І, може, вперше відтоді, як оселився у Катрі, згадав про Зосю. Подумав, що Зося ніколи б не дозволила собі отак безцеремонно вирядити з хати. Хоч хто б прийшов. Ніколи.
Пішли? спитала Катерина. Так спокійно, буденно спитала, мов і не було недавньої сцени.
Пішли! буркнув він. Ще б не піти!
Хоч би ж хто не перестрів та не встрелив! У голосі Катерини стільки непідробної тривоги, що Євген аж зривається на лікоть.
Вигнала з хати, а тепер за ними і скімлиш!
Я, Женю, нічого Катя повернулася, привалилася до нього важким животом, затремтіла всім тілом, і Євген подумав: плаче. Плаче мовчки, навіть не схлипуючи, навіть не пробуючи витерти сльози, Євген провів по її обличчі рукою, і долоня його одразу ж змокріла.
Ну, от, сказав він з досадою, накричала, а я ще і винен!
Ти, Женю, ні в чому не винен, схлипнула Катерина. Притискалася до нього все щільніше, все з більшою силою, наче хотіла всю себе втиснути в нього втекти од страшного й моторошного, що стояло за спиною. Ти, Женю, не винен
Так чого ж тоді плакати? спитав здивовано він.
Бо вони тебе вбють
Отакої!.. Та й дурна ж ти у мене! Євгенові аж моторошно стало від оцих слів. Ти чого це заходилася мене хоронити передчасно?.. Та ти що?! Бо Катря, зарившись головою в подушку, аж зайшлася од глухого безнадійного плачу. А що Катря не вгавала, вивільнився з-під ковдри, ухопив милиці:
Зараз води принесу.
Приніс воду, одірвав од подушки її голову, приставив кухоль до безвольного рота:
Пий! Одразу полегшає.
Покірно пила цокотіла об вінчик зубами.
Годі, прошепотіла знесилено. І коли він одніс кухоль і повернувся, то вона уже спала. «Ну й ну!» подивувався Євген, і йому знову захотілось курити. Сон геть щезнув який тут у біса сон, хіба можна після такого заснути, тут хоч би й захотів, то не заснув би! Євген тихенько знайшов сірники й кисет та й вийшов у сіни. Намацав невисоку діжу, що стояла порожньою, відколи він тут і жив, умостився зручніше, став лаштувати цигарку.
«Життя!» усміхнувся сам до себе невесело. В ньому вже не було нічого, окрім жалю до Катерини, якась аж ніжність до неї: що не кажи, а за ним плакала, за нього переживає, отож, бач, так любить Бач, що надумалася: вбють! А що Можуть і вбити Можуть запросто вбити. Або й повісити. Якщо дізнаються Уявив себе раптом у петлі й аж покрутив головою, мов вивільняючи шию. Отак можна й загинути ні за цапову душу. Бо все, що робив досі Євген, і оті всі листівки з дулями мальованими, й наквацьовані дьогтем ворота, і потаємні розмови з братами та ще кількома надійними хлопцями, що годі сидіти склавши руки, треба боротися, все це здалося зараз таким дрібязковим, таким несуттєвим, таким несерйозним, що його аж сором обпік «Граємося у підпільників», всміхнувся зневажливо, і дим од цигарки здавався як ніколи гірким та пекучим. «Живемо тільки небо коптимо!.. Хоч би де лампу дістати!» подумав він тоскно про радіоприймач, що лежав, німий, у батьковій клуні: найбільше гнітило Євгена те, що він нічого майже не знав про події на фронті. Балачкам німців та поліцаїв він ніскільки не вірив: уже тому не вірив, що вони вороги, що аби й справді все сталося так, як вони просторікують, то йому, Євгенові, й жити не варто!.. Він якось сказав Грицькові, коли той спитав: «А що ти робитимеш, якщо німці наших подужають?», що коли б це сталося, то не жив би і дня покінчив би з собою І це було не красне слівце: Євген переконаний, що він так і зробить. Тому для нього допустити можливість, що завтра можуть перемогти німці, було рівноцінним смерті, і Євген не вірив усьому, що йшло од поліції та німців, і дратувався, коли хтось намагався йому переповісти, не хотів навіть слухати. Якось Грицько, який найчастіше заходив до брата, приніс йому газету, що видавалася в Харкові нашою ж, українською мовою. Це була убога газетка, надрукована на жовтому папері (німці навіть паперу пожаліли для неї), сірим, аж вилинялим шрифтом, Євген глянув на неї з такою відразою, наче брав бозна-яку каку.
Прибери!.. Щоб я більше оцієї гидоти не бачив!
Хоч Євген і чув про новий літній наступ німців, і допускав навіть думку, що всі тривожні чутки мають якісь підстави, але те, що фашисти зайняли весь Кавказ і вийшли до Волги, вважав їхньою черговою брехнею.
Та ви самі гляньте! гарячкував він над картою, видертою з підручника. Німці минулого року ось скільки пройшли І це минулого, коли війна застала нас зненацька. А тепер що: удвоє більше за два місяці? Та німці здохнуть, а стільки не пройдуть! жбурляв карту, а все обличчя його бралося червоними плямами.
Та ви самі гляньте! гарячкував він над картою, видертою з підручника. Німці минулого року ось скільки пройшли І це минулого, коли війна застала нас зненацька. А тепер що: удвоє більше за два місяці? Та німці здохнуть, а стільки не пройдуть! жбурляв карту, а все обличчя його бралося червоними плямами.
