Іван же поверх сорочки надів німецький френч із погонами срібними, з двома хрестами залізними, підперезався німецьким теж ременем з важким парабелумом у шкіряній жовтій кобурі, повісив на плече автомат теж не наш, а німецький. Насунув на самісінькі очі офіцерський кашкет з високим дашком, строго попередив жінок:
Ви ж тут глядіть: нікуди ні кроку!
Винесли кулемет, важкий мішок із гранатами й дисками, повантажили на фаетон. Сіли удвох на мяке високе сидіння, а попереду, на передкові, Ашот і Пилип, який щосили віжки натягував: застояні коні так і рвали з місця.
Паняй!
Пилип попустив віжки, коні одразу ж рвонули, аж усі похитнулися, винесли фаетон за двір, мов пірїну. Івась кинувся слідом: зачиняти ворота. Весь ранок смикав матір за рукав, тихенько просився, щоб узяли і його, поки Тетяна пообіцяла вгостити віником:
Я тебе навоюю!
Насупився, тепер на матір і не гляне. Куди ж там: горе отаке! Довго стояв у воротях, дивився заздрісно вслід. Підійшов потім до матері (вирішив-таки пересердитись), улесливо заглянув у очі:
Ma, можна, я на горище полізу?
Там ще тебе не хватало! озвалася Тетяна сердито: була переконана, що все горище нашпиговане зброєю. Спробуй тільки залізти, я не знаю, що з тобою й зроблю!
Івась знову розсердився на матір. Забився в куток, надувся, як сич: лишився, нещасний, без зброї!
Та вони всі однакові! втішала Галя Тетяну. У мене он брат: самопалом замалим очі не вибив! Як стрельнув, то шротом так лоба і всіяв. І думаєте покаявся?.. Тато із нього сім шкур спустили, а він знов за своє. Отак і воювали, поки не виріс
Галя вже несла до печі солому зібралася прати. «Поки ті чорти по голові не товчуться!» Всунула три чавуни величезні, щоб закипіло. Тетяна взялася їй помагати. Й Івасеві робота знайшлася: од колодязя воду носити.
На, воюй ось із відрами!
Кривився, але носив.
Впоравшись із пранням, їсти варили. Потім годували худобу. Потім вичищали в корівнику. Почистили й саж: з-під льох, що ледь ворушилися. («Каже: продамо, лаялася Галя. А де той у чорта зараз базар?!») Роботи вистачало, аби охота була. Тетяна й незчулася, як день збіг до вечора: склала руки, коли вже зовсім потемнішало.
Вечеряли втрьох: притихлі, натомлені, мимоволі прислухалися: їдуть? не їдуть? Й тривога потихеньку заповзала у душу: дуже ж бо моторошно було зараз на хуторі! Бо що вони, дві жінки й дитина, робитимуть, як до них лихий хто увалиться?
І як вона, Галя, лишалась одна?
І вам не страшно ото?
Страшно, признавалася Галя. Тільки куди маю діватись?
І справді куди? От і їй, Тетяні, куди діватися з дитиною? Світ, здається, широкий, а в ньому лише глухі закутки. Ускочиш не виберешся.
Ну, давайте вже спати, позіхнула Галя: засиділися за столом замалим не до півночі. Сьогодні вже нe повернуться. Видать, в далекі краї покотили.
Тетяна довго не могла заснути: все здавалося, що хтось ходить попід хатою. А ще наче фаетон стукотить. І коні тупочуть.
Діждалися їх аж на третій день, після обіду. Приїхали натомлені, але веселі: особливо Жора та Йван. Пилип, той завжди мов щойно зі сну. Ашот же якийсь аж наляканий: мовчки помагав розпрягати коней.
Галю, держи!
Іван, зіскочивши на землю, діставав чемодани. Великі, з жовтої шкіри, обтягнені ремінням, в сяючих бляшках і пряжках Тетяна таких і не бачила. Один другий третій
Неси прямо до хати Там розберемося А ви чого? до Тетяни. Беріть, помагайте!
Тетяна теж узяла чемодан. Важкенний, ледве донесла. Знову вийшла. Жора з Іваном саме діставали якийсь довгий сувій, у рядюгу замотаний.
Сам донесеш? спитав Івана.
Донесу.
Іван присів, завдав сувій на плече. Пригинаючись, поніс до комори.
Галю, одмикай!
Галя побігла по ключ. Тетяна ж дивилася на Жору. Весело насвистуючи, він знову поліз на фаетон, дістав з-під сидіння мішок. Мішок весь був рудий, аж запечений, важкий млосний дух так і вдарив Тетяні в обличчя. Все ще посвистуючи, Жора зіскочив на землю, пішов прямо до хати, несучи мішок трохи на віддалі, щоб не забруднитися.
Ти що, зовсім ненормальний?.. перейняв його Йван. Неси за клуню!
А плоскогубці?
Зараз винесу. А в хаті не смій!
Пішов до хати, виніс обценьки.
Інструмент! вигукнув Жора. Повертів у руках, пішов за клуню.
Іван зняв іще один чемодан, маленький, плескатий:
Цей нате вам. Та не впустіть!
Згодом усі зійшлися до хати. Ашот мов води в рот набрав. Жора ж повернувся од клуні ще веселіший, а Пилип ожив лише тоді, як побачив на столі паруючу страву.
Інструмент! вигукнув Жора. Повертів у руках, пішов за клуню.
Іван зняв іще один чемодан, маленький, плескатий:
Цей нате вам. Та не впустіть!
