями подобалося її розтріпане біляве волосся, зарумянене обличчя, а особливо очі. Коли вона сварилася, вони ставали більшими. Але вона все одно була добра й нагадувала білу хмаринку з синіми краплинами неба. З таких не буває дощу.
А я хочу бути юж великим, сині очі Степана дивилися серйозно.
Нє, не треба тобі того, сину. Я так люблю тебе, Степку Ти єще малий, не розумяш тего. А тепер, хто єст велький, той юж на войну ідзе. А там ніхто нікого не любить, разумяш? Там альбо життя, альбо смерть. Там тілько вбивають і калічать молодих хлопців А їхні матки вдома плачуть. Не є то добре, зітхнула мати.
Але я не буду вбивати і калічити. Я буду там сильним і матиму сильних товаришів і ми з ними всіх поганих людей виженемо в болото чи до моря І вони собі нєх по морю пливуть далеко від нас! запально розмахував руками Степанко.
То не та война, цо ти бавишся з інними хлопаками, кеди корову пасеш, усміхалася Зося і, перехрестивши сина, вкотре сказала: Малий ти єст Бережи тебе, Матка Боска і Єзус Христос. Біжи до Владка і Тимка, бався. Тілько ніц не розказуй про те, що ми свиню зарізали, добре? То не можна нікому знати, бо прийде солтис і забєже все мясо і сало, і будеш голодний.
Добре, кивнув Степан. А Марціну можна сказати?
Марціну можна, але дуже ціхо, жеби ніхто не чув.
Та улюбленець Степанка рудий Марцін вже й так усе знав. Трирічний котяра знав геть усе: коли мають пригнати з пасовища корову і доїти її, де Зося заховала глечик з солониною для найгірших часів, чи те, що в його господарів уже закінчуються припаси і треба рушати на мишкування. У березневих війнах кохання суперник протягнув зубами по його морді, і тепер Марцін мав довгий шрам з одного боку, тож крива усмішка довершувала образ наглого і витривалого кота. Він дозволяв Степанові себе гладити й уважно слухав малого довгими прохолодними вечорами. Зле бути одному
Знаєш, Марціне, а теперкай ні ковбаси, ні вудженини не буде, малий скривився і звернув погляд вгору. Кіт підняв морду і примружив очі. Ця картина спогадів була незабутньою і найкращою На ті вишневі кільця, що обліплювали верх комина під самісінькою стріхою перед Різдвом і Великоднем, обоє любили дивитися довго і незмигно. Так пахнув рай, до якого готувалася втрапити мати, що особливо довго молилася перед святами. Степанко теж бубнів поруч слова молитви, які мала почути сумна Матінка Божа в красивому зеленому платті і з відкритим пораненим серцем. Вона не хотіла мясного, бо жила на небі, де було всього вдосталь, але ковбаса з-під стріхи опускалася лише двічі на рік, в особливі дні на честь її маленького сина, якого вона тримала вільною рукою. Поруч, на другому образі, він був уже великий і теж мав скривавлене відкрите серце і серйозні очі. Молитва була перепусткою до ковбаски Степан сподівався колись таки бодай одним оком побачити те місце, де багато їжі і не треба пильнувати, як на землі, коли хоч трохи дозріє зерно чи черешні в графському саду. Йван молився лише зранку, швидко і з опущеною головою, далі голосно зітхав і зі словами «Один кінь юж помолився, а другий чекає» рушав до роботи, бо той хліб насущний, який просили в Господа всією родиною, приходив важкою працею на двох гектарах поля.
Мамо, а для чого ми молимося? не розумів Степанко того щоденного стояння на колінах перед образами. Одного разу, коли нікого не було в хаті, навіть перевертав ікону і дивився, чи нема там ззаду тих очей і вух, якими Бозя все чує і бачить, як казала мати.
Для того, жеби ти був доброю дитиною, любив інших, і тоді Бог любитиме тебе, витерла руки в запаску Софія і перехрестилася.
Малий замислився. Він любив маму, тата, тіток, дядьків: вони всміхалися до нього, запитували, як справи, а дядько Стах Світальський, чоловік тітки Анелі, навіть подарував глиняного свищика Владка і Тимка з ними можна було голяка весело стрибати в річку, бігати наввипередки Чесю Щигельську в неї такі гарні ямочки, коли сміється Кота Марціна він був найліпшим другом узимку Та чим же кращі ті намальовані поранені люди?
Але вони мене не знають і ніколи не бачили. І я їх теж. То чого я маю їх любити, а вони мене?
Бо то є такі люди, які добре знали, як треба жити, і ту правду залишили інним людям, розумієш? запитально глянула на сина Зося.
Малий заперечливо мотнув головою:
Нє, не розумію. Як вони казали правду, то чому в них серце зверху? Вони померли чи живі?
