«Стой, не стріляй!» перехопив його Жора. В нього ж рижйо! І показав на пальці, внизані золотими перснями. Одтягнув німцеві губи, наче коневі, вигукнув ще веселіше: І тут рижйо! Повно рижя! Давай у фаетон!» І поволік зовсім уже обмерлого німця до фаетона.
Поклали його на дно, впоперек, так що голова витикалася з одного боку, а ноги з другого, повантажили чемодани й шкіру, замотану в рядюгу, вскочили самі рвонули учвал.
Як одїхали з добрий десяток кілометрів, Іван наказав зупинитися. Довго вслухався, повернувшись у бік шляху, чи не чутно погоні. Заспокоївся, скочив додолу. За ним зліз і Жорка, стягнув зовсім уже обмерлого німця, одвів його вбік і акуратно зарізав. Одсік йому голову й пальці, поскладав до мішка
Аж тепер зрозуміла Тетяна, що було в мішку й що робив за клунею Жорка. їй стало аж млосно, вона аж за стіну вхопилася, щоб не впасти. Ашот же допитувався збуджено:
Здесь все так партизанят? Давай чемодани, давай шкіру, давай золото з рота!..
Замовчи! простогнала Тетяна: її вже канудило.
Після того не могла на Жорку й дивитися.
Якось, підстерігши, коли Йван був у доброму настрої і вони лишилися у хаті удвох, обережно спитала:
Що ви далі збираєтесь робити, Іване?
Воювати, відповів коротко Йван.
З ким воювати? Вчора вони повернулися з далекого села, обдерли якогось дядька як липку.
Хто під руку підвернеться.
А як хтось із своїх? допитувалася Тетяна.
Іван насмішкувато глянув на Тетяну, чвиркнув крізь зуби:
А я своїх давно розгубив: мені тепер усі чужі!
А як скінчиться війна, тоді що робитимете?
А я що, дурний: ждати, поки кінчиться? Я ще до того подамся в Туреччину. Або й далі куди Слава Богу, під сонцем ще місця вистачає: не одні лишень німці та більшовики! Було б золото, а місце знайдеться
Сказав, та, мабуть, одразу ж і розкаявся: блимнув підозріло на Тетяну:
А чого це ви так допитуєтесь? Чи не втікати надумали? А що Тетяна мовчала, не знаючи, що й відповісти, продовжував: Можете хоч зараз забиратися, як у нас не до вподоби. Не бійтеся, плакать не будемо!.. Не здумайте тільки Ашота зманювати!.. Чуєте?
Та куди б я утікала? відповіла нарешті Тетяна. До кого?
Отож-то й воно, що до кого! Більшовики вже за Уралом, а німці вас не помилують. Так що сидіть поки тут і не рипайтесь
А потім?
Що потім?
Як ви в Туреччину рушите ви ж нас не візьмете? Куди нам потім діватися?
Ну, там буде видно, буркнув Іван. Звівся, пішов важко з хати. Аж на порозі обернувся до Тетяни. І ви той Жорці не попадайтесь під руку Коли пяний Він не подивиться, що ви набагато старші Криво всміхнувся. Думав не казати, мені все одно, та все ж, як-не-як, родичка.
Тетяну аж вогнем облило. «Господи, цього ще мені не вистачало!» простогнала у відчаї.
Грицько вирушив у дорогу в пятницю, щоб у суботу або на крайній випадок у неділю вже бути на місці.
Ніс за плечима важкенький клумак: пуд пшеничного борошна, в мішечках по кілограму розваженого, та три шматки сала, кожен окремо загорнений: два за дорогу оддати, туди і назад, якщо вдасться сісти на поїзд, а третій собі, на прохарч. І хлібину, велику, важку, Катериною спечену.
Вистачить? питався Євген. Mo, картоплі ще всипати?
Не треба не охляну. Я потроху кусатиму.
Ну гляди. Та не забудь, що купувати Дратви раз, загинав пальці Євген. Смоли два. І гвіздків шевських побільше. Це говорилося для Катрі, яка нічого не знала про лампу. Про лампу раніше велася розмова, коли Євген дав Грицькові колодку. Колодка як колодка, нічого в ній особливого, хіба що трохи легша од інших, а пильніше обмацати: знизу планочка врізана акуратно так вставлена, що треба про неї знати, аби помітити. А під планочкою гніздо для лампи. «Як тільки дістанеш, так одразу ж і сховай у колодку, повчав Євген. Бо попадешся із лампою німці з тебе шкуру здеруть!»
«Хай деруть, у мене є запасна», засміявся Грицько. Та Євген аж розсердився: знайшов час жартувати! «Та колодок купи пар десяток, продовжував перераховувати Євген. Розмірів різних». Хоч про колодки Євген міг би й не нагадувати: що-що, а колодки Грицько купить в першу чергу, щоб потім всі покласти до гурту.
Про гас нагадай, додала Катря. І про сіль.
Та купи солі, бензину, повторює покірно Євген. Тільки добре заткни, щоб не розлив. Не для лампи, давно уже на блискуни перейшли, а для запальнички, що її Грицько теж мав за борошно виміняти. Бо сірників лишилося півкоробки, Катря над ними трясеться, під подушку од Євгена ховає: тож і чекай смокчи цигарку холодну, поки розгориться у печі. Іще перевіриш, щоб запальничка добре горіла Ага, ледь не забув: камінців до неї з десяток Не забудеш?
