Що ти хочеш від мами? тремтячим голосом запитала я.
Її, сказав татко, із собою.
А ми? Я і Світланка?
Тато глянув на мене так, ніби вперше побачив.
Чужі діти нікому не потрібні, сказала я фразу, яку від когось почула на похороні.
Мудра дитина, сказав тато, гірко посміхнувся, і я прокинулась.
Відтоді я боялася ночі й снів. Чому? Адже тато сказав, що любить мене понад усе й ніколи не заподіє лихого. Та все ж наближення ночі почало викликати в мене напади паніки. Спочатку я намагалася опанувати себе й не піддаватися. Та чи багато ви знаєте восьмирічних дітей, які б уміли боротися з тим, чого не можна пояснити?
Урешті-решт, після третього тижня, який провела майже без сну, завмираючи від кожного шурхоту й боячись побачити батька, якщо ледь прикрию очі, я здалась. Стала просити маму, щоб вона забрала нас зі Світланкою до себе в ліжко.
Більше нічого придумати не могла? спитала вона, здивовано вигнувши темні, досконалої форми брови. Уже здорові кобилиці, можете самі спати.
Мамо, заплакала я, тато він, буває, приходить і і мені страшно!!!
Нікуди твій батько приходити не може! відрізала мама. Що за нісенітниці? Лежить собі, підборіддя задерши.
Але він сниться прошепотіла я, приходить з тінями
Куди ніч туди й сон. Скажи так і все буде добре.
Мамо, будь ласка! Я благально схрестила руки на грудях. Будь ласка Більше не знала, що сказати.
Мені завжди було важко говорити з мамою, я постійно чекала невдоволення, окрику й просто тупіла на очах, не знаючи, як підтримати розмову.
Ні кажу! У мене в ліжку й так мало місця, не висплюся ні я, ні ви. Мені, між іншим, на роботу потрібно, і по господарству справ купа. Коли відпочивати, як не вночі?
Звичайно, мама мала рацію. Вона працювала, мов каторжна: робота, городи, ми. Я, чим могла, їй допомагала, але в мене ще не завжди виходило добре, тому іноді за поміч влітало.
Тож ми зі Світланкою залишилися спати у своїй кімнатці. Сестра спокійно засинала, притулившись збоку. А я не могла спати. Та все ж одного разу мене зморило. Знову до мене прийшов татко. Він ніжно подивився мені в очі довгим поглядом і сказав:
Не бійся, дитино, більше не потривожу.
Відтоді батько мені більше не снився. Ніколи.
Та він почав приходити до мами. Я швидко це зрозуміла з того, яким зацькованим поглядом вона стала на мене дивитися. Мама на ніч почала лишати світло увімкненим, а на тумбочці зявилися пігулки «Еленіуму». Це було снодійне, я розпитала в нашої аптекарки, бо дуже переживала, що мама серйозно захворіла.
Та хіба електрика чи якісь там пігулки могли стати перепоною для духа, що не зміг знайти собі спокою в потойбічному світі? Татко не міг заспокоїтися. Щось тримало його на цій землі, хоча минуло вже пів року з дня його смерті.
Я знала, що його не відпускає: він не міг вибачити мамі свою зіпсовану молоду долю. Вона якимось чином випила з нього всі соки, життя й енергію. Висмоктала з нього чоловіче єство й розтоптала його. Не було в тому маминої вини. Точніше, була, але непряма. Просто на одній життєвій прямій зіткнулися двоє людей, які зовсім не підходять одне одному. Для чого? Хтозна Шляхи Господні несповідимі.
Отже, тато почав приходити до мами. Не знаю, що він їй говорив, але вона марніла з кожним днем, хоча й намагалася не подавати виду.
Та все ж настав день, коли мама здалась.
Ходіть до мене спати сьогодні, якось, ховаючи очі, сказала вона, холодно вночі, зігрітися ніяк не можу.
Звичайно, мамо, з готовністю підтримала її я.
Мама не мерзла, бо на вулиці стояло літо. А якщо й мерзла, то температура повітря тут була ні до чого. Я це знала. І мама знала, що я знаю, тому злилася ще більше.
Ми перебралися жити в мамину кімнату. Як добре було лежати біля неї! Торкатися гладенької шкіри, вдихати рідний теплий запах. Іноді вона нас із сестрою навіть обнімала, і це була вершина щастя. Я дуже любила маму! Жаль, вона майже не давала можливості виявити цю любов уповні.
Після того як ми почали спати разом, мама трохи заспокоїлася, стала веселішою. Татко тримав слово й не лякав мене. А якщо вже я була поруч із мамою, то він не тривожив і її.
Проте одного разу мені знову наснився страшний сон, дуже схожий на реальність. Я ніби десь згори спостерігала за собою і всім, що відбувалося. Бачила, як мама задумливо дивилась у вікно, а інша я читала Світланці казку.
