Філософ, якому бракувало мудрості - Лоран Гунель 5 стр.

Після кожної фрази Кракус зиркав на Сандро, ніби перевіряючи реакцію.

 Замолоду ми воювали в збройних підрозділах у Нікарагуа, у Сальвадорі. Брали участь у конфліктах Латинської Америки. Воювати  наша професія Крові ми не боїмося. Нині ми завязали з цим, але не остаточно перегорнули сторінку

Він умовк на кілька хвилин, пильно вдивляючись у співрозмовника. Сандро чекав.

 Якщо мої друзі згодні,  продовжив Кракус, завагавшись і кинувши у їхній бік запитальний погляд,  ми могли б повернутися до служби, щоб допомогти вам а не просто супроводити до місця. Звісно якщо ви маєте чим нам заплатити.

Сандро не відповідав. Спантеличено оглянув маленький гурт. Усі спрямували погляди на нього. Тепер, коли вони облишили жарти, Сандро побачив серйозні, суворі обличчя й міцні статури під військовою формою. Ці люди цілком уявлялися в засідці, на полі бою, із важкою зброєю в руках, готові стріляти в противника, не змигнувши оком.

Кракус мусив зробити паузу, щоб заручитися підтримкою. Його голос тепер був упевненішим і розслабленішим.

 Маєте конкретну ідею, що їм заподіяти?

Сандро збентежено мовчав. Не міг збагнути несподіваного повороту подій. Він і в гадці не мав, що чоловіки, на яких він розраховував виключно як на провідників, могли допомогти в замисленій помсті. Звісно, це багато що спрощувало Та чи справді він цього хотів? Ішлося про справу особисту. Зруйновано його життя У глибині душі він відчував, що мусить діяти сам, узяти справи у свої руки, зробити те, що повинен. Він особисто мав заплатити ціну за те, що прагнув заподіяти тим дикунам, він прагнув

Сандро знову відчув, як усередині наростає хвиля жахливої ненависті, що діймала його протягом року. Тамовану лють, що зводила його з розуму.

 Їх не дуже багато,  мовив Кракус.  Ми добре озброєні. Є кілька варіантів, як підійти до справи Що скажете, хлопці?

Товариші багатозначно перезирнулися, але нічого не відповіли.

 Гей?  не вгавав Кракус.  Як вам ідея?

Нарешті Марко заговорив і невпевнено виклав своє бачення розправи. Далі висловився й Альфонсо, потім слово взяв Кракус, чиї пропозиції навіяли іншим нові ідеї. Розмова, що спершу не клеїлася, набирала обертів. Товариство стрімко розганялося, вигадуючи все нові жорстокості; кожний спирався на пропозиції інших, розробляючи дедалі мерзенніші плани. Колишніх найманців уже було не спинити. Вони заводили одне одного, змагаючись, у кого жорстокіші ідеї. Кракус тішився. А от Ґоді самітно сидів і мовчав. Із відсутнім виглядом чистив свій берц, не зважаючи на своїх побратимів, немов ті сперечалися про передбачувані результати футбольного матчу.

Було в цій сцені щось епічне, сюрреалістичне.

Слухаючи, як обговорюється зловісна схема, Сандро збагнув, що сам нічого детально не продумав. Не мав плану. Його проект помсти був як розмита фотографія. Він обмежився абстрактним баченням болю, що збирався заподіяти заради помсти, болю, що мав стати відповіддю на його власний біль. Абстрактний план, заснований на емоціях.

Пропоновані розправи, нехай і були одна страшніша за іншу, видавалися йому неспроможними завдати страждань, на які він сподівався. То мали бути страждання, подібні до пережитих ним. А не лише фізичний біль. Не лише збавенна смерть.

Кракус, вочевидь задоволений креативністю підсобників, обернувся до клієнта.

 То що думаєте про все це?

Нараз усі позамовкали і втупилися в Сандро. Тиша видалася йому не менш оглушливою за попередні бурхливі дискусії. В усьому лісі запала похмура атмосфера. Із пітьми на Сандро знову зиркало кілька пар очей. Сандро довго мовчав. Дим багаття розносив довкруж гострі пахощі деревного вугілля. Язики полумя немов корчилися від болю, викривлюючи тіні навколо. Спітніле обличчя Сандро палало. У повітрі досі сновигали моторошні слова колишніх вояків, крутилися в голові Сандро, спалахуючи у закапелках його душі.

Його не квапили Треба було щось сказати, порушити мовчанку.

 Ваші ідеї,  озвався він голосом, що йому самому видався далеким, неначе лунав іззовні.  Ваші ідеї були б для них занадто легким занадто швидким кінцем.

Марко й Альфонсо вирячили очі й спробували зустрітися поглядами з шефом.

 Я ж хочу,  вів далі Сандро,  зробити так, щоб вони були нещасними кожну годину, кожну хвилину, кожну секунду життя, до скону.

