Схизматик. Діти Каїна - Тетяна Р. Пахомова 6 стр.


Дівчина всміхнулася до небожа, запустила пальці в густе чорне волосся і закінчила:

 Малий ти єще єст

 Мама теж так весь час говорить. Катажинко Як добре, що ти до мене прийшла  Степанко обійняв свою юну тітку.  Мені стало легше.

 Ну і добре, мій легіню,  поцілувала в чоло хлопчину.  А тепер поспи, хлопчику.

«Сів котик на плотик і мруга, і мруга. Заспєвай, котечку, єще раз, єще раз» завела тиху колискову Катажинка. Спокій зайшов у серденько Степана. Рудий Марцін вигулькнув зі сховку і почав рости легенько відштовхнувся піднявся над світом і повільно поплив по небу, розставивши лапи-крила. Сіренькі хмаринки-мишки розсувалися, а він рухався величним помаранчевим кораблем, загадково всміхаючись маленьким деревам і крихітним халупам. Сон


Йван зосереджено вдивлявся в пожовтіле фото в деревяній рамці. Скільки разів був у хаті брата Андрія, стільки й зупинявся і розглядав. Звідти на нього дивився назавжди вісімнадцятирічний наймолодший брат. На плечі в нього сиділа невелика мавпочка, яка щирила морду. Роман теж дивно всміхався. Ззаду бовваніли якісь чудернацькі дерева: високі, з рівним стовбуром і великим пучком листя зверху. Андрій підніс голову від своєї різьби, кинув довгий погляд на Йвана. Тонка нитка надії звязувала їх обох з цим фото.

 Не пише?  спитав Йван.

 Не пише. Вже чотирнадцять літ не пише.

 Чуєш, Андрію, а ті мавпи можна їсти?

Андрій зітхнув і відклав убік інструменти.

 Не знаю, Йване. Може, як закоптити добре, ще й із часником то можна.

 Але то спробуй на такому високому дереві їх злапати!

 Ну, та, може, не помер з голоду? Тепло там, в тій Бразилії, казала мені пані Шпірковська. То щось до губи можна запхати, як тепло і все росте, нє?..

 Тепло Ну, але видиш, кептара не зняв!  далі вивчав фото Йван.

 Ну, та й мавпа та не чисто гола,  підійшов до стіни й Андрій.  Диви, яку шубу має.

 А може, не знайшов там помешкання Та й ходить собі, як варят, у теплому кожусі серед літа,  задумано мовив Йван.  А хто варята до роботи візьме?

Робота Йван мовчки простягнув Андрієві самокрутку. Брати посідали на широкій лаві й задиміли в глибокій задумі. Де вона, та робота, є? Не така, щоб лишень вистачило наїстися тобі і твоїм дітям. А така, щоб ще й гроші якісь платили. Щоб не одні чоботи на всю хату хто раніше встав, той чоботи взяв,  а кожному У Бразилії, казали, є все: і земля, і робота.

 Напевно, вже не покличе нас Ромко,  порушив мовчанку Андрій.

 Напевно  важко зітхнув Іван.  Так сподівалися А Антон твій як там у Львові?

 А що Антон?  випустив пахучий дим Андрій.  Уже більше року таже мовчить. Ото тільки й дивлюся: то на Романа, то на Антона,  махнув головою в бік другого фото.  Видиш, і верстат який гарний має, і робити на ньому вміє вже. То-о-окар  з гордістю протягнув Андрій.  Але, бачиш, Львів тепер то вже не Польща, а Совіти. Німці до нас із заходу, Совіти до Львова зі сходу

 Так Заступили нам сонце зі всіх сторін, Андрію.

 Для мене сонце, Йване, то мої діти: Марія, Богдан і Антон. Серед ночі прокинусь і за них думаю,  Андрій помовчав, розімяв обличчя жилавою правицею.  За то б життя віддав, щоб їм добре було. Тобі легше трохи, дружину маєш.

 Ну, за тебе б теж ще якась дівка пішла б. Мало їх чи що?

 Знаєш, брате, як я молодий був, то годен був ту справу кожної години робити,  засміявся Андрій.  Певно, і неважливо навіть з ким, пробач мені, Господи,  перехрестився в бік образів.  Але тепер моя голова вже піднялася від пупа і стала на своє місце нарешті,  примружився жартівливо на Йвана.  А твоя голова де є, Йване?