Ти не могла б читати тихіше? роздратовано спитала мама, і голос її звучав, мов через товщу води, та я зрозуміла.
Останнім часом вона, і так досить закрита, ще більше занурювалася в себе. Зовсім як тато, але водночас по-іншому. Тата не дратували люди, він просто жив у своєму світі, намагаючись якомога менше дотикатися із зовнішнім. Маму ж дратували все і всі, хто намагався до неї наблизитися або мав необережність порушити її самотність.
Добре, мамо, читатиму тихіше.
Світланка здивовано подивилася на нас. Зазвичай у нашому домі не було сварок, хіба що вічна напружена тиша, яка переривалася короткими діалогами. Сестра ніколи не йшла ні з якими проханнями до матері, а бігла до мене. Чи пальчик забила, чи казочку почитати, чи образив хто на все була Юліка.
Я, нахилившись майже до самого вуха сестри, продовжила читати їй про Попелюшку.
Юліко, раптом прошепотіла мені мала, знаєш, ти тез наце Попелюска, така з гална й добла. І тебе тез колись знайде пинт і ти станеш пинтесою.
Ага! раптом пирхнула мама, яка все-таки почула нашу розмову. Город, діти, хазяйство ото і всі ваші принци. Я теж про принца мріяла і що маю?
Світланка злякано зіщулилась, і, дивлячись на її тремтячі губенята, я зрозуміла, що вона збирається заплакати. Це помітила й мама.
Тільки без сліз і шмарклів! невдоволено вигнула вона свої чудові темні брови. Не люблю цього.
Тихо, Світланко, тихо, шикнула я на малу, звісно, будуть у нас принци, і в тебе, і в мене.
Мама лише презирливо пирхнула.
Раптом у кімнаті чомусь різко похолодало. Холод ішов з вікна, у якому була відчинена кватирка. Мама встала, аби її зачинити, але в кімнаті тепліше не стало.
Дивно, сказала вона, такі перепади температур. То спека неймовірна, то холод собачий. Які ж судини це витримають?
У мами останнім часом дуже часто боліла голова. Я закутала Світланку ще в одну ковдру й продовжила читати. Аж раптом у двері хтось подзвонив.
Хто це? перелякалась я. Ніч надворі.
Дядько Сергій, сказала мама.
Що йому потрібно серед ночі? здивувалась я і раптом подумала, що не треба дивуватися, це ж сон (чи не сон?), а уві сні все можливо.
Не знаю, і собі здивувалася мама, я бачила його вдень, казав, що зайде провідати.
Проти глупої ночі?
Треба відчинити. Мама чомусь зблідла. Негоже людину на порозі тримати.
Дзвінок надривався. Мама знялася з місця, попрямувала до дверей.
Мені раптом зробилося недобре. Зявилося почуття чогось страшного й невідворотного. Дивним чином я зрозуміла, точніше, відчула, що матері не можна відкривати двері. За ними не дядько Сергій, за ними татко чи той, хто ним називається, і прийшов він по маму.
Мамо, не відчиняй двері! закричала та я, що дивилася на цей сон згори, але мама мене не почула.
Там не дядько Сергій, хотіла закричати інша я, але вийшов шепіт, однак мама, як не дивно, почула.
Дзвінок на хвильку замовк, потім пролунав знову протяжно, зле, істерично.
Хто ж там? По-твоєму, до мене чужі дядьки ходять? Мама примружила яскраві блакитні очі.
Дзвінок заверещав іще гучніше.
Тато прошепотіла я.
Хто? Мама зблідла, мов стіна. Що ти верзеш? Який іще тато?
Дзвінок раптом замовк. З-за дверей почувся дивний шурхіт, ніби гілки дерев терлись одна об одну, хоча вітру не було. От тільки холод Такий, що проникав у самі кістки.
Відчини, Маріє, почулося з-за дверей голос хрипкий, металевий.
Мама зупинилася, нервово стисла долоні в кулаки.
То ти, Сергію?
За дверима тяжке довге мовчання.
То ти, Сергію? перепитала мама.
Я! відповів той.
Мама переможно подивилася на мене, її руки вже потяглися до дверного ключа.
Ні! закричала інша я, що дивилася на це дійство згори, але мама не зважала.
Тоді я кинулася до дверей, однак мама відштовхнула мене.
Обидві «я» знали точно: якщо мама відчинить їх, станеться щось страшне. І материного гніву я тобто ми боялися. Але Нехай краще вона буде на мене зла, скільки днів стане, аніж я дозволю отому незвіданому страшному її забрати.
Ні! сказала та я, що була біля дверей.
Як ти смієш указувати мені, що робити? прошипіла мама. Та хто ти така? Це я тебе народила, значить, ти моя власність. Власність не може командувати господарем, зрозуміла? Відійди!
Я не власність! закричала я у відповідь. Я людина й маю право на свою думку! Я знаю, що не можна тобі відчиняти дверей, і не дозволю цього зробити! Навіть якщо ти мене зараз убєш!