Травневе сонце гарне, не пекуче. Радісні переспіви високих жайворонків. Великдень! Широка звивиста дорога. Сьогодні вона шумна, говірлива: українські родини йдуть на святкову службу в сусідні Полнятичі. В селі споконвічно працював свій календар, поділений на дві частини: «дожити до Різдва» і «дочекати Великодня». Звісно, мав він і менші поділки: «Петрівка, жнива скоро», «дотягнути до Спаса», «Перша Пречиста», «вже й друга Пречиста». Та «дочекати Великодня» це як отримати перепустку від Бога на цілий рік: живи-працюй далі, все буде добре. Та й за те, що дожили до нього, нині подякувати треба всім разом. Кожен по тій дорозі йшов, як красна писанка, чистий, прибраний. Бо ж, як повторювала завжди стара Сташка, «Що ти їси ніхто не бачить, а те, в що ти одягнений, бачать всі». Ох же ті очі людські! Зразу сигналять своїм недобрим язикам, а вони тебе так поламають і вирівняють, як добрий сільський костоправ. Сьогодні всі на видноті. Жадібно глипають один на одного і порівнюють, порівнюють. Та Антон Пйонтка нині таки вдома. Решта мають що й поїсти, і вдягнути. Йдуть босими ногами, взуття у вузликах несуть. Хвала Богу за здоровя. Лляні сорочки з дрібненькою вишивкою на кожному. В руках святкові кошики з високими пасками, грудкою жовтого масла, куснем копченого сальця Великдень! Зверху крашанки, писанки різнокольорові: життя ж бо вічне, як яйце! І кольорове таке ж Обрамлення полів обабіч дороги дивовижно красиве. Такий відтінок зелені буває лише навесні й ніколи пізніше дитячий, чистий, ніжний. У Йвана він будив надію на добрий врожай. У Степанка на тепле літо, купання в Молочці й ігри з друзями. На те, що Чеся Щигельська засміється до нього і дивитиметься довго-довго своїми фіалковими очима Гарні таки батько із сином: чорняві, поставні, високі. І очі в обох кольору весняного неба. І вбрані не гірше від інших Зося ледве встигала за ними обома. В її душу кожної весни заходили думки про повну комору зерна, достаток, а ще Зоська гнала від себе те бажання, бо боялася його. Боялася і хотіла. Воно приходило тільки на весну, потім якось тьмяніло. Малюсінька гарненька дівчинка володіла її уявою. Інколи, спостерігаючи за іграми дівчаток на вулиці, подумки малювала собі свою донечку: білява, усміхнена, із синіми, як у Степанка, очима. І щоб платтячко мала зелене, як у Та ні, ні: треба ще одного хлопчика. Щоб допомагав Іванові.
Ой, ледве догнала тебе, сестро, Анеля перевела дух біля Зоськи.
Тітко Зосю, подиви, яка в мене нова сорочечка, похвалилася Бася.
О-о, ти ж моя гарна кульбабко! Уже ти будеш найгарніша на сьогоднішній службі, замилувалася племінницею Софія.
А я ще й два гроши маю, похвалилася «кульбабка» монеткою. Сама сьогодні покладу в церкві. Я вже доросла, тітко Зосю!
Йой, а я б так хотіла бути знову маленькою, засміялася жінка.
А я таки не знаю, ким би я хотіла бути, вступила Анеля. Певно, тією пташиною малою, що он там співає, піднесла голову догори. І грошей не треба було б, сонця і трави вистачало б
Зося пильно глянула на сестру:
Щось настрій у тебе геть не святковий. А мені б таку гарну дівчинку, то я би вже нічого не хотіла, перевела погляд на Басю. Що, Стах руку підняв на тебе?
Ні, Стах собі такого не дозволяє. Сам би дістав, як дурний у торбу, ти знаєш, всміхнулася красуня. Басю, йди, дожени Степанка зі Збишеком і вуйком Йваном, звернулася до донечки. Мала слухняно побігла вперед.
Так хочу тих пару злотих заробити, дуже хочу стишено почала Анеля. Ті статки якісь такі, як куца перина: натягуєш на голову ноги мерзнуть. Просила в Зельонки, щоби слово замовив за мене або Стаха: хочу прилаштуватися до графового двору на роботу.
Так вони не беруть русинів, ти ж знаєш, здивувалася Софія, нащо навіть запитувала?
Бо дивиться на мене цікаво, то й попробувала. Що? твердо глянула на здивовану сестру, помовчала й додала: Колись таки ми попадемо туди, Зосю. Мій Стах або я. От побачиш.
Уже й церква близенько. Великодні дзвони піднесено славили Великдень, весну, життя. Той передзвін роздягав огрубілі від щоденної суєти душі-капустини і змушував сяяти очі. Довгі металічні вібрації йшли через людей, наче нитка через вушко голки, і тягнулися до високих небес, зшиваючи сьогодні воєдино небо і землю. Люди мили натруджені дорогою ноги в ночвах неподалік храму і витягували з вузликів взуття. Чоловіки статечно пригладжували волосся, вішали шапки на набиті цвяхи вздовж зовнішньої стіни. З хрестом і пошаною проходили всі через високі дубові двері. Жінки наліво, чоловіки направо.
