Не забуду Тіки як я його упізнаю?
Петровича? По вусах! Більше ні в кого таких вусів не побачиш Як підійдеш, так одразу ж і скажеш: од Якимчука
Повеселілий Грицько подякував, подався в бік вулички. Довго петляв, поки попереду зблиснула колія. Та не одна добрий десяток. А вагонів, вагонів як серед них Петровича того й шукати?
Петровича? перепитав якийсь парубійко, теж, мабуть, залізничник. Он отой ешелон бачиш?.. Та не цей, а он той! Отож туди й чеши. Там і має бути Петрович. Та біжка, бо зараз одправиться.
Грицько і рвонув забув навіть подякувати. Біжить по шпалах, аж спотикається, мішок за плечима підстрибує, серце як не вискочить, а в голові думка одна: «Хоча б встигнути!..»
Нарешті добіг. І одразу ж налетів на Петровича: упізнав по вусах. Довжелезних, наче у сома.
Чого, дурню, гнав? запитав сердито Петрович.
Дак ви ж зараз їдете одхекувався Гриць.
Який це тобі йолоп сказав?
Грицько аж оглянувся: чи не видно того парубійка. Не видно. Ну ж, зараза, найшов коли жартувати: на Грицькові усе хоч бери та викручуй!
Почувши про Якимчука, Петрович ще дужче розсердився:
Йому що: робити більше нічого?! Людей по шпалах ганяти!
Я, дядьку, багато місця не займу! став благати Грицько. Я десь у куточку
В куточку, чмихнув, аж розлетілися вуса, Петрович. Багато вас таких, закуточників! А де я вам тих куточків наберу? У мене що: вагони гумові? Оно всі запломбовані, бачиш? То для тебе пломбу зривати?
Грицько похнюпив голову, повернувся, пішов. Та не встиг і двох кроків ступити, як Петрович його зупинив:
Ану постій!
І коли Грицько обернувся, спитав усе ще сердито:
Як тебе звати?
Грицько.
Грицько! знову пирхнув у вуса. Всі ви Грицьки!.. А чого добиваєшся в Харків?
Грицько знову розповів про брата Євгена: які йому ліки потрібні. Згадав про сало, зірвав клунок поспішно, став розвязувати аж зубами собі помагав. Розсупонив нарешті, намацав шмат сала, вийняв, подав:
Оце ось вам за дорогу
Що це?
Та сало ж
Петрович зважив на долоні сало, гмикнув, не розгортаючи, поклав до чорної сумки. І в Грицька одразу ж одлягло на душі: раз узяв, то посадить.
Що ж мені з тобою робити? набивав собі ціну Петрович. Ну, гаразд, ходи за мною Тіки ж гляди: до самого Харкова сиди і не рипайся! Поки сам не випущу!
Та я, дядьку, й не поворухнуся! обіцяв повеселілий Грицько. Як миша сидітиму!
Довго йшли вздовж товарних вагонів, врешті коло одного зупинилися. Важкі двері зачинені наглухо, в дві скоби, що зійшлися докупи, пропущено дріт, а на кінці того дроту кругла блямба з жерсті, ще на ній щось і видавлено. Петрович той дріт посмикав, посмикав, посовав туди та сюди, зняв, не чіпаючи блямби. Одсунув двері так, щоб ледь людина протиснулася, наказав:
Залазь!
І тільки Грицько проліз до вагона, зачинив за ним двері.
Стукнуло, грюкнуло, стихло. Грицька так і омила сперта, задушлива темрява, од напечених стін, од даху пашіло жаром, він одразу ж увесь змокрів, а тут ще темно, хоч око виколи. Врешті зір став звикати, темрява мов розмивалася, рідшала, і ось уже бачить Грицько, що вагон не порожній, що він тут не один: то одна голова, то друга мов з-під води виринали по всьому вагону. Це були переважно жінки, і всі вони мовчки дивилися на нього, закляклого біля дверей, і мовчазне споглядання оте було таке моторошне, що Грицько аж назад одступив: так би з вагона й вискочив, аби не були замкнені двері.
Ще один пасажир, слава Богу! донісся чоловічий голос і наче вивів з отупіння людей, що були у вагоні: вони заворушилися, зашамотіли, як миші, а Грицька хтось смикнув легенько за полу, й той же голос сказав:
Сідай Чи отак до Харкова стовпом і стоятимеш?
Грицько глянув донизу: там сидів дядько. Задирав до нього неголене обличчя, а очі були наче в сліпого: непорушні й засклілі. Та він, мабуть, добре бачив ними, бо одразу ж помітив сидір, що висів за плечима в Грицька:
А торбу поклади ось сюди.
Грицько сів коло дядька, але сидора не зняв: боявся, що вкрадуть. А дядько відразу ж спитав:
Скоро поїдемо? мов Грицько те знав. А чого не спитав?
Грицько винувато промовчав. Дядько ж дістав з-за вуха цигарку, поскаржився:
Курити хочеться, аж на серці шкребе. Роздивлявся цигарку і так, і сяк, навіть понюхав, а потім стромив до рота і заходився люто смоктати: як голодна дитина соску. Поссавши, знову вийняв цигарку, відправив за вухо, сердито буркнув, когось передражнюючи: Німці можуть унюхати А вони собаки, чи що?
