Іще розпитував Євген, що можна купити у Харкові. Ну, не купити на гроші, які можуть бути гроші в селі, а виміняти. Скажім, на той же хліб. Чи на сало.
Все! сказала артистка. За хліб вам усе оддадуть! І таким устояним голодом війнуло од тих її слів, що у хаті все мов аж нахмурилося.
А що ви хочете виміняти? спитала потім вона. Може, в мене є, що вам потрібно.
Навряд, похитав головою Євген. Ви ж колодок не прихопили? Чи залізних гвіздочків?
Цього в мене немає, з жалем зізналась артистка.
А в Харкові є?.. Можна дістати?
Артистка знову сказала, що можна дістати усе. Там такі зараз базари!.. Люди несуть, що тільки мають. Нікому ж не хочеться вмирати од голоду.
А не хочеться, погодився Євген: він уже думав про лампу. До приймача. Раз несуть туди все, то й лампу хтось винести може. Запросто. Бо чого-чого, а приймачів перед війною по містах не бракувало. То нічого, що було розпорядження здати разом з рушницями, коли почалася війна. Хто здав, а хто й приховав. А потім: куди вони подівалися, здані? Знову ж розійшлися по руках. Євген уже знав, як люди в той час, коли наші пішли, а німці ще не появилися, тягнули, хто що тільки міг. А тепер і виносять потроху продають з-під поли
І потім Євген не раз повертався в думках до розмови з артисткою. І бачив лампу до приймача онімілого, яку можна дістати у Харкові.
От тільки біда: ніхто до Харкова не думав збиратися. Кому можна б довіритись. Тарасівці й до війни не дуже розїжджали: найдальше в Хоролівку. Ну, хіба ще разок у Полтаву. Харків же в їхній уяві був десь аж на краю світу, куди не так просто добратися, а повернутися ще важче. Тож до війни мало хто в Харкові й бував. А тепер і поготів
Євген би поїхав, не побоявся, тільки ж куди йому на милицях! Поїзди, кажуть, пасажирські не ходять, треба на товарняках добиратися, проситись в обслуги. Коли й посадять, а коли так ізсадять, що й кісток не збереш.
Поїхав би? запитав якось у брата, в Грицька.
Коли зараз?
Та хоч і зараз.
Грицько покуйовдив чуприну, безтурботно сказав:
А чого ж не поїхати. Хоть покатаюся.
Тоді нa цьому розмова й урвалася: Євген ще вагався, бо це ж не жарт на отаке брата послати! Ну, хай добереться благополучно, хай навіть виміняє, а як упіймають потім із лампою? Допитуватимуть, поки й жили всі витягнуть Та потроху-потроху став думати, що не обовязково ж упіймають. Лампу можна заховати так, що й сам чорт не знайде. В колодку, наприклад. Видовбати колодку, вкласти лампу, а зверху дощечку прибити гвіздками. Не будуть же вони кожну колодку обнюхувати!
Про колодку Євген щойно придумав, на діжі сидячи, в сінях.
Аж на душі розвиднилося.
Кинув бичок, притоптав, узявся за милиці. Та одразу ж і одставив: подумав про довідку, яку обовязково треба дістати Грицькові. Без якої зараз із села нікуди не поткнешся. «Аусвайс», чи як там вона називається
«Доведеться до дядька іти», подумав похмуро: з дядьком йому не дуже хотілося стрічатися. А як правду казати, то й зовсім не тягнуло на зустріч. Староста ж, посіпака німецький. Хоч люди і кажуть, що дай Бог кожному селу такого старосту, що цей не обидить даремно, що он у Князівці не людина, а звір хоч Євген і прислухався жадібно до таких слів, а все ж не міг простити дядькові, що той пішов служити фашистам. Ніколи не заходив до нього в хату. Уникав зустрічі навіть на вулиці: забачивши здалеку, намагався пірнути у перший завулок. І коли батько якось передав, що дядько цікавиться, чого це племінник цурається, може, чимось образив, Євген відповів, як одрубав:
У мене дядька немає!..
Якось-таки зустрілися: дядько і Євген. У хаті, на тестевій половині. Тесть Євгенів столяр, золоті руки, майстер такий, що й з пенька стілець зробить, а тут треба нові двері до гамазею повісити, бо старі зовсім геть струхлявіли: світять, мов решето. А там же зерно на посів. Що вдалося зберегти та зібрати. Дядько й зайшов із тестем домовитись. І Євгена нечиста сила принесла. Смикнувся назад, та вже було пізно.
А, племінник!.. Що ж це тебе не видно ніде?
Євген, хоч-не-хоч, мусив руку подати. Буркнув, що нездоровиться, тому й не виходить нікуди.
А може, молоду жінку боїшся наодинці лишити? посміювався дядько: Євген тоді щойно перейшов до Шульженків. Щоб якийсь шуліка не вкрав?
Євген не піддався на жарт не відповів. Натомість звернувся до тестя:
Я був до вас Та хай уже потім.
Хотів повернути голоблі, так теща ж! Вчепилася, мов три дні не бачились:
У мене дядька немає!..