Благословен єси, Господи чистий і сильний голос отця Ярка йшов під купол, торкався святих ликів і розтікався по людських душах.
То голос з іншого, кращого світу, де не було щоденної важкої роботи, голоду, злиднів. Тут, у церкві, жила абсолютна краса. Вона викликала зачудування й умиротворення. Кожен звук вібрував лише добром і спокоєм. Сьогодні кожен отримував надію на те, що так прагнув щодня роздивитися в болоті буденщини. Буде, таки буде інше, краще життя. Щасливе, сите. Он Ісус як бідував, мучився, але дістав життя знову
Смерті-і-ію смерть попра-а-ав натхненно вів люд за отцем Ярком.
І вічне життя всім дарував підспівували Йван із сином.
«Якась неправда», промайнуло в Степанковій голові. І тієї ж миті на хорах збоку він побачив свою тітку Катажинку. Гарна така, в задумі руки схрестила. Коса білява до пояса. Малий легенько торкнувся батька, прошепотів:
Катажинка і кивнув на хори.
Йван глянув раз, другий. Що він там уздрів, той Степан
Дорогі браття і сестри! почав святкову проповідь отець Ярко. У цей світлий весняний час ви прийшли не просто до храму Божого. Ви прийшли за тим словом, яке допоможе збудувати власний храм усередині вашої душі. Нехай ота важка щоденна праця не заступить вам співчуття і поваги до іншого, бо це і є та любов, за яку помер Ісус
Невисокий темноволосий чоловік у святкових ризах говорив гарно, до ладу і незвично чистою українською мовою.
Я себе туткай людиною чую, прошепотів Йван до брата Андрія.
Андрій згідливо кивнув. Обоє роззирнулися по сторонах: очі селян блищали, спини випрямилися. Люди ловили кожне слово тієї життєдайної річки.
Не можна замикати себе лише в роботі і в хаті, вів далі священник. Ми повинні багато вчитися і давати таку можливість нашим дітям. Для того, щоби мали колись добру роботу і краще життя. Нехай велика Україна далеко, але не можна забувати свої пісні, свою мову і свої звичаї. У кожному селі нашої церковної парафії тепер знову працюватимуть читальні «Просвіти» й українські школи, отець Ярко зробив павзу та обвів люд поглядом.
Селяни радісно загомоніли:
О, то ще за австріяків було, майже двадцять літ тому
Знов людьми стаємо
Школа для наших дітей то дуже добре
Діти зацікавлено ставали навшпиньки. Степанко моментально розквітнув.
Маємо любити один одного й підтримувати, бо це і є призначенням народу і призначенням життя кожного християнина. Христос воскрес! закінчив Ярко.
Ніколи раніше «Воістину воскрес!» не звучало так сильно. Дорослі тішилися, мов малі діти. Дітлахи юрмою обліпили дзвіницю і смикали дзвони за всі мотузки. Тільки на Великдень можна спробувати служби дзвонаря. Великодній передзвін єднав небо й землю: небеса ж сьогодні відкриваються, ангели і душі предків дивляться на живих. Не можна нині сумувати: Христос же воскрес! Небеса, радійте! Хто надзвонився досхочу, той біля церкви забавлявся в моцака: стукалися яйцями зі своїх кошиків. Котре витримає, те й моцак найміцніше. Комусь честь, а комусь їжа, задоволені всі. Дівчата зі співами пішли в кривий танець. Гомін, передзвони, гаївки лунали над округою до самісінького вечора.
Так з дозволу солтиса Михальчука з корчми старого Давида стала читальня «Просвіти» й українська школа. Один день сільської толоки і хата підмазана, побілена.
Не добже то якось єст, мовив Анджей Цибульський, спостерігаючи зі свого пагорба мурашник навколо майбутньої школи українців.
Та нех собі схизмати бавляться, махнув рукою життєрадісний і червонощокий сусід Щигельський.
Знаєш, Яне, з каждої дитячої забавки завше цось більше виростає, сплюнув набік Анджей. Відаєш, чого файні дівки найшвидше заміж йдуть?
Як чого? засміявся Ян у спадисті вуса. Бо файні!
Нє, Яне, нє, мотнув головою Анджей, бо єще не знають, що вони єст файні. А котра вже знає собі ціну о-о-о, бриклива Знання змінює людину. Їх тут більше від нас. Як відчують свою силу, то голову піднесуть і так брикнуть.
Ну, вже солтис Михальчук брикає за них всіх, то правда, похитав головою Щигельський. За стільки літ став нарешті русин при владі і брикає, холера ясна. Була б Польща зараз вільна сидів би в хліві, а не командував поляками, нє? А з ними Добре жиємо з ними, що? глянув у бік читальні, махнув рукою. Та що нам з ними ділити!
Та ніби й ніц, але є таки, примружив очі Цибульський. Як згадають Березу-Картузьку, де їхніх стільки зі світа пішло, то буде нам непереливки, хоч ні тебе, ні мене там не було. Але мій брат Владислав там служив. Сиділи русини за дротом електричним, голодні, холодні, і підлогу їм водою поливали, жеби не спали. Багатьох брат на той світ послав, багатьох, Анджей замовк, задумано покусав губи й продовжив: У мене брат, а в когось із них батько, дядько по інший бік дроту був Отож я й кажу, Яне: для когось знання, а для когось біда.