 Напевно, посередині ще,  усміхнувся Йван.

 Ну, через пять літ, як будеш мати стільки, що й я, то зайде на своє місце,  пожартував Андрій.  А ще,  кинув недовірливий погляд на брата,  тільки не смійся, але Але Ганя моя зі мною. Так, так,  перехопив здивований погляд Івана.  Приходить до мене у снах. Поговоримо з нею, часом і покохаємось. І так добре мені стає, спокійно. Та й не треба мені нікого більше.

Іван почухав потилицю, глянув на брата, засміявся. Знову глянув. Андрій сидів, незворушно вдивляючись в якусь точку.

 Дива Чуєш, а може, та мавпа то його жінка?  знову вперся серйозним поглядом у фото Йван.

 Та молодий  знизав плечима Андрій.  Усе може бути, все може бути. Видиш, які задоволені обоє.

 Та молодий  знизав плечима Андрій.  Усе може бути, все може бути. Видиш, які задоволені обоє.

Брати знову замовкли, вишукуючи правду на пожовтілому фото. Іван перевів погляд на пахучі деревяні завитки стружки на долівці.

 Зате, бачу, робота в тебе якась є, замовлення маєш.

 Та якась є. Шафу замовили з різьбленням. Ще трохи маю доробити. Допоможеш?

 Так, звісно,  кивнув Іван.  Ще й маю до пана столяра своє замовлення.

 Яке, Йвасю?

 Та тридцять пять мені вже, пора

 Уже тридцять пять?  сумно всміхнувся Андрій.  Ну, так, маєш рацію за себе вже час подбати. Помаленько, потихенько зробимо, Йване, зробимо

Софія тішилася сонцю, погожій днині і переможному кудахтанню восьми курок. Кожне яйце обережно витирала запаскою і несла в глибокий плетений кошик у коморі. Одненьке дала Степанкові:

 Випий, дасть тобі силу.

Степан смачно сьорбнув, витерся.

 А ще?  глянув запитально на маму.

 А ще ввечері. Йди, вже час корову на пасовище гнати,  легенько підштовхнула малого до дверей.  Скоро буде Великдень, паску спечу і перекладанець. То вже наїсися.

 Щось не віриться, що таке колись буде,  пробурчав син і рушив до хліва.

Жінка приязно дивилася вслід. Так, хоче їсти, бо виріс он як. Уже й батька доганяє. Вже й за трохи Великдень. Сорочки святкові треба передивитися, чи міль часом ними не зацікавилася. Зоська рушила до скрині.

 Господарі! Є хто?

Зосьці похололо всередині. Той низький владний голос тепер міг ввести в ступор кожного селянина.

 Прошу, прошу, пане Теофілію,  задріботіла жінка до дверей,  заходьте.

 Ну, корову вашу видів, як малий погнав на пасовисько. Жива і тільна, вже записав собі,  потряс синім зошитом перед Зоською.  Курей маєш вісім, так як записано. Кури не маєш права рубати конфіскую.

 А як курка здохне в мене?

 То маєш принести здохлу, показати і тоді при мені закопати. Показуй свиню, господине.

 Так, так Прошу, прошу. Йдемо сюди,  повела солтиса до загороди.

 Ти ба!  вигукнув Михальчук.  Що, і в тебе ніц не росте?  глумливо спитав і з підозрою подивився на жінку. Поліз у загороду, смикнув свинку за гумовий кульчик міцно сидить.

 Та якась така нездала чисто свинка. Чи то черви має, чи, може, зерна мало даю,  стенула плечима Зоська.

Теофілій недовірливо вивчав Софіїне обличчя. Вона дивилася святими наївними очима і мило всміхалася.

 Ні-і, не вірю я в те, щоб у половини села цього року свині не виросли! Минулого року росли, а тепер що, пороблено?  Теофілій крутнув головою, як бик перед нападом. Нахилив голову і почав ретельно роздивлятися долівку.  Нема, нічого нема, гм  пробурмотів.

Задер голову і почав видивлятися в пошуках сала. Кинувся з хліва в комору. Зупинився біля кошика з яйцями.

 О, то ти яйка маєш, а здавати не здаєш?  запитав грізно.  Так. Бери всі оті запаси і неси здавати, вже!  притупнув аж ногою.  У мене тут усе записано,  плюнув на пальці і почав перебирати сторінки свого зошита.  О, видиш,  ткнув брудним нігтем у запис,  щойно десять ти здала! Десять! Майже ніц!