Грицько винувато промовчав. Дядько ж дістав з-за вуха цигарку, поскаржився:
Курити хочеться, аж на серці шкребе. Роздивлявся цигарку і так, і сяк, навіть понюхав, а потім стромив до рота і заходився люто смоктати: як голодна дитина соску. Поссавши, знову вийняв цигарку, відправив за вухо, сердито буркнув, когось передражнюючи: Німці можуть унюхати А вони собаки, чи що?
Грицько тим часом роздивлявся по вагону: о-ой-йой, скільки тут напхано! Петрович не відмовляв, мабуть, нікому: душ із півсотні, якщо не більше. Ті сидять, ті лежать, ті куняють, а ті про щось між собою шепочуть і всі страждають од жари, од задухи, од спраги. В Грицька у самого губи одразу пошерхли, хоч він щойно сюди втрапив, а як ото їм? Що сидять, мабуть, не одну вже годину? І душогубки не треба!
Побачив жінку, вже літню, геть зовсім сиву, в міське вбрану. Сиділа якась аж байдужа до всього, в щось своє замислена глибоко: видать, не вперше вже, звикла. Хотів спитати, чи не з Харкова, та не наважився.
Побачив молодицю у великій хустці картатій, з немовлям на руках. Одвернувшись до стінки, молодиця годувала дитину.
Парубійка побачив: лежав посередині вагона на спині, розкинувши ноги в подраних черевиках, і спав. А обличчя геть мокре од поту.
Іще двох жінок: схилившись одна до одної, торкаючись майже лобами, про щось перемовлялися стиха. «А я їй кажу А він мені каже» доносився ледь чутний шепіт одної. А друга головою покивувала і все примовляла: «Отож Отож»
І зовсім уже чудернацьку постать роздивився Грицько: в сірій рясі, у високому капелюсі з обчикриженими крисами, увішаний весь образками, хрестами обшитий, з-під високого того капелюха стирчить гострий ніс, витикається гостренька борідка, а губи весь час ворушаться, мов у молитві беззвучній. І поруч два клумаки, чимось набиті. Піп не піп, монах не монах, Грицько не знав, які вони й на вигляд, тим більше що в них, у Тарасівці, церкви ніколи не було, а в навколишніх селах позакривали ще в тридцятому році.
А за ним молоденька геть дівчина, чи й не одноліток Грицькові: ця їде, мабуть, уперше, бо стискає он вузлик, наче його ось-ось почнуть відбирати, а обличчя застигло налякане. Грицько довго її роздивлявся, і дівчина відчула його погляд: ворухнула неспокійно плечима, вузлик підтягнула аж до грудей. І він одразу ж згадав про власний сидір, що все ще був за плечима
А жарить, а парить спасу немає! Вже аж очі щипає од поту солоного Витирай не витирай, толк один: заливає, і все.
Та коли ж вони рушать?..
А тут іще дитина, ота, що на руках у молодиці: пхинькає, зривається на крик. Теж, мабуть, розпарило. Молодиця вже й чукикає її, й соску до рота дає не помагає нічого.
І нащо ото дітей із собою тягати!
А ви не були дитиною?
Був, та не такою
О Господи, хоть би їхало швидше! Сил уже більше немає!
Голоси, голоси шепіт так і стелеться по всьому вагону, липне до вух, мов павутиння.
І раптом наростаючий ляскіт металу, ближче, ближче, здригнулось, смикнуло, аж усі похитнулися зі скрипом, якось мов аж нехотя, повернулись колеса потім швидше, швидше слава Богу, поїхали!
По вагону війнуло вітерцем, духота мов одступила, од даху вже не так пашіло жаром, люди повеселішали, подобрішали враз, навіть дитина затихла, а Грицьків сусіда вихопив з кишені кресало і став лупити об кремінь, ловлячи іскри у фітіль: цигарка вже нетерпляче стрибала в зубах.
Їхали весь день і всю ніч. Кілька разів зупинялися на глухих полустанках, і Петрович щоразу одчиняв двері. Стромляв до вагона вусате обличчя, цікавився:
Усі живі?
Та живі, відповідали йому.
А він все допитувався:
Ніхто не задихнувся?
Та вроді ніхто
Ну, як ніхто, тоді вилазьте до вітру.
Вилазили всі: хто до вітру, хто в надії напитися води.
Далеко не одходили, боячись, що поїзд от-от рушить і вони одстануть, а отак: жінки по цей бік, чоловіки по той. Ті ж, кого мучила спрага, мчали чимдуж до полустанка, і якщо там був колодязь, то поверталися, витираючи губи, а найбільш запасливі приносили і з собою: хто в чому міг.
Почмихавши трохи, паровоз повільно рушав.
Це вони з-за нас зупинялися, пояснювали найдогадливіші, Петрович із ними ділиться, ото вони й зупиняються.
Всім жити треба, лунало у відповідь.
Тож і живуть Я он хустку останню з голови зняла та оддала
Якийсь час гомоніли, в що кому обійшлася оця дальня дорога, та згодом спільна розмова дрібнилася, розпадалася на окремі вогники, які то згасали, то знову спалахували: людям уже починало здаватися, що вони бозна-відколи й знайомі і їдуть не день усього, а принаймні тиждень.