Поки Тетяна ходила по Ашота й Івася, Галя накрила на стіл. Стояли миски й тарілки із смаженим-вареним, квашені яблука, огірки й помідори, лежав щедро накраяний хліб: видно було, що тут не бідували. Ще й пляшка із самогоном, й Іван уже встиг налити у шкалики й кивнув Ашотові, щоб сідав поруч, а він, бідолаха, все ніяк не міг отямитись, хоч Тетяна й попередила, хто чекає на них. Нізащо нe хотів розлучатися з гвинтівкою: так із нею за стіл і посунув.
Та одстав її к бісу! аж розсердивсь Іван. Ніхто тебе тут не зачепить.
А може, він з нами воювати збирається. Жора як був голий по пояс, так за стіл і сів. Дізнавшись, що Ашот із Вірменії, аж пальцями приклацнув Та це ж те, що нам треба, начальник! І підкладав тепер на тарілку Ашотові то картоплю, то мясо. Їж, дорогий, їж та поправляйся пошвидше! наче збирався його різати. Сам же не їв; знехотя копирсався в тарілці, допитувався, чи добре Ашот знає Кавказ. Особливо цікавився дорогами, що ведуть до Туреччини.
Ах, Туреччина! закочував під лоба очі. Султани, мінарети, гареми! Гашиш, кишмиш і фелюги!
Їли довго й сито. Тетяна аж спяніла од їжі (чарку вона ледь пригубила), голова стала важкою, одразу захотілося спати. Івась теж он куня над тарілкою. Іван стає все похмурніший (завжди отак від горілки), а Жора все веселіший:
Ваше здоровя, мадам! Ваше здоровя! світив золотими коронками то до Тетяни, то до Галі, хилив чарку за чаркою, навіть губів не замочуючи. Під кінець розвеселився зовсім, зірвався на ноги:
Музика, туш! Жора показує танець!
Вийшов на середину, козирем пройшовся по хаті.
Цыпленок жареный,
Цыпленок вареный
Цыпленок тоже хочет жить.
Его поймали,
Арестовали,
Велели паспорт предъявить
А откудова у бедного колхозного цыпльоночка паспорт? строго заокругливши очі, спитав Жора.
Його ноги вибивали чечітку все швидше, швидше тільки носки чобіт миготіли, і вже інша, в такт, пісенька вилітала з-під випещених вусиків, з червоних губів:
Здравствуй, моя Мурка,
Мурка дорогая,
Здравствуй, моя Мурка, и прощай.
Ты зашухерила
Всю нашу малину.
А теперь маслину получай
Все швидше, швидше шаленів чечітковий дріб, наган підстрибував, бивсь, метлявся, чуприна нависала на лоба, на очі, на тонкий, перебитий посередині ніс. А-та-та!.. сипався, слався дріб, вже он і Галя плечима посмикує, й Іван пальцями вибиває по столу, й Ашот очима поблискує, а Івась аж рота розтулив, дивлячись на чудернацького дядька.
Жора ж наостанок так розійшовся, сипонув таким перебором шаленим, що, здавалося, ось-ось повідлітають підметки.
Потім, червоний, розпашілий, церемонно вклонився, ще й руку до серця притиснув, наче був на естраді:
Благодарю за вніманіє!
Благодарю мало! озвався Йван: він знову розвеселився, вовчі тіні пощезали з очей. Осьо тобі нагорода! Та й хлюпнув у порожню Жорину чарку, аж полилося через вінця.
Жора на чарку навіть не глянув. Підсів до Ашота, обійняв за плечі:
Вот так Жора гуляєт!.. Давай разом з нами! Приставай до нашого табору!
А він уже й без того вмовляння пристав, відповів за Ашота Іван. Голос його лунав рівно й насмішкувато. Куди йому ще діватися?
Начальник! вигукнув тоді Жора і знову округлив очі. Чєловек перед тобою сидить чи нє чєловєк?.. Дай чєловєку слово сказати!
Та хто ж йому не дає? Я тільки одне кажу: йому діватися нікуди!
Ашот, розгублений, стискав гвинтівку так, наче її хтось збирався у нього відбирати. Потім глянув на Тетяну: благально, запитливо. А Тетяна й сама не знала, що робити, в неї теж голова ішла обертом.
І тут раптом у розмову дорослих втрутився Івась запитав голосно й дзвінко:
А ви партизани?
Во! вигукнув захоплено Жора. Дитя попало в самую точку! І зареготав, наче Івась сказав щось неймовірно смішне.
Посміхнувся й Іван. Зважився за Івасем і Ашот:
Ви що: партизани?
Та вже ж що не німці! відповів, все ще усміхаючись, Іван.
В Ашота аж очі зблиснули.
Тоді на бери до загону!
Вот ето порядок! вигукнув Жора. Начальник, давай наливай, Жора хочеть слово сказати!
Звівся над столом, хитнувсь, хлюпнув на Тетяну горілкою.
Пардон, мадам!.. Так што такоє война? наче щойно про війну мова велася. Война, когда всє, кому только нє лень, стреляють друг в друга. І когда я стрєляю в кого-то, што, конєшно, неплохо. Но когда в меня начінают стрєлять, ето, дорогіє мої согражданє, очень даже нехорошо. Я поднімаю етот тост за то, штоб ми стрєлялі в кого-то, а не кто-то в нас!