Згодом усі зійшлися до хати. Ашот мов води в рот набрав. Жора ж повернувся од клуні ще веселіший, а Пилип ожив лише тоді, як побачив на столі паруючу страву.
Їли багато й жадібно: проголодалися. Жора був заїкнувся про чарку, але Іван не дозволив: потім, як з усім покінчать. Чемодани стояли тут же, коло лави, рядком. Поївши, Іван наказав:
Хлопці, ану на горище! Та пулімйот захопіть із собою!.. Стежте за дорогою, поки покличу А ви, до жінок, походіть по хазяйству Нам тут треба про дещо пораїтись
Пораїтись! фиркнула, вийшовши з хати, Галя. Барахло, що в чемоданах, ділитимуть!
Тетяна одразу ж згадала мішок і обценьки.
А нечистий їх знає! відповіла Галя зовсім уже сердито. Хіба ж вони скажуть?
Сходили, однак, за клуню. Побачили примяту траву, сліди засохлої крові. Ні мішка, ні того, що було в ньому, не знайшли.
Розповів усе Ашот. Другого дня, зайшовши за Тетяною в корівник. Виглянув у двері, чи ніхто не підслуховує, зашепотів:
Слушай, ти знаєш, що він привіз?
І став розповідати.
Вони заїхали далеко, кілометрів за тридцять. Добиралися весь день, бо минали села: обїжджали прямо по цілині. Аж під вечір Іван наказав зупинитися: «Отут і заночуємо, бо сьогодні вже пізно».
Десь недалеко був шлях: чули, як прогуло кілька машин.
Поки розпрягали й стриножили коней, Іван пішов у той бік. Повернувся, як уже зовсім стемніло.
«Ну?» запитав його Жора. «Там, де треба», відповів коротко Йван. «Далєко?» «Кілометр». «Коней тут лишимо?» «А де ж?»
Повечерявши, лягли покотом спати. Пилип одразу ж захропів завівся, мов трактор, і то Жора, то Йван штовхали його зозла у спину: «Перевернися, занудо: німці почують!» «Що? Га?..» зривався Пилип. І знову хр-р-р! поїхав!..
Чи то від хропіння Пилипового, чи від очікування того, що мало статися вранці, Ашот мало й спав. Весь аж тремтів, тільки не від холоду од збудження. А уява вже малювала картину майбутнього бою
Потім міцно заснув.
Схопився од того, що хтось його торсав за ноги: «Підйом!»
Іван уже встав, Жорка потягався, аж суглоби тріщали, а Пилип усе поривався натягнути на голову піджак, поки Йван, тихо лаючись, піддів його чоботом. Аж тоді Пилип одірвав од землі голову, очманіло спитав: «Хіба уже ранок?»
Швидко розвиднювалося. В балці збирався туман, він наче стікав звідусіль і невдовзі накрив їх з головою. Стало сиро й холодно. Іван наказав добре поснідати, бо хто його зна, коли доведеться їсти, і вони мовчки поснідали холодним мясом та хлібом.
«Ну, пішли! скомандував потім Іван. І до Пилипа: А ти лишайся тут. Як сонце зійде, впряжи коней і будь напоготові. Як свисну коти зразу ж до нас. Чуєш?» «Та чую, не первина», буркнув Пилип.
Дорога й справді була не далі, ніж за кілометр. Іван привів їх на пагорб, зарослий густим буряном. Встановив кулемет, прицілився, водячи сюди-туди дулом. Сказав, задоволений: «Отут і чекатимемо». Ждали довго, весь ранок і добрі півдня. Мимо проїжджали то підводи, то поодинокі вантажні машини, але Йван їх не чіпав: виглядав ціннішу здобич. І таки діждався ще одну машину, тепер уже пасажирську. Спалахуючи лобовим склом, чорна машина швидко котила шляхом, до них наближаючись, а в Івана все вужчали й вужчали очі: він уже лежав, притиснувши до плеча приклад кулемета.
«Цю візьмемо?» спитав тихо Жора.
«Цю», відповів йому Йван. І одразу ж дав чергу. Болісно верескнувши гальмами, машина юзом сповзла в кювет. Іван дав ще одну чергу, підхопив кулемет, побіг донизу. Попереду, розмахуючи наганом, вже вистрибував Жорка.
В машині (це був «опель-адмірал», довгий, наче пенал) було всього двоє: убитий шофер і живий-живісінький офіцер. Офіцер, мабуть, мав неабиякий чин, не менш нашого полковника або й генерала: був уже сивий і дуже товстий. Він і не подумав чинити опір, настільки був приголомшений, виліз із машини, покірно задер догори руки з пухлими, як ковбаси, пальцями.
«Стережи, щоб не втік!» наказав Іван Ашотові, а сам кинувся до машини: там уже орудував Жорка діставав чемодан за чемоданом.
«Зови фаетон!» гукнув він до Йвана.
Іван заклав пальці до рота, пронизливо свиснув.
Поки Пилип підїхав, вони витягли чемодани і тепер зрізали шкіру, що нею були обтягнені сидіння. Яскраво-червону, з золотим візерунком, Ашот не встиг її як слід і роздивитися, бо стеріг німця. В того вже трусилися догори підняті руки, жирне обличчя стікало потом. Він щось раз по раз казав одне й те ж, але Ашот не розумів по-німецькому, а тут підійшов Іван, крикнув на Ашота: «Ану одійди!» став діставать парабелум.