4

 Продовжуйте співати! Ми наближаємось.

4

 Продовжуйте співати! Ми наближаємось.

Кракус дбайливо склав мапу в кишеню, а учасники експедиції тим часом затягнули звичні пісеньки.

 Дістало! Співаємо вже чотири дні. Скільки можна?  почав нарікати Марко.

Та все ж приєднався до інших. Кракус ніколи не поступався у цьому питанні. Річ у тім, що розташування поселень різноманітних диких племен ніхто не знав. Чужинці, що проникали на їхню територію, розцінювались як вороги. А от спів, що всюди вважається символом мирного візиту, уберігав від стріли в спину.

Кракус озирнувся. Клієнт тяжко плентався і виглядав розгубленим. «На ногах ще тримається, і то добре»,  подумав очільник експедиції. Уміст торби Сандро розподілили по торбах інших учасників, хоча ті й поскреготали зубами. От уже два дні Сандро потерпав від дивної хвороби. Спочатку Ґоді підозрював малярію, потім лихоманку денґе. Та зрештою постановив, що ймовірніше причиною був стрес. Деякі мандрівники не витримують замкненого простору в джунглях, укупі зі спекою й постійними небезпеками. Злітають із котушок. Кожний по-різному ламається. Це зветься «гострий напад безумства». Невідь-чому починають виробляти казна-що. Або ж впадають у дитинство, тоді доводиться їх годувати, наче малих дітей. Існує безліч способів утекти від реальності, що стає нестерпною!

«Бідолахи»,  думав собі Кракус. Більшість людей нашої доби здатна вижити в дикій природи не довше за йоркшира із рожевим сатиновим бантиком.

А що, як проблема Сандро в іншому? Що ближче він наближався до пункту призначення своєї мандрівки, то гірше почувався Але Кракус не переймався, адже це дозволяло йому взяти все у свої руки. Відмова клієнта розправитися над індіанцями позбавила його шансу, у який він повірив на якусь мить. Можливо, унаслідок недуги Сандро довірить йому керівництво операцією. Зробити людей нещасними  не дуже-то складне завдання, як на те. Недарма ж у дитинстві Кракуса звали халамидником? Звісно, угода буде не такою вигідною, як у разі коли треба було з усіма розправитися, та все краще за гонорар провідника. Він подбає про те, щоб його послуги були незамінними, потім підніме ціну. Це ж не абихто, а викладач університету. Американець, певно, багатій.

Кракус згадав першу ніч у лісі. Поки всі спали без задніх ніг, Сандро нагнав трусу, несподівано загорлавши серед ночі. Зненацька розбуджені, чоловіки враз посхоплювалися і взялися до зброї. За чверть секунди кожний був у бойовій готовності, притискаючи рушницю до плеча й пильно вдивляючись у пітьму.

 Що таке?  гукнув Кракус, тримаючи пальця на курку.  Що сталося?

 Там,  видихнув Сандро, вказуючи кудись рукою.

 Що?

 Очі Я побачив очі

Кракус спрямував ліхтарик у напрямку, куди показував Сандро. Нічого.

Усі стояли напоготові, ні пари з вуст, налаштовані діяти. Напруження величезне.

 Людські очі?

 Не знаю.

 Які вони?  допитувався Кракус, нервуючись.

 Блискучі.

 На якому рівні?

Сандро завагався.

 Важко сказати, вони ж були метрах у десяти від мене Десь на такому,  відповів, показуючи рукою висоту десь у півзросту людини.

 По ходу, ягуар.

 Ягуар

Про всяк випадок встановили почергове чатування до ранку, але нікому не вдалося заснути.

Кракус, сумніваючись, сягнув рукою в торбу, витяг мапу і компас та продовжив ретельно вивчати маршрут. Не те щоб щось було негаразд, вони йшли правильним шляхом.

Коли майже дійшли, Сандро знагла повалився на землю. Він був у напівсвідомому стані й заледве міг звестися. Чоловіки мусили поперемінно його нести. На щастя, уже за півгодини експедиція дісталася селища.

Кракус мимоволі напружився, попри відсутність обєктивних причин.

Першою на очі їм потрапила дитина, що гралася на стовбурі поваленого дерева. Хлопчик кинувся навтьоки попередити дорослих.

Селище було розташоване поряд зі струмком й облаштоване навколо малоки  такої собі величезної хижі, де тубільці спали гуртом. Споруди не змінилися з минулого року. Тільки рослинності побільшало так, що місцевість видавалася інакшою. Проте атмосфера збереглася та сама: якась аж наче тривожна тиша. Складалося враження, ніби життя тут розгортається у сповільненому темпі. Не змінивсь і запах  суміш паленої деревини та сухої маніоки. Індіанці практично не розчищували житлової території, і світла на ній не бракувало, але воно було бліде, розсіяне. Неначе у фільмі Девіда Гамільтона. Кілька жінок безтурботно походжали навколо вогнища.