Треба-таки йти до дядька!.. Ти мимо проходив у дворі не бачив?
Бачив Тіки вони вже в управу пішли.
На службу? криво посміхнувся Євген. Подумав, що так навіть краще: не родичатися.
Зачекай, разом підемо.
Швиденько зібрався, сказав Катрі, що зараз і вернеться. Вийшов на вулицю: поношений піджачок, штанина обтріпана, стоптаний, з чужої ноги, черевик і картузик благенький. Ех, Євгене, Євгене, чи давно ти йшов оцією ж вулицею у формі парадній? У льотчицькій, з блакитними, як небо, петлицями?.. Та що там і згадувати!.. Зціпив вуста, втупився поглядом у стежку, вимахує милицями
Грицько провів брата аж до управи. Кинув: «Бувай!» побіг навздогін за гуртом парубчаків, що тяглися вулицею. «Пацан! провів його несхвальним поглядом Євген. Вітер у голові!» І одразу ж подумав про матір. Вирішив після управи, як усе буде гаразд, зайти одразу ж до неї. Отам уже буде війна!
Про батька ж і не згадав: у їхній хаті, відколи Євген себе й памятав, усе вирішувала мати.
В управі Євген уже був: тоді, як Івасюта «почистив» йому зуби. Але тоді його сюди привів поліцай, а тепер, бач, з власної волі! «Гляди, доживуся, що прийду ще й проситись на службу!» поглузував сам із себе.
«Управа!.. Слово ж гидотне яке!.. Управа розправа!..»
Важко піднявся на ґанок: вісім сходинок, вісім разів виважився на милицях, мов на турнікові Згадав одразу ж турнік в далекому звідси училищі й себе, спритного, дужого: птахом злітав над перекладиною, і все тіло було пронизане радістю І одразу ж інший турнік, уже у містечку військовому, як він, молодий командир, щоранку вибігав на зарядку, голий по пояс, у будь-яку погоду Раз-два!.. Раз-два!.. Мязи так і грають під шкірою, вони аж видзвонюють, підносячи невагоме Євгенове тіло над турніком: до неба, до сонця Потім хоп! одірвався, класичний зіскок на пружинисті ноги Ноги! болісно усміхнувся Євген. Виважився на останню сходинку, зупинився, витираючи піт
У першій кімнаті зявилася обнова: портрет Гітлера. Великий, помпезний: весь задній фон заставлений прапорами із свастиками, прапори аж палахкотять од червоного, здається, що вони от-от спалахнуть, загоряться, а попереду, в уніформі коричневій, Гітлер. Фюрер їхній, вождь усієї погані, що ввірвалася, вдерлася на Євгенову землю. Коричневий мундир, портупея блискуча, сяючі ґудзики. І холодне, пиховите обличчя. Із знайомими вусиками, начосом чуприни на лоба низького. Євген з несподіваною для себе цікавістю роздивлявся цього, не карикатурного справжнього Гітлера, і він здався йому ще потворнішим.
«Наволоч!» аж задихнувся од ненависті.
Одвернувся, кивнув похмуро на двері:
Староста в себе?
Тамечки, охоче відповів черговий. Тіки ти туди зараз не заходь.
А то чого?
Бо вони зараз дуже сердиті Скублися з отим німцем, аж піря летіло.
З Гайдуком?
А з ким же іще!
То він і досі там?
Та ні, вже пішов Bони там самі. Тіки ж кажу, що дуже сердиті.
Сердиті?.. Ну, Євгенові чекати ніколи
Одчинив, не постукавши, двері.
Синашо?.. Заходь!
В дядька й справді обличчя червоне. І очі ще темні. Та Євгенові до того байдуже, Євген із своїм
А чого аж у Харків? спитав недовірливо дядько. Хіба в Хоролівці аптеки немає Чи, на крайній випадок, у Полтаві?
Євген відповів, що в Хоролівці вже пробували І в Полтаві питали Сказали, що як є, то тільки в Харкові.
І дуже болить?
Та спасу немає! Всю ніч заснуть не дає Боюся: не почалася б гангрена
Так, діло серйозне Дядько задумався, жуючи кінчик вуса. А рецепт у тебе є?
Рецепта у Євгена не було. Та й де ж йому бути, тому рецептові, коли Євген і хворобу придумав сьогодні вранці. По дорозі в управу.
Ті ліки й без рецепта дають Я уже знаю.
Дядько якось пильно подивився на Євгена. Спитав:
Хто ж поїде? Теща чи тесть?
Грицько згодився зїздити Брат Тож йому й треба довідку, щоб не чіплялися Та ще одпустити днів на пять
Отож-то й воно, що на пять! сказав з якимось аж докором дядько. Не міг про це подумати раніше.
Так раніше не боліло ж!
Ну, гаразд, переговорю з Гайдуком: він тепер над усіма нами і цар, і бог. І вже коли Євген став прощатися, спитав: Хрестини вже скоро? І погляд його посвітлішав одразу. Глядіть, щоб добрий був козарлюга!
Євген зніяковіло щось буркнув у відповідь, а дядько, наче оце тільки згадавши, додав:
Євген зніяковіло щось буркнув у відповідь, а дядько, наче оце тільки згадавши, додав:
Зачекай! Бо Євген рушив був уже до порога. Одчинив двері, виглянув, чи ніхто не підслуховує, тихо заговорив до племінника: Ти от що будь обережніший Не забувай, що ти був командиром. Коли що, то тебе першого й візьмуть
Про що ви? зробив невинні очі Євген.
Поки що нічого, заспокоїв його дядько. А попередити треба. Знаєш: береженого й Бог береже Ну, йди, а я спробую з Гайдуком переговорити:
То коли вас провідати? спитав похмуро Євген: йому вже здавалося, що дядько щось знає, тільки не каже.
Увечері.
Так комендантська ж година!
Ото, я й забув Тоді завтра, раніше. Як продереш очі, так до мене й катай.
Так я завтра й заскочу.
Євген повернувся, пішов. Не бачив, як дядько дивився йому в спину: «Ліки!.. Знаємо ваші ліки!..»
Васильович давно уже знав про приймач, захований у клуні: розповів брат Іван. Ще як верталися з Євгенового весілля. Жінки йшли попереду, про щось перемовляючись, а Йвана потягло на відвертість. Отой приймач муляв йому і вдень і вночі, то з ким же і порадитись, як не з братом!
Там уже все припасовано лампи тіки немає Ну, не бісові діти!
А нащо ти мені оце розказав? запитав похмуро Васильович.
Як нащо? аж зупинився Іван. Брат ти мені чи не брат?
Ти мені от розляпав, а я не витримаю, ще комусь ляпну от і покотиться по всьому селу, продовжував осудливо Васильович. А за підпільний приймач знаєш що буде? Петля!
Дак він же не грає!
То вже німцям будеш доказувати Ті з тебе як почнуть дерти шкіру, то й стіл твій заграє Дожив ти, Іване, до пятдесяти літ, а розум і досі як у малої дитини!
Іншим разом Іван не стерпів би чимось та одбрив би старшого брата, а зараз мов язика проковтнув. І такий був у нього вид покаянний, нещасний, що Васильовичу його стало й жалко.
Гаразд Ти мені нічого не казав, я нічого не чув А Євгенові скажи, хай постережеться. Це йому не на фронті: тут не знатиме, хто і продасть Так і передай
Передав брат чи ні, Васильович не знав. Не допитувався. Догадувався тільки, чиї то листівки з дулею. І коли довідався, що Гайдук зібрав зошити, майже всю ніч не спав. Хотів уже йти до племінника, пораяти забиратися кудись із села, але обійшлося, здається: Гайдук нікого не зачепив, хоч і ходив до Гусачки. Прибіг сьогодні в управу злий, як собака, одразу ж накинувся, чого досі людей на роботу не вигнали. Розіпсіли, розледачіли, од роботи одвикли!.. Кричав, мов на якогось попихача Васильович і не витримав дав одкоша. Що іще сьома тільки година, а людям же наказано збиратися лише на восьму. Що кричати тут нічого, що йому оце староство осьо де сидить і якщо його діло невлад, то осьо вам ключі та печатка, та й будьте здорові!..
Гайдук одразу ж і охолов. Підніс до очей праву руку, подивився на годинника:
Що ж, почекаємо восьмої пане старосто
І, спокійний, паче й не лаялись щойно, пішов на свою половину.
«Це не Івасюта, подумав Васильович, дивлячись у широку спину Гайдука. Не Івасюта!»
Гайдук же, хоч і збирався одразу після обіду податися в Хоролівку, так того дня й не поїхав: подзвонили з комендатури, передали, щоб усе начальство сільське було на місці. Гайдук одразу ж подумав: хтось приїде. Чи не комендант? Повісив трубку, зайшов до старости.
Пане старосто, ходімо до маєтку гостей стрічати.
Яких ще гостей?
Побачите, ухильно мовив Гайдук: не міг же признатися, що він і сам не знає.
Йшли завмерлим селом: усі, хто тільки міг ворушитися, подалися на хутір. Мимо кожного двору проходячи, Гайдук питався, хто тут живе і скільки працездатних. І на ходу чирк-чирк до записника, до блокнота.
Нам, пане старосто, про все треба зараз забути думати тільки про маєток оберста Крюгера, повчав Приходька. І вві сні думати. Впораємося, заслужимо довіру в німців, отоді вже можна дбати й про інше. Що мав на увазі Гайдук під отим «іншим», Васильович не допитувався. Тому кожна пара робочих рук повинна бути на суворому обліку: ледарів і симулянтів карати нещадно! Якщо треба, то й віддавати до суду А тут хто живе?.. Ми, пане старосто, повинні перебудувати психологію людей, розбещених більшовицьким режимом. Більшовики знищили справжніх хазяїнів, одучили народ працювати по-справжньому, при слові «народ» Гайдукових губів торкнулася бридлива гримаса. Хто сплив наверх за більшовицької влади? Ледарі, нероби, старці А тут хто живе?.. Погрібний?.. Скільки працездатних?..