Зосько, ти тут? стала на порозі хліва осаниста Анеля Світальська. Так файно нині надворі, втікай вже звідти. Анеля розкинула руки й задерла голову до сонця. Вже би-м так і полетіла, а чи покохалася, як десять літ назад, коли ще стільки на плечах не носила-м
О, сестро моя дорогенька! Весну почула, як та кицька? втішилася Софія, обтираючи руки. Добре, що прийшла. Як там наша мама?
Та махнула рукою Анеля. Краще б світу і сонцю раділа. Але того вже, видно, не буде. Всі думки за мертвих. Як ти жиєш, то будь жива, а нє: тіло туткай, голова тамкай! Єще не може перенести смерть Катажинки. Уже скоро рік буде, а вона Плаче і молиться, молиться і плаче
Дві молодиці скрушно зітхнули. Наймолодша сімнадцятирічна сестра Катажинка була слабосилою, а останні три місяці свого короткого життя безупинно кашляла з кровю. Зате в труні лежала така гарна Степанко, якого виняньчила змалку, все тримався за її руку, доки віко домовини не забили цвяхами.
Ну, може, їй там буде ще краще, ніж було тут, Анеля перехрестилась і заправила біляве пасмо. На, принесла тобі трохи бобів і картоплі, простягнула Зосьці невеликий клуночок.
О, дуже дякую. Ходи, і я для тебе щось маю, по-змовницьки підморгнула Зоська.
Втішена Анеля палко поцілувала кусень сала і, замотуючи в полотно, примовляла:
Як то добре А то моя Бася аж плаче, так чогось ліпшого хоче. А що ти, як дитині сім років, дуже поясниш? Збишеку одинадцять, то їсть усе, що поставиш, а Бася Сама знаєш А ви ту справу добре зробили, ніде й сліду нема, пильно роздивилася навколо. А сусід наш, Бронек Зборовськи, по-змовницьки заговорила молодиця, вчора десь свиню не втримав, то вона як вилетіла з того хліва Уся чорна від попелу, справжнісінька чортиця! Харчить, ще й довгий ніж з неї стирчить. Тітка Бульбашиха, як зовиділа ту картину, налякалася, що втікала так прудко, як замолоду не бігала! А Бронек за куцькою брудний, розхристаний, згадуючи ту картину, Анеля аж засміялася. А добігла не будь-куди, а до двору нашого солтиса! Акурат там і впала. Треба ж таке! Ото вже не до сміху тепер ні Бронеку, ні його чотирьом дітям
Софія мовчала і якось цікаво дивилася на сестру. Анеля зрозуміла:
Та не переживай, не переживай, тс-с приклала пальця до вуст. Не проговорюся нікому. Дурна я чи що? Скажу вдома, жеби їли і ніц не питали. Хіба матері, що? Та, махнула за мить рукою, і матері не треба того знати. Якась така тонкосльоза стала: зле плаче, добре плаче, гм, стенула плечима молодиця. Та й сама вона зрозуміє: знає, що я до тебе пішла. Бувай, сестро!
Статечний Бронек Зборовськи тримався до останнього. Поки Зельонка не наказав спустити штани і лягти на широку лаву посеред майдану. Далі хлоп як здурів:
Ти, курво! кинувся до солтиса Михальчука і схопив його за барки. Ти То є моя свиня, для моїх дітей! Моїх, розумієш, моїх, курво! Всю, всю свиню ти забрав! Цо, може, забереш моїх дітей собі й годуватимеш? Зельонка зі шандаром ледве віддерли знавіснілого чоловіка від старости.
Теофілій бридливо стріпнув одежу й мовив:
Мав силу діти зробити, май силу і робити, зрозумів? А нє: як до раю, то скакаю, а драбину до нього нех хтось тримає. Не буде так! Вяжіть порушника!
Ні, ні, пане солтисе Не треба, не робіть того! упала в пил майдану Тереза, дружина Бронека, і поповзла на колінах до Михальчука. Пробачте нам той гріх, прошу обхопила солтиса за чоботи.
Стань, Терезо, Михальчук був невблаганний, з того ніц не буде. Має бути і тобі, і іншим наука.
Жінки в натовпі плакали. Чоловіки стояли з камяними обличчями. Палиця в руках гайового Зельонки зі свистом розрізала наелектризоване повітря і голосно чвакнула на сідницях Бронека.
Курва! завив Бронек.
Зельонка вищирився і вдарив знову.
А-а-а! Прийде час і сонце!.. задихаючись, кричав Зборовськи.
Знов удар.
сонце засвітить на моїй вулиці удар зупинив Бронека знову, а ти ти землю будеш в губі мати, Фільку!
Філько нервово крутнув головою.
Дай йому ще дві палки, щоби досить не патякав, мовив і глянув з-під лоба на натовп: усе, тепер у селі буде порядок.
Через день, несучи молоко до графського двору, Зоська завернула до хати Зборовських, постукала неголосно. Тиша. Зоська прочинила двері. Бронек лежав на животі, сховавши лице в подушці. Жінка тихенько поклала на стіл кусень сала і мовчки вийшла. «Добре, що ніхто не бачив», подумала. За трохи оглянулась побачила, як до Бронекової хати заходить її сестра Анеля. Зоська всміхнулася: не дадуть люди бідакам пропасти. Ну й добре.