Випємо! сказав твердо Іван. Ми й будемо стріляти! Перехилив до рота горілку й так припечатав шкалик до столу, що денця як не було. Я ще їм покажу, де раки зимують Вони ще не раз пожалкують Блиснув недобре очима, повернувсь до Тетяни: І Гайдук ваш нікуди од мене не втече!
Чому він мій? запитала тихо Тетяна, але Іван їй не відповів: звівся, різко одставив стілець:
Ну, поснідали й досить!.. Ти, до Ашота паняй на горище, підміни Пилипа. З кулеметом обходитись умієш?
Умію.
Тож пильнуй: як появиться хто січи з кулемета! Потім будемо провірять документи. А як кого проморгаєш нарікай на себе!
Зачем проморгаєш миша не пролізе!
Ну, давай А ви, повернувсь до Тетяни, ви поживете поки що з нами. Будете помагати он Галі І глядіть, щоб із двору ні ногою! Чуєте?
Та чого ти розвоювався? озвалася Галя. Людина не встигла й поріг переступити, а ти вже на неї у крик.
Хто там кричить, буркнув уже тихіше Іван. І знову повторив. Тож будете он їй помагати.
А вже ж помагатимуть! відповіла весело Галя, ще й обняла Тетяну за плечі: Ходімо, хоч покажу, де ви будете жити. Та й повела Тетяну з Івасем через сіни в кімнату, де було прибрано так, що страшно й ступити. Тетяна глянула на свої босі ноги, у пилюці, брудні, та на порозі й завмерла. Проходьте, чого ж ви! Ось тут будете й спати! А «тут» такою рядниною вкрите, такими подушками, що аж очі своєю білизною вбирають.
Та ми хоч ноги помиємо, так і не наважилася ступити до хати Тетяна.
Роздивлялася потім численні фото у рамках, під рушниками розквітчаними, цікавилася:
Це ваш чоловік? Бо на всіх фотографіях поруч із Галею один і той же мужчина: молодий та красивий з хвацько начесаним чубом. Так і здавалося, що от-от підморгне: «Ось ми які!»
Та мій же, враз посмутнішала Галя. Оно й похоронка на нього, показала на рамку, де вставлений був папірець, що встигнув уже й пожовкнути. Тетяна й читати не стала: знала, що там написано. А чоловік Галин на фото мов аж посмутнішав одразу: слухав разом із Тетяною, що жінка розповідала про нього. Першою мені й принесли ножем у серце ударили
Постояли, пожурилися (Тетяна про Андрійка вже думала), потім Галя провела по очах рукою, витираючи тугу, з несподіваною злістю сказала:
А теперечки цих чортів принесло, де вони тільки на мою голову й узялися!.. Впряжуть свого фаетона та й подадуться світ за очі, а ти сиди, виглядай німаків або поліцію
Він давно вже у вас? запитала Тетяна, маючи на увазі Йвана.
Давно Приповз серед ночі, весь кровю заюшений не виганяти ж із хати? Галя мов аж виправдовувалася перед Тетяною. Три дні не приходив до памяті все конем якимось марив
Потім, пізніше, розповіла Галя Тетяні, як виходжувала Йвана, як доглядала, як прибився на хутір Жора з Пилипом («Він усе й баламутить, од нього все йде, ви не слухайте, що Івана називає начальником, той слухається його, як дитина мала». «Дитина?» з недовірою перепитала Тетяна: вона добре знала Івана, щоб цьому повірити). Дістали десь фаетона, пару коней пригнали, та й зникають майже щодня: на день, а то й два. Де бувають, не кажуть, повертаються тільки часто пішки так на фаетона навалять. І сало, й борошно, і барахло: он повна комора набита, а їм усе мало. Позавчора телицю привели, а спитати: навіщо? У корівнику ж два бички стоять, окрім корови, та третього минулого тижня зарізали. А в хліві дві льохи вгодовані самі під ніж просяться. То на все те рук треба та рук: вояки ті зашмаркані ні за холодну воду! А ще їх нагодуй щодня ж майже гуляють. Думала: хазяїн буде у хаті, а воно чортяка з рогами!
Та ви самі все побачите! закінчила Галя сердито.
І Тетяна побачила. Другого ж дня, у суботу.
З самого ранку Іван був похмурий та сердитий: командував різко, покрикував навіть на Жору. Поки Пилип поїв коней (двох буланих жеребців, хоч на виставку), поки викочував разом з Ашотом із клуні фаетона, Іван перевіряв ручний кулемет набивав два диски набоями. Жора йому помагав: мугикав про себе пісеньку, поблискував золотими коронками.
Перестань! буркнув Іван. Щитать не даєш.
Пусть вороги наші щитають! відповів весело Жора: він вирядився, мов у театр. Матроська тільняшка, стрічки з набоями навхрест, граната «лимонка» на поясі й наган на шнуркові: гуляй, морська душа!
Іван же поверх сорочки надів німецький френч із погонами срібними, з двома хрестами залізними, підперезався німецьким теж ременем з важким парабелумом у шкіряній жовтій кобурі, повісив на плече автомат теж не наш, а німецький. Насунув на самісінькі очі офіцерський кашкет з високим дашком, строго попередив жінок: