Врешті ноші одірвалися од землі, учительки рушили вперед. І по тому, як вони аж хиталися, було видно, як їм важко іти.
Аж тепер Гайдук побачив обличчя Світличної: болісно напружене, з закушеними губами. Ішов поруч, не спускав з неї погляду. І витримати це було, мабуть, Світличній найважче. Важче од ноші.
На півдорозі Козачкова спіткнулася, замалим не впустила ноші. Кілька цеглин глухо впало на землю, і комірник, який дріботів за Гайдуком, одразу ж їх підібрав, поклав на місце. Учительки якусь хвилину постояли, запалено дихаючи (ноші погойдувалися, наче вони їх приколисували), потім знову смикнулися вперед.
Йшли, важко переставляючи ноги, і плаття, що потемнішали од поту, вже прилипали до тіл, і жили понабрякали на скронях, а довкола, завмерши, стояли люди: всі, хто був у дворі. Рухалися тільки вчительки, та Гайдук, та ще комірник, який намагався і не відставати од Гайдука, але й не забігати наперед. І коли вчительки добралися нарешті до акуратно викладеної цегляної гори й опустили ноші на землю (здавалося, що вони зараз і впадуть поруч з ними) весь двір аж зітхнув полегшено, мов кожен із них пер важкенні ті ноші і щойно звільнився од них.
От по стільки й носити! обернувся до комірника Гайдук. Припильнуй.
Комірник, радий старатися, закивав головою. Кинувся до вчительок, які все ще стояли в нестямі: «Ану давайте, згружайте!» і перший ухопив із нош цеглину
Гайдук прочекав гостей до обіду. Все більше нервував, все частіше поглядав на годинник. Аж коли сонце повернуло на захід, не витримав, вирішив подзвонити в Хоролівку.
Лишайтеся тут, сказав Приходькові. Як появляться, скажіть, що я швидко буду. Хоча розминутися з гостями очікуваними не міг ніяк: дорога з Хоролівки спершу вела у село, а тоді вже на хутір.
Довго додзвонювався до комендатури. Крутив ручку «бандури», роздратовано думав: «Азія! Навіть телефон не могли людський поставити!» Та коли б навіть на місці «бандури» висів інший, сучасніший, він все одно викликав би роздратування: здавна, ще там, за кордоном, Гайдук перейнявся зневагою до всього вітчизняного. Зневага була така глибока й устояна, що Гайдук і сам уже не вважав себе українцем, земляком оцих селян, а людиною з іншого, вищого світу, і перший-ліпший німець, хоч яким би він був плюгавим та миршавим, стояв у очах Гайдукових на сто щаблів вище од найрозумнішого його земляка. Бо то ж Європа, а це Азія! Тож Гайдук крутив ручку з такою відразою, мов та ручка не від телефону була, а від нужника.
Врешті комендатура озвалася й повідомила, що гості сьогодні не приїдуть. Гайдук же має явитися до пана коменданта завтра вранці. О девятій нуль-нуль. Рівно о девятій.
Отже, йому треба негайно вирушити в Хоролівку. Подумав про підводу, але всі коні ще зранку були послані по цеглу. І Гайдукові не лишилося нічого іншого, як рушити пішки.
В Хоролівку добрався пізнього вечора. На темних, вимерлих вулицях стрічалися тільки патрулі: діяла комендантська година. Німці ще здалеку кричали Гайдукові: «Хальт!», питали пароль. Освітлювали ліхтарями, вимагали документ. «Боїться», подумав про нового коменданта Гайдук, і ця думка принесла йому втіху.
Він таки добре втомився, давно уже отак не ходив, тільки з дому на службу, а тут довелося одмахати не один десяток кілометрів. Всі підводи, як на зло, рухалися тільки в один бік з Хоролівки: була післяобідня пора, і всі поспішали повернутися додому. Стрів Гайдук і тарасівські, вантажені цеглою, він одразу ж їх по тій цеглі й упізнав: спершу три підводи, запряжені кіньми, а потім уже далеко позаду ще чотири, з коровами. На підводах із кіньми сиділи підлітки, і те, що вони їхали, а він, Гайдук, ішов, його розлютило. Зупинивши передню підводу простягнув вимогливо руку:
Батіг!
Підліток простягнув батіг, і Гайдук, перехопивши його за пужално, з усіх сил, навідмаш, хльоснув хлопця по голові. Кепочка так і злетіла, хлопець зойкнув, ухопився за голову, а Гайдук знову уперіщив його: по зігнутій спині, по гострих наставлених ліктях. Бив і бив, поціляючи в найболючіші місця, і підліток, голосно зойкаючи, метався під ударами, аж поки звалився на дорогу.
Встати! скомандував різко Гайдук.
Хлопець, що лежав у пилюці, заворушився. Схлипуючи, розмазуючи по лицю рясні сльози, він став зводитись. Все обличчя було списане кривавими смугами.
Можеш рушати! І не здумай більше сідати на воза!
Підліток підібрав віжки, все ще схлипуючи, нокнув на коней. За ним одразу ж рушили й ті дві підводи: хлопці уже йшли, їх вітром поздувало з возів, і, проходячи мимо Гайдука, аж вбирали голови в плечі. Але Гайдук їх не зачепив: він уже збив охоту на першому, хоча й цих годилося б провчити. Дістав блокнот, записав їхні прізвища, хоча ще не знав, як їх покарає.