 Пане Теофілію, може, вже після Великодня?  несміливо заперечила молодиця.

 Чуєш, бабо, не зли мене! Бо як добре пошукаю, то знайду щось цікавіше! Свиня, диви, в неї не росте! Кури, бач, не несуться! Через два місяці навідаюся знов! Не буде рости сам приріжу. І двадцять кілограмів мяса і шкіру на користь війни таки заберу!  Михальчук розійшовся не на жарт.

Софія мовчки поскладала яйця в запаску.

 Одне залишу?  боязко спитала в старости.  Дитині на вечерю.

 Тілько одне! Не два!  Філько був не в гуморі після ревізії села.

Зоська зітхнула і понесла яйця на здачу до графської господи.

 Зосько, зачекай!  гукнула від хати сусідка Мариля. Підбігла, крутнула головою по боках: нікого. По-змовницьки спитала:  Солтис юж був?

Зоська кивнула.

 Що чорт старий казав тобі?  цікавість розпирала Марилю.

 Та що? Чорт як чорт: пеклом лякав,  сумно посміхнулася Софія.  Яйця в кошику знайшов. Ледве сам не знісся над ними. Сказав негайно здати,  зітхнула Зося.

 А я встигла все в сіно на горищі сховати!  сусідка була задоволена собою.  Дурний той Філько! Як буде так перед новою владою вислужуватися, то, казав мій Тадеуш, скоро до своєї дупи добру палю заробить!

Травневе сонце гарне, не пекуче. Радісні переспіви високих жайворонків. Великдень! Широка звивиста дорога. Сьогодні вона шумна, говірлива: українські родини йдуть на святкову службу в сусідні Полнятичі. В селі споконвічно працював свій календар, поділений на дві частини: «дожити до Різдва» і «дочекати Великодня». Звісно, мав він і менші поділки: «Петрівка, жнива скоро», «дотягнути до Спаса», «Перша Пречиста», «вже й друга Пречиста». Та «дочекати Великодня» це як отримати перепустку від Бога на цілий рік: живи-працюй далі, все буде добре. Та й за те, що дожили до нього, нині подякувати треба всім разом. Кожен по тій дорозі йшов, як красна писанка,  чистий, прибраний. Бо ж, як повторювала завжди стара Сташка, «Що ти їси ніхто не бачить, а те, в що ти одягнений, бачать всі». Ох же ті очі людські! Зразу сигналять своїм недобрим язикам, а вони тебе так поламають і вирівняють, як добрий сільський костоправ. Сьогодні всі на видноті. Жадібно глипають один на одного і порівнюють, порівнюють. Та Антон Пйонтка нині таки вдома. Решта мають що й поїсти, і вдягнути. Йдуть босими ногами, взуття у вузликах несуть. Хвала Богу за здоровя. Лляні сорочки з дрібненькою вишивкою на кожному. В руках святкові кошики з високими пасками, грудкою жовтого масла, куснем копченого сальця Великдень! Зверху крашанки, писанки різнокольорові: життя ж бо вічне, як яйце! І кольорове таке ж Обрамлення полів обабіч дороги дивовижно красиве. Такий відтінок зелені буває лише навесні й ніколи пізніше дитячий, чистий, ніжний. У Йвана він будив надію на добрий врожай. У Степанка на тепле літо, купання в Молочці й ігри з друзями. На те, що Чеся Щигельська засміється до нього і дивитиметься довго-довго своїми фіалковими очима Гарні таки батько із сином: чорняві, поставні, високі. І очі в обох кольору весняного неба. І вбрані не гірше від інших Зося ледве встигала за ними обома. В її душу кожної весни заходили думки про повну комору зерна, достаток, а ще Зоська гнала від себе те бажання, бо боялася його. Боялася і хотіла. Воно приходило тільки на весну, потім якось тьмяніло. Малюсінька гарненька дівчинка володіла її уявою. Інколи, спостерігаючи за іграми дівчаток на вулиці, подумки малювала собі свою донечку: білява, усміхнена, із синіми, як у Степанка, очима. І щоб платтячко мала зелене, як у Та ні, ні: треба ще одного хлопчика. Щоб допомагав Іванові.

Назад Дальше