Радіо б нам! зітхав котрийсь із хлопців.
Так, радіо, супився ще більше Євген. Півжиття оддав би за оту лампу прокляту! Безмовний приймач, схований у батьківській клуні, не давав йому спокою. Часто снилося: сидить, надівши навушники, крутить коліщатко, ловлячи потрібну хвилю. Просинався, так і не дізнавшись, чи упіймав: глухо, німо, хоч вий од відчаю.
Радіо
Доведеться-таки щось вирішувати, так далі не можна. Євген хитрував сам із собою: він давно уже вирішив, продумав усе, після того, як поговорив із жінкою з Харкова.
Жінка прибилася до їхньої хати ще взимку, вірніше, не взимку, а на початку весни, хоч весняною погоду ніяк не можна було назвати: стояли такі люті морози, що дерева тріщали, а все птаство позашивалося в стріхи. Отакого морозяного ранку, коли людина, зайшовши до хати, так уся й огорнеться парою, і появилася вона у Тарасівці. Тягнула за собою санчата, не саморобні фабричні, з полозками залізними, ще й пофарбовані, і люди одразу ж догадалися, що вона щось міняє: багато їх, таких, виштовхує голод із міста та й ганяє по селах в надії роздобути їстівне. Жінка ще не встигла наміняти багато, хоч і пройшла он який шлях, на санчатах лежав приплесканий вузлик, кілька торбинок. Закушкана ж вона була так, що тільки очі світилися з-під великої, білої од паморозі хустки, Євген, коли жінка зайшла до хати, спершу не міг і розібрати, молода вона чи стара.
А виявилася молодою. І дуже красивою. Такою красивою, що в Катерини одразу ж підібралися губи.
Артистка. З театру.
То ви й зараз там граєте? поцікавився Євген.
Якби грала, то сюди не прибилася б, відповіла тихо жінка. Скинула рукавички і все хукала, хукала на одубілі пальці.
Євгенові вже й ніяково за своє запитання: одклав чобіт (Євген, щоб не сидіти у жінки на шиї, взявся шевцювати: дістав сякий-такий інструмент, кілька колодок, та й ну молоточком постукувати. І робота у нього пішла швидко на лад, тим більше що народ у Тарасівці не дуже вибагливий: аби лише трималося на нозі та не одпадала підошва Тож Євген потроху-потроху та й приловчився до дратви й шила і кожного ранку сідав на маленького стільчика: заробляти на сніданок, як жартував, а воно жарти жартами, а якийсь шмат хліба завжди був у хаті) Євген, зніяковівши од нетактовного свого запитання, одклав чобота, сказав Катрі збирати на стіл: гостя, гляди, ще й не снідала!
Та я трохи поснідала, збентежено відмовлялася жінка.
Ви, може, снідали, а ми іще ні! сказав весело Євген. То за сніданком про все й потолкуємо.
Катря швиденько поставила на стіл миски, зняла із плити чавунець, стала розливати суп, а Євген краяв хліб, що аж розсипався од висівок: з голодного німецького пайка. Видали минулої осені по кільканадцять грамів на їдока: хочеш їж, хочеш дивися. Люди й крутилися, хто як міг. Той споживав нищечком старі, ще довоєнні приховки, той підробляв потроху, як ось Євген, а більшість збирала до глибоких снігів у полях колоски, тягнула до хати все, що тільки жувати можна було, і тепер жувала: хліб з остюками, половою, щоб було наїдніше та надовше борошенця хватало, просяники з просяного борошна, ще з врожаю колгоспного: не встигли зібрати до осінніх дощів, попріле, гірке, як смертна кара, але й цьому раді були Накраявши хліба, Євген запросив гостю до столу.
Жіночка і їла так, що задивитися можна було: що то значить людина культурна, міська, та ще й артистка! Катря поглядала, поглядала на неї, та й на Євгена також, а тоді ложку й одклала. А Євген все розпитував, як там, у місті, що чувати.
Гостя розповідала обережно, з оглядкою: скаже слово й затнеться. Та Євген і за це не був до неї в претензії: звідки їй знати, хто вони такі. Ану ж, поліцаї чи ще які шкури продажні! Надивилася, либонь, під час своєї мандрівки лихої.
Як у місті Живемо потроху Ні, пайок усім не дають, тільки тим, хто працює Ні, не однаковий: кому більший, кому менший, це вже хто який заслужить Німці? Німці майже не чіпають, вони нас і помічати не хочуть, ми для них ніщо, місце порожнє: іде й дивиться крізь тебе, наче тебе й не існує. Вчасно не звернеш, отак через тебе і переступить А поліцаї чіпляються. Та ще жандармерія їхня. З отакенними бляхами Нещодавно повісили трьох, прямо на вулиці. Ідеш, а вони над головою гойдаються Хто такі?.. Написали на дощечках, що партизани, а там піди взнай Іще забирають у Німеччину Хто молодший. У вас ще не брали?.. По інших селах уже забирають її не забрали поки що: мати хвора і син («Нагуляла!» скаже потім переконано Катря, і Євген на неї аж розсердиться. «Так і нагуляла!.. Ти вже як ляпнеш!» «А чого це ти її так захищаєш? спитає тоді Катря. Чи вона тобі родичка?» «Ну, родичка! здвигне він плечима. Просто людина». «Еге ж, людина! Бачила, як ти з неї очей не зводив!») Отож її поки що не взяли. А інших беруть. Дві години на збори і айн-цвай до Німеччини!..