Можеш рушати! І не здумай більше сідати на воза!
Підліток підібрав віжки, все ще схлипуючи, нокнув на коней. За ним одразу ж рушили й ті дві підводи: хлопці уже йшли, їх вітром поздувало з возів, і, проходячи мимо Гайдука, аж вбирали голови в плечі. Але Гайдук їх не зачепив: він уже збив охоту на першому, хоча й цих годилося б провчити. Дістав блокнот, записав їхні прізвища, хоча ще не знав, як їх покарає.
Жінок не зачепив: жаліючи своїх корівок, вони всі до одної йшли поруч з підводами. Поцікавився лише, чому так мало наклали цегли.
Та де ж мало! заперечила йому найрозбитніша, із злим, весь час готовим до сварки обличчям. Вони й так он ледве тягнуть! На вас би навалити стільки!
Прізвище? дістав блокнота Гайдук.
Та нащо вам моє прізвисько?.. Ото, уже й слова сказати не можна!..
Прізвище! гаркнув Гайдук.
Та пишіть, як вам бумаги не жалко: Бородай Килина моє прізвисько! Голос її теж зірвався на крик. Чоловікові моєму всю спину списали, то теперечки пишіть Отака правда на світі, хто тягне, того й поганяють!..
Рушайте! махнув на неї рукою Гайдук: уже й не радий був, що звязався. Знав цю породу ротату: поки не викричиться не заспокоїться. Вже відійшов добрі гони, а голос Килинин усе нісся йому навздогін.
«Азія! Навчилися за більшовиків мітингувати! хоч тарасівські жінки уміли «мітингувати» споконвіків. Ну, зачекайте, я вам язики повкорочую!»
Завернув у знайомий завулок, підійшов до свого двору. Будинок чорнів з-за високого паркану цегляними стінами, у дворі було сонно й тихо, але з вікна, що у світлиці, крізь щільно причинені ставні пробивалося світло. Вузенька, як ніж, смужечка прорізала темряву, і Гайдук аж зупинився, подивований: Олька вкладалася рано, щойно наставали сутінки, а тут же ніч.
Відчинив хвіртку, піднявся на ґанок. Постукав у двері.
Ніхто не озивався, не виходив. А видно ж: не спали, бо світло горіло й на кухні. «Поглухли, чи що?»
Уже щосили загамселив у двері.
Аж тоді по той бік клацнуло, Ольчин голос спитав:
Хто там?
Я, одчини! сердито смикнув за клямку Гайдук: лише зараз відчув, як утомився. Аж коліна понабрякали. А вона ще й допитується.
Олька довго возилася, одчиняючи двері. І коли нарешті ступив у коридор, то одразу ж зрозумів причину отого возькання: вона була пяна.
Ти що?
Олька чи то схлипнула, чи то засміялася. Хитнувшись, пішла поперед нього в світлицю.
І тут на Гайдука чекала ще одна несподіванка: за столом, заставленим наїдками-напоями, сидів офіцер. У зеленому, бездоганно пошитому мундирові, з старанно прилизаним чубом на маленькому черепі. Офіцер був дуже молодий, він ще не встиг, мабуть, побувати й на фронті: жоден хрест чи медаль не прикрашували його мундир; це, мабуть, була одна з отих пташок, які вважають за краще відсиджуватися в тилу, аніж лізти під кулі Гайдукові навіть здалося, що він його вже десь стрічав, цього офіцерика Чи не з тих, що появилися з новим комендантом? Ну, біс із ним, це зараз Гайдука найменше цікавило. А от як він тут, за оцим столом опинився?.. Хоча й це було ясно, досить глянути на Ольку, яка стояла, мов і вона не вона, мов і не сиділа тільки що поряд з оцим зальотним чмендриком, не їла з ним і не пила Он же поруч і стілець, одставлений поспіхом. Бач, стоїть, святіша святої, а сукню наділа: викот такий, що за пазуху хоч возом уїжджай Гайдук одвернувся од Ольги, ступив до столу, до гостя непрошеного (чи, може, і прошеного), і той, догадавшись нарешті, хто перед ним, підхопився, хитнувся, з трудом знайшов рівновагу. Нахилив, рекомендуючись, свою дитячу голівку з ідеальним проділом:
Курт Апітц!
Ні сумяття, ні страху не вловив Гайдук у його світлих очицях, обрамлених білими віями Чистокровний арієць, аякже! Чого має боятися представника нижчої раси! В Гайдука аж вилиці заболіли, мов його хто вдарив щосили, але він нічим не видав себе: теж схилив голову, клацнув закаблуками, назвався.
Німець одразу ж став збиратися, бо він таки засидівся, проте Гайдук і не подумав його відпускати. Ні, ні! Гер офіцер хоче його смертельно образити? Це ж така честь: повечеряти разом з німецьким офіцером! Ось він лише трохи умиється змиє дорожню пилюку і до послуг високого гостя. Гайдук вийшов на кухню, де досі горіло, й шкварчало, і смажилося, і сиділа сонна прислуга, оте дівча недорозвинене, що на нього колись поглядав жалісливо Васильович. Побачивши хазяїна, вона підхопилася, очі її стали круглі й налякані.