Коли добігла додому впала на постіль і притисла подушку до грудей: де зараз Людвіг? Що за збори у тому будинку? Чи й справді він їй вірний?
Михайлина не раз чула, що деякі чоловіки збираються, щоб порозважатися із розпусними дівками, але щоб її Людвіг, та ще й з сином?
Коли той повернувся додому не чула. Вранці уважно оглянула його одяг, обнюхала сорочку, вистежуючи аромат чужої жінки. Нічого.
Питати про справи вечірні сенсу не було, тож Михайлина вирішила спостерігати.
Людвіг, поснідавши печеною качкою і давши кілька розпоряджень працівникам, спустився до лабораторії. Михайлина схопила за руку Гелену і пішла за ним:
Ану, доню, шепнула малій на вухо, попроси у тата дозволу, щоби ми сьогодні дивилися, як він працює. Цікаво ж.
Відмовити Гелені Людвіг не міг. Поки дитина обмацувала пляшечки із товстого скла, викладені спеціально для неї на лаву, Михайлина уважно спостерігала за чоловіком, а потім, повернувшись у кімнату, навіть записувала, що він робить.
Це буде особливий препарат, піднімав очі до неба Людвіг. Він може змінити світ.
Але до успіху, схоже, було далеко. Миші, яких спеціально ловили для Деревоєда, щоб той досліджував на них препарати, помирали одна за одною. Людвіг дратувався, а одного разу навіть заслаб після чергової невдачі.
На той час Михайлина вже сама могла виготовити деякі мікстури, і чоловік щиро тішився її успіхам.
Якщо я вмру буде на кого залишити справу, дивився у стелю, лежачи в постелі. Щоправда, тобі доведеться скласти спеціальний іспит на дозвіл, але за тим справа не стане.
Дурний, цілувала його в чоло Михайлина, чого б тобі вмирати? Звичайне нездужання. Тиждень і будеш здоровим. Ось зараз принесу ліки, які зробила сама за твоїми настановами, і тобі полегшає.
Михайлина спустилася в лабораторію за мікстурою від шлункових хвороб, яку настоювала й очищала вже кілька днів. Людвігові миші, почувши, що у кімнату хтось зайшов, забилися у найдальший куток спеціально замовленої з Києва клітки.
Такі налякані, Гелена, що, як і зазвичай, пленталася за мамою, скривила губки і вчепилася пальцями у прути клітки.
І поки Михайлина переливала ліки у меншу пляшку, мала запхала руку в маленькі дверцята і спробувала торкнутися мишей. А коли тваринки кинулися врозтіч, відсмикнула руку і перекинула клітку.
Я хотіла їх погладити, а вони підняла на маму заплакані очі Гелена.
Михайлина, гучно зітхнувши, підібрала поли сукні й взялася роздивлятися маштаби трагедії. Клітка впала дверцятами донизу, і втекти вдалося лише одній миші. Залишати втікачку на волі не годилося, бо навіть одна вона могла наробити багато збитків у приміщенні, де зберігалися трави, коріння, насіння і навіть вже синтезовані з них речовини.
Ти ж не скажеш татові? поклала їй долоню на плече Гелена.
Якщо ми зловимо цю мишку не скажу.
Поки Михайлина роздумувала, чим і куди приманити тваринку, та чкурнула під стіну у крихітну дірку за величезною дубовою шафою, в якій Людвіг зберігав пляшки для ліків.
Михайлина вперлася обома руками у шафу і, зібравшись на силі, трохи її відсунула.
Те, що побачила далі, здавалося витвором її уяви: за шафою ховалися невеличкі двері. Такі маленькі, що пройти крізь них можна було, хіба сильно зігнувшись. Михайлина попросила Гелену перейти в іншу кімнату, щоб не лякати мишу, а сама відчинила двері й ступила кілька кроків у темінь. Хоч всередині не було нічого видно, але то гарантовано був вузький мурований каменем підземний хід. Серце закалатало сильніше. Жінка повернулася в лабораторію за ліхтарем і навіть пройшлася підземеллям. А коли зрозуміла, що тягнеться воно далеко, а що на тому кінці незрозуміло, повернулася додому.
Михайлина разом з донькою піднялися у кімнати. Людвіг терпляче чекав на ліки. Жінка принесла йому мікстуру і крихітну скляночку до неї. Поки той, скривившись, зробив ковток, вдивлялася у його обличчя: відколи це Людвіг має від неї стільки таємниць? Може, він вже давно став чужою людиною, а вона й не помітила?
Дякую, Місю, потягнувся до неї, щоб поцілувати, без тебе я б не вижив.
Михайлина запустила пятірню в його волосся. Людвіг, чоловік, який і через десять років після шлюбу дивиться на неї очима, повними любові. Людвіг, який знає кожен сантиметр її тіла. Ця доросла маленька дитина. Що за таємниці він приховує, і чи варто їй, Михайлині, про них знати?