Якось-таки зустрілися: дядько і Євген. У хаті, на тестевій половині. Тесть Євгенів столяр, золоті руки, майстер такий, що й з пенька стілець зробить, а тут треба нові двері до гамазею повісити, бо старі зовсім геть струхлявіли: світять, мов решето. А там же зерно на посів. Що вдалося зберегти та зібрати. Дядько й зайшов із тестем домовитись. І Євгена нечиста сила принесла. Смикнувся назад, та вже було пізно.
А, племінник!.. Що ж це тебе не видно ніде?
Євген, хоч-не-хоч, мусив руку подати. Буркнув, що нездоровиться, тому й не виходить нікуди.
А може, молоду жінку боїшся наодинці лишити? посміювався дядько: Євген тоді щойно перейшов до Шульженків. Щоб якийсь шуліка не вкрав?
Євген не піддався на жарт не відповів. Натомість звернувся до тестя:
Я був до вас Та хай уже потім.
Хотів повернути голоблі, так теща ж! Вчепилася, мов три дні не бачились:
Зачекай осьо та поснідаємо!
І хоч Євген відмовлявся, що він снідав уже не голодний, не схотіла й слухати: милиці одібрала й за стіл посадила.
Сидить Євген поруч із дядьком у його бік не гляне. Одмовчувався. А всередині вже аж кипіло: дядько розповідав саме, скільки вдалося зорати й скільки планують посіяти.
Старається! Перед фашистами вислужується! На медаль заробляє!
Сіємо? врешті не витримав. Од усмішки недоброї аж губи посіпувалися.
Сіємо, відповів дядько спокійно. І оремо, й сіємо. Дасть Бог, до кінця травня і впораємося.
Бог! так і фиркнув Євген. Уже й Бога підпрягли? Відчував, що ось-ось нe втримається, щось ляпне, але не міг уже володіти собою: дядькова спокійна упевненість дратувала його до нестями.
Дядько подивився на Євгена, пильно так подивився (тесть і теща аж завмерли, налякані), усміхнувся ледь помітно:
Підпрягли, а чому ж не підпрягти! Тяглової сили ж катма, і розвів безпорадно руками.
Тоді Євген запитав різко й нещадно:
А навіщо?
Це ти, синашо, про що?
Сіяти навіщо?.. Німаків годувати? Євген уже плюнув на всі страхи-оглядочки: рубав із плеча. Щоб сил набиралися та наших дужче товкли?
Теща аж ойкнула:
Та не слухайте його, не слухайте, що ти таке кажеш, Євгене?
Дядько ж лише покивав головою, мов з Євгеном і згоджуючись. Примружив очі, спитав:
А ти що накажеш робити? Не орати, не сіяти?
А хоч би й так! буркнув сердито Євген: він уже був і не радий, що зірвався.
А що ж тоді ви їстимете?
Ну, хай у вас хоч за мене голова не болить!
Мусить, синашо, боліти: на те вона над вами й поставлена От я тебе і питаю: ну, не зоремо, не посієм що будемо жувати?.. Доїмо, що в кого є, а там і до ями?..
Німці все одно весь урожай заберуть! відповів запально Євген. Минулий же вивезли
Вивезли, тільки не весь, посміхнувся дядько хитренько. Ночі темні, осінні: копи довкола розкидані, до стогів ще не звезені піди встережи!.. Ти ж їси іще хліб!
Їм, тільки не ваш!
А чий же? Ось цими руками й посіяний, показав долоні дядько. Та руками тестя твого І сусіди їдять не пухнугь же з голоду?..
Євген уже мовчав. Не тому, що дядько його переконав, а не хотів більше з ним розмовляти.
Отак воно, синашо, звівся дядько з-за столу. А сіяти можна по-всякому. В кого совість яка, той так і сіятиме
«Це що: перед німцями совість?» знову ледь не зірвалося з язика у Євгена. Однак змовчав. Не тому, що злякався: щось інше завадило. Розважливий дядьків тон, його мова спокійна? Не знав, не докопувався
І зараз, пригадуючи оту розмову, думав про дядька: що він за людина? Зовсім німцям продався чи ще совість не втратив?
Ну, гаразд, годі про це! Ще буде час над цим подумати. Часу тепер у Євгена хоч у копи складай!..
Знову подумав про брата. Грицько з радістю поїде, тому тільки тюкни. А от мати на це як подивиться? Не скажеш же їй, що по лампу. Щось інше треба придумати
А я так утечу, не питаючи, відповів на те Гриць. Заскочив до брата, як і пообіцяв, раннього ранку, бо треба ж на панщину, на хутір Іваськів.
А з роботи хто тебе відпустить?
І звідти втечу. Ноги на плечі й гайда!
Гайда! аж скривився Євген невдоволено. Шомполів хочеш покуштувати? Бачив, як Бородая розписали? А ти утечу!
А що ж тоді робити?
Євген не відповів. Сидів, потираючи культю («Все її тре, усе тре, розповідала матері Катря. А спитаєш, чи болить каже, що ні А я ж таки бачу: болить!»), супився задумливо. Зморщив потім лице, наче кислицю зїв: