Та ніби й ніц, але є таки, примружив очі Цибульський. Як згадають Березу-Картузьку, де їхніх стільки зі світа пішло, то буде нам непереливки, хоч ні тебе, ні мене там не було. Але мій брат Владислав там служив. Сиділи русини за дротом електричним, голодні, холодні, і підлогу їм водою поливали, жеби не спали. Багатьох брат на той світ послав, багатьох, Анджей замовк, задумано покусав губи й продовжив: У мене брат, а в когось із них батько, дядько по інший бік дроту був Отож я й кажу, Яне: для когось знання, а для когось біда.
Може, й ти, Анджею, маєш рацію, почухав потилицю Ян. Але як то цікаво єст: війна, Польщу й поляків нагнули, а їм, бач, ліпше!
Обидва сусіди замислилися.
Рясні дощі цілий червень поливали землю. Люди спочатку тішилися: добрий врожай буде. Та річка Молочка, що кривуляла поміж сільськими пагорбами, почала виходити з берегів і підніматися до найближчих хатин. Захеканий Тадеуш прибіг одного дощового вечора до Дідичів:
Йой, лихо! Йване, Зосько, рятуйте, бо біда! Вода вже в хаті!
Йван переглянувся зі Софією, роздивився по хаті.
Ну, та що ми, Тадику, тут всі не помістимося чи що? Давай усе сюди!
А худоба?
І худобі місце здибеться
Добру годину під проливним дощем переносили, переводили, розміщали. Степанко через вікно дивився, як ведуть до їхньої хати коней, корів, тягнуть за ножку очманілу свинку. Троє промоклих до нитки дівчаток обліпили ще теплу піч. Геть знесилена і мокра Мариля впала навколішки перед образами:
Матка Боска Ченстоховська, на тебе вся надія! Єзус Христос, змилуйся над нами! палко прошепотіла слова молитви, а в кінці додала: Дякую тобі, Боже, що маємо добрих людей, які врятували нас!
Ходіть на горище, там поміститеся всі, приставила Зося драбину.
Дякую тобі, Йване, розчулений Тадеуш обійняв сусіда.
Добре, все добре, поплескав Дідич чоловіка по плечку. Так має бути, Тадику.
Велика вода плавно сходила цілий тиждень, лишаючи по собі сірий вязкий намул. Йван допомагав сусідам: стоячи по коліна у воді, рив канави, щоби стікала вода, вигрібав болото з хати. Зоська щовечора терпляче прала і розкладала на печі його єдині штани й сорочку. Степан відчув, що конче мусить виговоритися. Марцін дрімав у закутку загороди. Хлопець присів і погладив кота. Той розплющив очі й нашорошив вуха.
Знаєш, Марціне, так хочу, жеби ті сусіди забралися нарешті. Нині їхня Яська за столом узяла останню картоплину. Завжди мені її давали, шепотів хлопчина. І мама так на тих дівок чогось дивиться, як ти на сало, Марціне
Кіт ширше розплющив очі і вдарив хвостом.
Так, тобі це теж не подобається, знаю, сумно перебирав руду шерсть малий. А ще я зрозумів, що не хочу ні брата, ні сестри. Колись хотів, а тепер ні. Казав отець Ярко, що людей треба любити. Я люблю тільки Чесю, Марціне. Коли виросту, я з нею одружуся Вона мене теж любить, тільки не показує того, мрійливо мовив Степанко, а кіт розуміюче примружився. Але я не можу заставити себе любити ні бридкого Петера, ні його дружків, ні наших сусідів Я інакший, Марціне. Хочу бути як ти сам по собі, хлопець замовк.
Велика чорна курка зробила найважливішу справу свого життя і негайно повідомила про це світу. До хліва зайшла Мариля. Озирнулася на двері: нікого. Схилилася над гніздом і забрала яйце собі. Не помітила Степанка. Малий сидів, нічого не розуміючи.
Дива, Марціне, дива тільки й вимовив.
За три тижні літнє сонце змінило край до невпізнання: висока густа трава вкрила колишній намул біля річки. Височенні білі й фіолетові піраміди люпину зарясніли на пагорбах навколо, сотворивши квітковий рай. Товсті джмелі переспівувалися в ньому басовитими переливами. Худоба, задоволена теплом і пашею, доповнювала пасторальний пейзаж. У полях уже заколосився ячмінь. Хоч зерно його поки ніжне й водянисте, але Зося вже обвісила невеликими снопиками все піддашшя з сонячної сторони. Мовою сільського жіноцтва це називалося «крутити світом». І чого ті баняки привязані до жінок з народження? Кілька рухів жорен, молоко буде ввечері затирка. Степанко ж потай зривав ті колосочки і смакував підвяленими зернятками. Навколо хати розпустив велетенське листя румбарбар[1]. Його стільки, що можна цілий день у схованки грати, а стебла товсті й соковиті. Але такі кислющі, що Америку видно. І їсти хочеться від нього ще більше. Та сьогодні свято румбарбару. Іван привів підводу з коником. Уся сімя ріже товсті стебла і складає на віз.