Про гас нагадай, додала Катря. І про сіль.
Та купи солі, бензину, повторює покірно Євген. Тільки добре заткни, щоб не розлив. Не для лампи, давно уже на блискуни перейшли, а для запальнички, що її Грицько теж мав за борошно виміняти. Бо сірників лишилося півкоробки, Катря над ними трясеться, під подушку од Євгена ховає: тож і чекай смокчи цигарку холодну, поки розгориться у печі. Іще перевіриш, щоб запальничка добре горіла Ага, ледь не забув: камінців до неї з десяток Не забудеш?
Запомню.
Та стережися, щоб не обікрали! Це вже Катря. Там же злодій на злодієві, як ті люди в місті й живуть!
Ну, гаразд, давай на дорогу присядемо, перебив Катрю Євген. Додому ще заскочиш?
А нащо? Що я, крику не чув? Бо мати хоч і одпустила Грицька, але було перед тим крику й плачу. І татові дісталося мимоходом. Ну, тато в них за все в одвіті!
Довідка де?
Осьо, в кишені.
Гляди, не посій. Бо тоді точно посадять.
Не посію. Довідка не просто в кишені, а ще й булавкою пришпилена, щоб не випала. І Гриць, до брата йдучи, лап-лап себе по піджакові: на місці? На місці
Посиділи, встали.
Ну, щасливо, подав руку Євген. Ні пуху тобі ні пера!
Стояли, подібні один до одного, мов дні краплі води, тільки обличчя Євгенове передчасними зморшками посічене, особливо на лобі, ще й чуприна, пишна недавно, порідшала. Не те що порідшала, а якось наче посіклася; в Гринька ж обличчя мов яблуко: приходьківська невянуча кров. І очі од тата: безжурні, веселі, мов усе нам за іграшку, що б там не сталося. Подивилася на них Катря, на Євгенову ногу обрубану, й одразу ж у сльози.
Ну, тепер не скоро розгодиниться. І Грицько, який страх не любив жіночих нюнь, попрощався та пошвидше із хати.
Вийшов за рідне село, піднявся на пагорб, і світ йому здався безмежним. І не було в тому світі ні злоби, ні страху тільки радісне очікування чогось незвичайного. Сонце ж гріє ласкаво, вітерець пестить груди (піджачок на руці, бо вже й жарко), босі ноги ляп-ляп по твердому, колесами вбитому, ішов би та йшов, не зупиняючись, аж до самого Харкова. А що мішок все важчає й важчає і тонкі лямки вже вїдаються в плечі, так то дрібниці: Грицькові не звикати носити важке. Більше донесе, більше і виторгує.
У Хоролівці, на великий подив Грицьків, ніхто його не зупиняв, не питав документи. Німці йшли мимо так, наче Грицька й не бачили. Один лише поліцай, у чорнім мундирі, що стояв у якихось високих воротях на варті, втупився у нього.
В Грицька аж у животі похолонуло: ну, зараз учепиться! Не вчепився, провів лише поглядом, байдужим, аж сонним.
На вокзалі теж повнісінько німців, і нікому до Грицька діла немає. Тільки й того, що поступайся завчасно дорогою: зібють, переступлять і не помітять.
Аж ось підійшло двоє: з гвинтівками, з бляхами на грудях блискучими. Зажадали суворо:
Аусвайс!
Грицько одразу ж змикитив, що документа питають: одстебнув булавку, дістав поспіхом довідку.
Прочитали і знову:
Аусвайс!
Грицько тоді їм рецепта, що дав дядько Микола: в аптеку, мовляв, по ліки, мовляв! То рецепт їх зовсім розгнівив: штовхнули Грицька у плече, стукнули ребром долоні по шиї:
Век!
Наче й не сильно, чортяка, стукнув, а в Грицька аж тріснуло щось. І голова пішла обертом. Ледь у хвіртку потрапив, що вела з перону.
Постояв, мацаючи шию, чи хоч ціла, обійшов вокзал з іншого боку, але й там те ж саме: повно німців, а людей щось і не видно. І порадитись ні з ким, що його далі робити.
Виручив його якийсь залізничник: в засмальцьованому кашкеті, з маленькою валізкою в чорній від мазуту руці. Помітив погляд благальний Грицьків, зупинився
Кого, хлопче, шукаєш?
Та поїзда
І далеко зібрався?
Та в Харків По ліки А вони проганяють, кивнув у бік німців. Не пускають.
І не пустять, ствердив залізничник. Той поїзд тільки для німців Хто ж у тебе захворів, що так далеко по ліки вирядився?
Сказав, що брат. Повернувся з війни без ноги, а тепер болить спасу немає.
Всі ми зараз обезножені, зітхнув залізничник. Обличчя його помякшало, він співчутливо дивився на Грицька. Як же тобі помогти?.. Ну, от що, Петрович хоч і лається, та що з тобою поробиш. Бачиш оту вуличку? Так ти нею іди, нікуди не звертай, аж поки в колію впрешся. Там одразу ж побачиш вагони, їх саме формують на Харків. Розшукай Петровича, він там кондуктором, і скажи, що ти од Якимчука Що я тебе прислав. Од Якимчука не забудеш?