Юж померли. Єзус Христос помер на хресті. Йому цвяхи забили в руки і ноги. Але через три дні він став живий і пішов на небо. Тепер на нас дивиться з нєба і вшистко знає, цо кожен з нас робить. Мусимо любити кожну людину, як Христос, розумієш?
А Іван Кріль як помер, то чого не пішов на небо? Та й чого з Ісусом таке зробили? Чого він помер, як всіх людей любив? ніяк не міг уторопати хлопчина.
Малий ти єще єст, сказала мати. Часом легше вмерти, як зло на всіх людей носити із собов. Воно тоді як той камінь, що душить тебе зсередини, тілько росте й росте. Тобі стає заважко ти кидаєш ті камені в людей. А як ти добрий до людей, то й вони стають добрішими, розумієш?
Степан згідливо кивнув. Він нічого не розумів. Мати це побачила, зітхнула і, вкотре промовивши: «Малий ти єще єст», рушила доїти корову.
Краса шумно випустила повітря. Велика годувальниця відчувала, що вони з господинею найважливіші в цьому голодному світі. Молочні цівки вдарялися в стінки відра, задаючи ритм думкам. Насправді Зоська не знала, як жити інакше. Вона робила те ж, що тисяча поколінь до неї. Батьки дали життя. З ним мову, а коли навчилася ходити серп. Маленьку хвалили: як досить нажала, напряла «Вчися робити, Зосю, матимеш що їсти». Розпалювала грубу, молотила, молола, пекла хліб усього навчилася від них, з діда-прадіда. Робиш добре, Зосю, живи-терпи Одружилася бо так треба. Щоб їсти і мати дитину. Їжа одному дається надто важко. Та й для жінки то є щоденна кара небесна: пів дня вариш, ще пів дня думаєш, що і з чого приготувати завтра. Де ті ружі-мальви, які так любила дівчиськом? Тепер і глянути на них ніколи: піч, поле, хлів довгий і важкий ланцюг до маленького баняка. Живи-терпи Молилася, як і батьки. Щодня піднімала очі на óбраз і розуміла, що був хтось, кому боліло більше ніж їй після сіна, прання, рубання дров, удару чоловіка. Терпи Дивилася на тих, хто страждав, і страждала сама. Хоча Кілька літ свого життя віддала б, щоб хоч один день у такій гарній зеленій сукенці походити, як Матінка Божа на óбразі. З пахучою ружею збоку. Щоб Йван зупинився і замилувався нею довго-довго, як колись. І їсти не хотів ніхто б Де, де одненька днина того раю? Їжа, діти, страждання, терпіння просте земне коло. Надто земне. За нього зась: усі так живуть. Усі бідують і терплять. І ти, Зосю, терпи Лише молитва давала надію, що все буде добре. Що не захворіє Степанко. Що будуть ще діти. Що не заслабне худоба і дотягне до весняної паші й не доведеться ставити підпорки, щоб не впала, бо охляла за зиму, як два роки тому. Що дотягнуть до нового врожаю Так, не знає вона, що сказати синові. Знає те, що колись їй сказала мама. А часом священник. Він знав більше про життя Ісуса і його матінки, бо мав товсту Біблію і вмів читати. Молитва заспокоювала жінку. Та й треба підносити очі туди, де краще. Бо як очі будуть лише в болоті, то воно зайде й у душу. А того болота навколо о-о-о По вінця. А для дівчат воно зачароване якесь. І чого не народилася чоловіком? Вони ще якось могли вирватися з того заклятого кола до Львова. Там, кажуть, митрополит Андрей Шептицький дбає за українських хлопців: відкрив ремісничі школи, то вже не пропадуть, здибеться кусень хліба. Антон, Йванів небіж, уже цілий рік вчиться на токаря у Львові. Колись і Степко, дай Бог, попаде туди Але то для чоловіків. Для жінок поле, діти, кухня і вічна тривога. І молитва, щоб ті переживання хоч трохи приглушити. До костелу не ходить, бо хрещена в греко-католицькій церкві в Полнятичах. У Волі-Розвинницькій є костел, але для поляків. А хто поляки, хто не поляки? Час замісив мову з бажанням вижити і потрапити в милість до графа. Милість і не милість зовсім, так, швидше, хомут, робота. Не годен все-все для родини зробити в полі і в хліві, ще й грошей час від часу треба Тож усі, всі говорять польською мовою, хоч справжніх поляків «з крові й кості» трохи менше половини. Лише кілька старих ще можуть розмовляти українською. Та й ікони однакові: що в сусідки Марилі, польки й католички, що в неї, українки і греко-католички. Тільки греко-католицький священник, отець Ярко, українською мовою службу править. Поляки ж мають свого ксьондза, а він гоноровіший: нігди на вітання українців не відказує, лише киває, як гусак чванливий, у своїй білій мереживній накидці. Напевно, тому, що більш учений: католицька служба вся по-латині. Тих кілька кілометрів до Полнятич долала лише десяток разів на рік: на великі свята чи коли було сухо.