Іноді пропонував: Зайдемо глянемо. Заходив до хати не вітаючись, обводив поглядом старих та малих, так же мовчки виходив. Ми, пане старосто, повинні весь час памятати, що німці прийшли сюди не для того, щоб віддати нам плоди перемоги над більшовиками. Тільки такі придурки, як ваш Івасюта, можуть носитися з мрією, що німці отак, задарма, подарують їм дідівщину, а самі повернуться назад, до Німеччини. Німці прийшли сюди назавжди, на вічні часи, вони будуть тут господарями, і ми, якщо хочемо вижити, повинні до них пристосуватися
А народ? спитав тихо Васильович.
Що народ?
Люди?.. Люди наші куди подінуться?
Можете не переживати за ваших людей: німцям будуть потрібні робочі руки. Той, хто працюватиме чесно й віддано, той буде жити. Решта ж І Гайдук зробив такий жест рукою, мовби змітав оту решту з землі.
Пройшли мимо школи. Сумної, порожньої, в якої аж стіни посіріли.
Школа? спитав Гайдук, мов до цього й не бачив.
Та школа ж, зітхнув Васильович.
Учителі лишилися?
Та є кілька
Учителям давати найважчу роботу! сказав жорстоко Гайдук. Пригадав, мабуть, оту розмову в Хоролівці, коли він ще був начальником районної поліції, а Приходько приїжджав клопотати про школу. І забудьте всі ваші прожекти! Викиньте із голови! Тут вам ніякі бургомістри не допоможуть Бач, уже знав, що Васильович ходив і до бургомістра. Поки німці остаточно не переможуть більшовиків, про школи нічого й думати!
То що: діти так і ростимуть неграмотними?
А навіщо їм грамота? спитав Гайдук роздратовано. Листівки писати?.. Орати землю чи доглядати худобу грамоти великої не треба. Мій тато замість свого прізвища хрестик виводив, а хазяйнував дай Бог кожному!..
Воно-то так, зітхнув знову Васильович. Тільки не всім судилося родитися отакими мудрими, як ваш тато
А іншим і грамота не допоможе! перебив Гайдук. Якийсь час ішов мовчки, потім продовжив: Цей народ спершу повинен пройти іншу школу: школу покори і послуху, а тоді вже думати про якусь там науку І всі більшовицькі підручники зібрати й спалити! Усі до одного!..
Вийшли за село, піднялися на узвишшя. В степ, що розплеснувся, рівний, як стіл, од краю до краю Земелька. Земля. Родючий масний чорнозем, якого не знайдеш у цілому світі. Ласий шматок для всілякої погані. Васильович дивився на запустілі поля, де раніше піднімалися дружно пшениці та жита, такою густою, такою пружною щіткою, що картуза кинь не прогнеться, а тепер ростуть буряни вовчі притулки Васильович дивився на все оце запустіння і дикість, і його серце краялося болем, і він сам у себе допитувався, чи надовго це, і не знаходив відповіді.
Гайдук же, дивлячись на запустілі поля, питав роздратовано:
Зорать не могли?.. Засіяти?..
А чим? відповів Васильович. Лишилося ж кілька коней, та й ті покалічені. То не знали, за що в першу чергу й хапатися.
Не знали! З городами, гляди, ще до травня упоралися! А тут не знали!.. Кінчати з цим треба, пане старосто!
Васильович уже мовчав: не хотів дратувати Гайдука. Думка про довідку, про те, як би одпустити племінника, весь час ворушилася у голові.
Гайдук дістав цигарки, простягнув одну Приходькові:
Закурюйте Та не сердіться: в ваших же інтересах вас і повчаю.
А чого б я мав сердитись? Васильович прикурив, ковтнув чужоземний димок: солодкий, аж канудить. З якогось ерзацу Васильович курив і все думав, коли почати про довідку зараз чи пізніше, вже по обіді. Коли людина од ситості стає сонною й доброю. «Ну, цей ніколи добрим не стане! Покосився на Гайдука, що ступав поруч у мундирі німецькому. Цей із роду такого, де добротою й не пахло! Згадав старого Гайдука, сутягу і здирцю. Ці зроду-віку не знали, де в них і серце Хіба що увечері? Взяти пляшку, шмат сала та в гості й зайти?.. Та одразу ж пригадав, що має приїхати якесь начальство з району, тоді буде не до цього. Краще вже зараз»
Почав здалеку. Поскаржився на давню хворобу, од якої порятунку немає. Де не бував, до яких тільки лікарів не вдавався
Лікарі! так і фиркнув Гайдук. Де ви бачили в нас лікарів?! Азія!
Не помагало нічого, продовжував Приходько. Аж нарешті, перед самою війною, на одного таки натрапив: виписав ліки й одразу ж полегшало. Тільки от же біда: поки пєш, доки й живеш, а кинеш хоч лягай до могили
То й пийте. Хто ж вам не дає?
То й пийте. Хто ж вам не дає?
Пив би, так питво кінчилося, відповів скрушно Васильович. Учора останню краплю витрусив. Не знаю тепер, що й робити.
Рецепт маєте?
Рецепт-то є, тільки до аптеки далеко, їх у Харкові тільки можуть виготовити. Ні в Хоролівці, ні у Полтаві тільки у Харкові. Я вже був племінника вмовив, щоб зїздив до Харкова, може ж, та аптека не закрилася, тут якраз маєток
На скільки днів треба звільнити? поцікавився Гайдук.
Та хоча б днів на пять. Раніш і за три дні можна було змотатися, а теперечки знаєте, як з поїздами
Знаю, відповів Гайдук. Якийсь час мовчки йшов, потім сказав: Що ж, нехай їде. Не можемо ж ми допустити, щоб пан староста ліг до могили.
От спасибі! Не знаю, як вам і дякувати!
Гайдук рукою махнув: дрібниці! Нам про інше треба думати, пане старосто! День і ніч думати! І, підходячи до двору, повного люду, так очима й занишпорив: чи всі, як належить, трудяться? Ніхто не огинається?
Але люди, що давно їх помітили, вже снували мурахами: ті переносили цеглу, ті прибирали в дворі, а з саду доносився заповзятий цюкіт сокир: рубали дерева. Навіть поліцаї, які пригнали людей та одлежувалися в холодочку під старезною тополею, навіть вони підхопилися й похапали гвинтівки. Комірник же, який був тут за старшого, вибіг аж на дорогу, назустріч. Зірвав картуз, засяяв усмішкою, ніби найдорожчих для себе людей зустрічав!
Ну як? спитав строго Гайдук.
Все у порядку! Комірник дріботів уже поруч, віддано заглядав Гайдукові в обличчя.
Усім є робота?
Аякжечки!.. Трудяться всі до одного
Гайдук пройшовся подвірям (люди уникали стрічатися з ним поглядом дивилися тільки у спину), заглянув у сад: причепитися було ні до чого. Ніхто не стояв, не одсиджувався. «Пошептало». Усміхнувсь, задоволений, згадав ще про школу.
Вчителі теж вийшли? спитав Приходька.
Вийшли усі.
Хто?
Світлична та Козачки: Козачок оно біля дерева, а його жінка з Світличною на цеглі.
Гайдук глянув на Козачка, що саме згорбився, вчепившись у пеньок. Козачок йому був незнайомий. «Познайомимось!» подумав недобре. А прізвище Світличної він мов уже десь чув. От тільки де, ніяк не міг пригадати.
Світлична хто вона?
Та Івасюти ж колишня жінка. Оксена
Івасюти?..
Чомусь подумав одразу ж не про старого Оксена про його сина Йвана подумав. У грудях у нього аж ворухнулося важке і недобре. Як вона, не ледарює? спитав уже комірника.
Та мовби ні
Ану пішли подивимося.
Підійшли до цегли, біля якої поралося кілька жінок.
Ось вони! тицьнув комірник пальцем у вчительок. Оце ось Світлична!
Обидві жінки аж здригнулися, але працювати не перестали.
Гайдук підійшов до Світличної. Тінь од нього впала на вчительку, на її згорблену спину, рухи її одразу ж стали нервові й непевні, вона, мабуть, уже й не бачила, куди кладе цеглу, бо промахнулася, і цеглина впала на землю. Світлична нахилилася поспіхом за тією цеглиною, та все не могла її ухопити Нарешті взяла, поклала на ноші Гайдук же стояв і дивився, стояв і мовчав, і холодні очі його крижинами ковзали по спині учительки.
Ось вони врешті наклали повні ноші. Козачкова, метнувши зляканий погляд на Гайдука, шепнула: «Понесли», бо Світлична все клала й клала цеглу ніяк не могла розігнутися, придушена важкою Гайдуковою тінню. Поклавши останню цеглину, Світлична вхопилася за ноші, і тоді Гайдук спокійно сказав:
Мало. Кладіть іще.
Козачкова одсмикнула руки од нош так, мов обпеклася, поспіхом потягнулася за цеглою. Поклали ще з десяток цеглин.
Мало, сказав знову Гайдук.
Гора на ношах росла й росла, цегли було вже вдвічі більше од норми, жінки, які працювали поруч, перелякано дивилися на ту гору, а Гайдук все не казав кінчати і нести. Аж коли ноші стали потріскувати, скомандував:
А тепер можете нести.
Учительки схопилися за ноші, спробували підняти ноші мов приросли до землі. Козачкова аж схлипнула, Світлична ж мовчала: клонила голову так низько, що Гайдук хоч би й захотів, не зміг би заглянути їй у обличчя. Вчепившись щосили у ноші, вона намагалася одірвати їх од землі, і згорблена спина її так напружилася гострим, що випинався з-під плаття, хребтом, що, здавалося, він от-от візьме й зламається.
Врешті ноші одірвалися од землі, учительки рушили вперед. І по тому, як вони аж хиталися, було видно, як їм важко іти.