У повсякденній сукні лягла на постіль біля чоловіка і притулилася обличчям до його шиї. Так і задрімали разом.
Євка, що заглянула в кімнату спитати про вечерю, на таку картину поблажливо всміхнулася і забрала малу Гелену допомагати на кухні.
Глава 3
Хмельницький, 2018 рік
День за днем кожен ранок Ляни починався однаково: дівчина прокидалася, пила каву, їхала в батьків магазин і читала. Старенький ноутбук з потертими від часу кнопками і номером на кришці також, виходить, куплений у когось «антикваріат», чудово конектився із сучасним «вайфаєм», хоч і не працював без живлення від розетки. Ніколай обходився з клієнтами сам, Ляна здебільшого спостерігала за ним і слухала. Лише час від часу ситуація потребувала її втручання, та й то більше не так її власне, як авторитету господині магазину.
Ні, навіть не просіть, хмурив брови, водночас посміхаючись, як завжди, коли якийсь чоловік приніс продати старий мобільний, ви ж читали вивіску. Хіба там написано «Ломбард»?
Поклич когось старшого, не сприймав його серйозно клієнт.
Ніколай закопилював губу і показував пальцем у бік Ляни:
Ось вона господиня магазину.
Ляна повільно встала і поклала руку на плече Ніколаю:
Мій консультант має рацію. Ми не приймаємо сучасну техніку, хай і застарілу.
Чоловік махнув рукою і вийшов, а Ніколай розтягнув губи у посмішці:
А можна я собі бейдж зроблю? приклав долоню до грудей.
Можна.
Консультант?
Консультант. Слухай, наважилася продовжити після паузи, ти ж шукаєш собі роботу? Бо я тут досі стирчу фактично лише через тебе.
Шукаю, відвів погляд.
Вже хвилин за десять хлопець вирізав з картону прямокутник, на якому власноруч написав маркером «Ніколай. Консультант з антикваріату» і пришпилив його до футболки.
Якби не цей хлопець все б уже давно завалилося. Неприємний висновок муляв Ляні свідомість і штовхав у спину: читати і вчитися. Дівчина повільно розглядала кожну дрібницю в магазині і вже за кілька днів знала, де шукати інформацію про її вік та цінність і до якого експерта телефонувати при потребі. Номери їй дав той же Ніколай, проте, за його словами, її батько за експертною консультацією звертався рідко.
Не несуть нам нічого аж такого дорогого, щоб витрачатися на спеца, опускав кутики губ вниз хлопець.
Найлегше було зі старими грошима. Визначити їх ціну можна було прямісінько в інтернеті, продати чи купити щось теж.
Слухай, а може, нам організувати онлайн-магазин? зірвалася на ноги Ляна, захоплена власною ідеєю. Ти не ображайся, але в цю глуш мало хто доходить.
Насправді Ляна думала про інше: якщо перевести справу в онлайн, то можна буде займатися всім цим прямісінько з Києва і не сидіти у Хмельницькому. Так вона змогла б швидше повернутися додому і її б не мучила совість, що закрила справу, яку їй залишив тато.
Ніколай ідею сприйняв добре і пообіцяв допомогти з описом кожної речі.
Почалася робота: Ляна завела сторінки магазину в Інстаграм і Фейсбук, фотографувала антикваріат, викладала в мережу і паралельно поширювала пости на тематичних форумах. А ще проходила кілька курсів із продажів у мережі.
«В інтернеті вас зустрічають по ніку», казав котрийсь із них. Але Ляна, коли реєструвалася, над цим довго не думала назвалася просто «Антикварка».
Справа повільно, але закрутилася. Перші невеликі замовлення зявилися за кілька днів, і до Ляниного маршруту дім-магазин-дім додалося ще крихітне відділення «Нової пошти». У котрийсь із днів оператор у відділенні розкрив її паспорт і здивовано підвів погляд:
Ляна? Не може бути!
Дівчина хвилину-дві вдивлялася в обличчя молодого чоловіка. Глибокі ямочки на щоках, світло-русяве волосся і ніс «картоплиною». Щось таке знайоме
Дімон! схопила його за руку, ніби злякалася, що він втече. А я недавно про тебе згадувала!
Нічого собі, молодий чоловік роздивлявся Ляну з ніг до голови. Якби не прізвище та імя я б тебе не впізнав. Це ж які ми малі були, як ти поїхала! Дивно, що ти мене памятаєш.
Памятаю, як ти з будівельного крана мені злізти помагав.
Як би я не поміг? Я ж у тебе закоханий був.
Ляна опустила очі, а Дімон навіть не відвів погляд.
Я й не знала.
Слухай, а давай ввечері на каву? чоловік окинув оком чергу, що встигла зібратися за Ляниними плечима.