Сонце височенько, треба поспішати, глянув угору спітнілий Іван. Туди, назад Години зо дві треба їхати.
Можна я з тобою? Степан з надією дивився на батька.
Ні, сину. Диви, які хмари на небокраї. Мусимо тебе тепер берегти, зітхнув Іван. Та й на тій мармулядній фабриці черга на здачу румбарбару може бути, сам розумієш. А їхати треба: кілька злотих заробимо.
А корову після обіду хто пасти буде? усміхнулася мати.
Степанко віддув і так повні губи образився. Подумав трохи й видав:
Тату, а на ті злоті можна пістоля купити? Чи нагана?
Іван аж спинився:
Овва! А нащо нам пістоль?
Треба, тату, переходити до першої кляси, хитро примружився син. Там, де злоті і пістолі. Памятаєш, як ти колись казав?
Іван спочатку всміхнувся, а потім посерйознішав:
Памятаю. Але що ти ним будеш робити?
Запитання застало Степана зненацька. Знизав плечима.
От як будеш знати, то тоді й поговоримо, батько сів на віз. І мене до спілки візьмеш, пожартував. А ти, мати, з нами добре обходься, щоб і тобі щось перепало від нас. Вісьта, вйо! гукнув до коней.
Сину, не сумуй ти так! обняла Степанка за плечі Зоська. За трохи поїдемо до Ярослава шкіри здавати й на сахарин міняти, то вже тебе візьмемо. А зараз іди, жени корову на випас, пора.
Йван любив дорогу. То був короткий, але все ж відпочинок від щоденної важкої роботи. Сьогодні його «я» розчинялося в полях, пірнало в бездонне небо, бігало колишнім хлопчиськом по лісах у часі, коли належав лиш сам собі. Ліс був найкращим спомином дитячого життя. Дрібка солі і гайда на цілий день. Посолив лисички, сироїжки, рижики і ходиш, ситий, по тій красі, прислухаєшся, придивляєшся Шкода, що година так швидко перейшла. Над пошарпаною будівлею фабрики повидла, або, на місцевий лад, мармуляди, панував румбарбаровий аромат з відтінком кориці й ванілі. На широкому подвірї вже стояло з десяток возів. Неподалік чоловіки щось жваво обговорювали. Дідич підійшов до гурту.
Так що закінчилася юж їхня дружба. Мало стало Гітлеру своєї Німеччини і Польщі, мало, хитав головою Матвійко з Полнятич.
Ну, з того ніц не буде, кажу вам, махнув рукою його сусід Петро. То вже воює весь світ. То зійшлися каса, маса і раса.
Нех воює. Переможе каса і маса, впевнено мовив Никон. Американські Штати з Англією і Совіти.
Ну, але, скажу вам, і раса так просто не здасться, покрутив головою Петро. То є велика різниця: воювати, коли не чекав нападу, і бути готовими, як німаки.
І що тут нового сталося? не міг уторопати Дідич.
Та те нове, Йване, вже й не чисто нове, засміявся Матвій. Молоко вже би разів десять скисло. Німці на Совіти напали. Уже й добрих кілька сотень кілометрів вглиб їхньої землі запхалися. І все про бліц-криг по радіо кричать.
То як?
А так, Йване, як блискавка на полі в худобу вріже: блись і корова брик!
Іван ошелешено мовчав і переводив погляд то на одного, то на іншого. То були нові, ще не звідані і від того неприємні загрози, хоча
Може, в нас щось зміниться? подумав уголос.
Аякже, Йване, аякже! засміявся Петро. Румбарбару від нас не схочуть, то точно. Ще щоби нас не захотіли ковтнути, як наше молоко, мясо і яйка
Коник неквапно чвалав під гору. Пустий віз торохкотів. На обрії збиралися грозові хмари. Тривожилася перепілка в хлібах, скликаючи потомство. Та Йван не бачив і не чув нічого. Чого, чого та хлопська доля не може оминути війни? Жінкам таки легше, тільки стогнуть більше Дід у Першу світову пропав. Пішов восени до Ярослава, коли там фронт проходив, і пропав. Кажуть, солдати австро-угорської армії спіймали як шпигуна. Колись дядько Кубран, материн брат, років зо двадцять тому за Західну Україну в Галицькій армії воював з австріяками й поляками. Добре, що поранили, то завчасу додому повернувся. Стрільці Йозефа Пілсудського не сплять: добре пильнують, щоби ніхто, крім поляків, голови не підносив і держави своєї не хотів мовчати треба. І то мовчить донині, ані шелесть: тільки найрідніші знають, де був і що робив. А то б у Домбє[2], в польському концтаборі, відсидів би. А чи досидів свою дорогу до неба. Живе тепер відлюдником, корову пасе, дітям байки розказує. А Дозька війна як переїхала? За кого ту свою ногу віддав, чи сам хоч знає? А чи знають за Дозькову ногу ті, що почали ту війну? Війна, не війна Світ не змінюється: багаті жеруть, а бідні мруть. І люди паскудні, і без людей паскудно Так, треба ще встигнути в Андрія замовлення своє забрати.