А-а-а! Прийде час і сонце!.. задихаючись, кричав Зборовськи.
Знов удар.
сонце засвітить на моїй вулиці удар зупинив Бронека знову, а ти ти землю будеш в губі мати, Фільку!
Філько нервово крутнув головою.
Дай йому ще дві палки, щоби досить не патякав, мовив і глянув з-під лоба на натовп: усе, тепер у селі буде порядок.
Через день, несучи молоко до графського двору, Зоська завернула до хати Зборовських, постукала неголосно. Тиша. Зоська прочинила двері. Бронек лежав на животі, сховавши лице в подушці. Жінка тихенько поклала на стіл кусень сала і мовчки вийшла. «Добре, що ніхто не бачив», подумала. За трохи оглянулась побачила, як до Бронекової хати заходить її сестра Анеля. Зоська всміхнулася: не дадуть люди бідакам пропасти. Ну й добре.
Квітень сорок першого року видався холодним. Дощі змінювалися хуртовинами. Дідичі таки засіяли свої поля ячменем і просом. Малий Степанко, зіщулившись, у благенькій латаній одежині теж ішов по полю, підставляючи спину поривам вітру, і закляклими рученятами з насінням змахував раз у раз. Встигав за дорослими, навіть батько похвалив. Вдома холод довго виходив з худорлявого тіла і зуб не попадав на зуб. Зігрівся ніби. Зате вночі малого почала бити пропасниця. Мати піднесла каганця і з тривогою вдивлялася в обличчя Степанка.
Забери, забери те зерно, воно гаряче, марив малий. Я хочу в річку Катажинка добре, що ти вернулася забери мене до себе
Зоська плакала. Чотири дні й чотири ночі змінювала компреси на палаючій голівці, клала варену теплу картоплю на груди Степанкові. Била поклони перед Матінкою Божою. Просила забрати її.
Тепер знаю, що тебе боліло ще сильніше ніж твого сина Не приведи, Господи, пережити свою дитину.
Іван приходив, з болем дивився, як малий марніє, і йшов до худоби. Зривав з вязанки в коморі широкий засушений лист тютюну, скручував і довго димів ним, аби забутися хоч на трохи Кільця диму виносили його жаль у нічний туман. Шибеник Степанко, але без нього і життя вже не життя. Не приведи Боже Винен Йван, таки винен. А чи все воно якось не так?.. На четверту ніч опустився на коліна поруч зі Софією. Довго витирав німі сльози.
Пробач мені, Зосько, видихнув здушено.
Дружина мовчала.
Але то всі діти вже роблять Допомагають
Мовчання.
Зосько Скажи щось.
Тихе схлипування.
Я дала-м йому життя А він мені, розумієш? нарешті промовила. Нє, не розумієш, ти хлоп. А що, як у нас не буде більше дітей? Нащо нам свиня, корова, поле? Нащо нам жити, Йване? Ти ж мене забєш, чоловіче, глянула згорьовано.
Незвично зсутулений Іван опустив голову.
Малий як як виживе, то я нігди його більше не братиму в негоду І діти в нас будуть ще помало і тебе пальцем більше не рушу обіцяю мовив здушено.
Час бив довбнею по голові, витягувався в довжелезну вервечку молитов, пульсував страшними картинами свідомості. Степан не розплющував очей. Інколи його повіки швидко тремтіли. Софія з надією вдивлялася в змарніле личко: знать, спить. Просто спить. Усе буде добре, втішала саму себе. Коли ввечері до хати ввійшла стара Сташка, а за нею Анеля зі Збишеком і Басею, вимучена Зоська нажахано глянула на родину й повільно похитала головою. Упала на коліна, як підкошена. Зайшлася в сухому плачі:
Ні Він буде жити Він буде жити, чуєте?.. Буде, буде жити, повторювала знеможено і товкла кулаками долівку.
Білява кучерява Бася, схожа на ангелика, перелякано дивилася на тітку Зосю. Анеля схлипнула, перехрестилася і пригорнула до себе сина Збишека. Баба Сташка приклала вузлувату руку до лоба малого. Скрушно промовила:
Мусимо помолитися. Тут, усі разом. Бог почує. Тільки-но Катажинка, безневинна душа, від нас пішла
Чи то щира родинна молитва, чи то картопляні компреси допомогли, та на шостий день малий осмислено глянув на світ.
Я з тіткою Катажинкою був. Вона в такому гарному місці живе. Там усі люди дуже добрі й усміхаються. Але вони не їдять там і не хочуть, розказував серйозно матері, а та виціловувала кожен пальчик. Мені там добре було. Але Єзус Христос сказав, що мені тут зарано єще. І що кожен з нас має когось врятувати на цьому світі чи навчити Вже точно не памятаю.
Мене, мене ти врятував, втішалася Зоська одужанню синочка.
А назад мене привела Катажинка. Вона сказала, що тепер завжди буде зі мною, розповідав Степанко.