В хаті й зараз хтось жив, бо із бовдура піднімався легенький димок: готували, напевно, сніданок. Вони довго вдивлялися, в надії побачити когось у дворі, але з хати ніхто не виходив, і Тетяна врешті наважилася:
Будьте тут. Та не витикайтеся, щоб вас ніхто не помітив. Як усе буде гаразд, то гукну.
Ступила на дорогу, що вела з хутора в невидиме звідси село, рушила обережно до хати. Сонце било їй у вічі, білі стіни хати од того здавались аж чорними. Тетяна, мружачись, вдивлялася у вікна, чи не мелькне там людське обличчя, але вікна були порожні, і двір був порожній, тільки й того, що із бовдура продовжував струмувати димок. Пильнуючи собаки, вона зупинилася коло воріт, завагалася: гукати хазяїнів звідси чи йти прямо до хати.
Двір був ясний та розлогий, висланий, мов килимом, густим споришем; ясність оту ще більше підкреслювали старанно побілені стіни не тільки хати, а й корівника, й сажа, і клуні, й комори, одразу було видно, що хазяйка тут чепуруха, та ще й, мабуть, веселої вдачі: підперезала он хату такою червоною охрою, що аж горить. І Тетяна, вже не вагаючись, пішла до хати.
У хаті таки щось варилося. Щось дуже смачне: ще у сінях їй ударив такий дух їстівний, що аж слина набігла до рота. Ковтнувши ту слину голодну, Тетяна взялася за клямку.
Доброго ранку, привіталася тихо.
О Боже, як ви мене налякали!
Жінка, що поралася коло печі, аж рогача упустила. Дивилася так на Тетяну, наче та з того світу явилася.
Це була зовсім молоденька ще жіночка, Тетяна одразу ж дала їй років двадцять два двадцять три миловиде обличчя її аж пашіло гарячим румянцем чи то од печі, де потріскувало й булькало, чи од молодої гарячої крові, а скоріше од того й од того. Дивилася на Тетяну світлими очима, ясними й блискучими, і в них уже миготіла цікавість: ота одвічна пружина, що заводить вчинки всієї на світі жіноти.
Та звідки ви?
Звідти, невиразно відповіла Тетяна, показавши рукою в бік дороги, по якій оце йшла. Чи не можна у вас розжитися чимось їстівним? Хлібом або молоком В мене ось жакет. І стала знімати жакет.
Та що ви, не треба! аж замахала молодичка руками. Не треба мені вашого жакета: свого не знаю куди дівати!
Тетяна стояла розгублена: більше не знала, що запропонувати.
То ви, мабуть, ще й не снідали? запитала молодиця. Сідайте ж до столу! Кинулася до столу, витерла, хоч і витирати там було нічого: стіл аж сяяв дошками помитими. Я зараз насиплю, саме каша зварилася Та проходьте ж, чого стоїте на порозі!
Дякую, але я не одна, Тетяна, однак, підійшла до столу, сіла на табуретку. Дивилася на білу хлібину, що її поклала на стіл молодиця, не могла одвести очей.
Не одні?.. А хто ж ще із вами?
Діти Двоє дітей
То кличте і їх!.. Що ж ви їх полишили на вулиці? Молодиця вже була метнулася до дверей, а Тетяна хотіла сказати, що діти не тут, а далеко звідси, то краще буде, як вона їжу прихопить з собою як у неї за спиною пролунав чоловічий насмішкуватий голос:
Хо, родичка!.. Якими вітрами?
Тетяна здригнулась, оглянулася рвучко: відхиливши ряднину, що закривала прохід до іншої кімнати, стояв Іван. Дивився здивовано й весело, мов аж радіючи, що зустрів свою колишню мачуху, йому мов аж приємно було її тут зустріти, і повне, помолоділе обличчя так і сяяло усміхом.
Оце так зустріч!.. Ну, здрастуйте!..
Ступив до кімнати, подав обмерлій Тетяні тверду, як дошка, долоню. Від нього так і війнуло здоровям і ситістю, тільки коли йшов, прикульгував трохи на праву ногу, і Тетяна згадала одразу ж ним убитого німця, отого Крюгера, і їй одлягло трохи од серця: він її німцям не видасть.
Яким побитом? запитав ще раз Іван: стояв перед нею в блискучих хромових чоботях, у новісінькому галіфе, у вишитій білій сорочці з тонкого, як шовк, полотна, а з обличчя його все ще не сходила ота посмішка: трохи привітна, трохи глузлива.
Тетяна не знала, що йому й казати. Знову подумала про вбитого ним німця, про те, що він утік із села і його не один день шукала поліція зважилась:
Я втекла з-під арешту.
Овва! щиро здивувався Іван. Хто ж вас посадив?
Гайдук І пояснила: Він тепер у нас начальником поліції. На вашому місці.
Ага, таки погорів! аж вишкірився Іван. Ото так йому й треба!.. А до вас чого причепився?
Тетяна ледь не бовкнула, що за брата, за Федора, та вчасно схаменулася: хоч Іван уже й не був у поліції, напевно ж не був, але вона не забула, як він допитував її про Ганжу і про старшого сина Андрійка. Тому сказала:
Гайдук І пояснила: Він тепер у нас начальником поліції. На вашому місці.
Ага, таки погорів! аж вишкірився Іван. Ото так йому й треба!.. А до вас чого причепився?
Тетяна ледь не бовкнула, що за брата, за Федора, та вчасно схаменулася: хоч Іван уже й не був у поліції, напевно ж не був, але вона не забула, як він допитував її про Ганжу і про старшого сина Андрійка. Тому сказала:
Та за вас же і посадив Наче я повинна знати, де ви.
Іван аж реготнув.
А втекти як вам удалося?
Тетяна знову завагалася: казати правду чи ні. Врешті вирішила казати.
Нас випустив Ашот З нами і втік
Ашот?.. Вірменин?.. Де він?
Там, хитнула в бік дороги Тетяна.
Так кличте ж сюди! І до молодиці, що стояла, боячись пропустити хоч слово: Галю, подавай-но на стіл гостей будемо приймати! І враз на обличчя його наче хмарина набігла: зиркнув гостро на Тетяну, підозріло спитав:
Ви як сюди йшли?
Дорогою.
Оцією? Що із села?
Та, мабуть же
Іван зовсім насупився, обличчя його стало сердите і зле.
Знову, зараза, заснула! вилаявся він. Ну, я ж йому зараз зуби почищу! Одчинив сінешні двері, гукнув, задираючи обличчя: Пилипе!
Там довго мовчало. Врешті глухо озвалося:
Гов!
Ану злазь сюди!
Зарипіли щаблі драбини, зачовгало в сінях: до хати увалився Пилип. Парубійко з гору заввишки: ледь у двері просунувся. Очі заспані, обличчя припухле і губи одвислі.
Знову спав? запитав грізно Іван.
Та чого б я ото спав!
Тобі дня буде мало?.. А якби не оця жінка, а німці йшли? Чи поліцаї!
Та чого б їм ото ходити почав був Пилип, та Йван, зовсім уже розюшившись, не дав йому більше й слова сказати, ткнув кулаком прямо в зуби.
Та чого ви бєтеся?! закричав Пилип, ухопившись за губи рукою.
Тебе не так треба бити! Спасибі скажи, що чужа людина у хаті!
Тетяна сиділа ні жива ані мертва. А тут знову у неї за спиною голос насмішкуватий:
Об чом шум?
Одхиливши ряднину, до кімнати заглядав голий по пояс чоловік: таке ж, як і в Івана, галіфе і чоботи хромові, а на ремінцеві тоненькому, поцяцькованому сріблом, наган теліпається, за руківя шнурочком привязаний; а вище того галіфе густе чорне на грудях волосся, тільки татуювання на животі, грудях, руках, навіть на шиї, чоловік був змальований та списаний весь, не лишалося й місця живого. І чого тільки там не було: й голівки жіночі, й голі русалки, і серця, проткнуті ножами та стрілами, і якорі, і навіть гадюки все те ворушилося, здималось, бугрилось під мязами, а при самому пупові, живіт обперізуючи, чорнів напис «Не забуду мать родную» і ще якісь там слова Тетяна вже й не пробувала їх розібрати: дивилась зачудовано на живу оцю писанку й не знала, що їй далі робити: тікати світ за очі, поки жива, чи лишатись нa місці?
Об чом война? перепитав чоловік.
Та вони ось бються!. плаксиво поскаржився Пилип. Одірвав долоню од рота, подивився, чи багато крові, а нижня губа була вся синя й розбухла.
Ай-я-яй, ребйонка обідили! Ребйонка побили! Чоловік одпустив ряднину, яку досі притримував, ступив до кімнати. На Тетяну навіть не глянув. А ребйоночок шьо?
Пилип уже мовчав, натомість озвався Іван.
Ребйоночок спав!
Спав?.. Ай-я-яй!.. Чоловік похитав головою, підійшов упритул до Пилипа: наган теліпався при кожному русі, бив по нозі. Отак і мій один кериш: спав, спав, а проснувся без голови.
Пилип одсахнувся налякано, а Йван наказав:
Лізь на горище! Та спробуй мені ще раз заснути!
Biн не засне! пообіцяв чоловік за Пилипа. Він тепер і рідній мамці закаже не спати! Чоловік усміхавсь добродушно, а круглі рибячі очі були холодні, як лід.
Хоч поїсти дали б, пробурчав Пилип.
Ще встигнеш, відповів йому Йван.
Пилип обернувся, ображеним ведмедем посунув із хати. А чоловік удав, що лише зараз помітив Тетяну:
О, до нас гості!
Моя родичка, пояснив похмуро Іван: сутичка із Пилипом зіпсувала йому настрій.
Пардон, мадам! розшаркався чоловік перед Тетяною. Пардон, що без фрака й галстука! Ступив до Тетяни, подав вузьку долоню з довгими пальцями: Щасливий вас бачити. Жора! розкланявся, ще й посовав ногою, а з-під випещених вусиків, з-під червоних губів гарячим розсипом блиснуло золото.
Ну, годі тобі! зупинив його Йван. І вже до Тетяни: гукайте Ашота та будемо снідати.