Причинивши двері до його світлиці, якою нарешті запанувала тиша, Радислава повернулася до ложа свого одинокого й впалася на нього, мов тяжкопоранена. Та вона ж і була тяжкопораненою, й у саме серце своє, що зараз невидимо стікалося кровю. Важко й болісно помиралося її почуття незміцніле до боярина Мстислава Вяженича, конало воно всю ту першу ніч по приїзді її до маєтку мужа в невимовних муках, ще в Києві вражене смертно його нічною відсутністю, коли він безперечно зраджував їй в обіймах дружини свого брата. Та зраду ту вона була вготовою йому вибачити, як то не було важко та боляче, але ж почуте з його вуст у цю ніч вона вже пробачити не могла. Його прагнення одружитися з нею виключно заради родинного звязку з князем Данилом Романовичем було надто принизливим, аби вона могла пробачити подібне. Та з іншого боку, як зможе повернутися вона до рідної домівки зі словами того, що з нею побралися для вигоди, що некоханою вона є дружиною й ніколи нею не була в житті своїм? Як зможе повідомити матінці своїй лагідній, котра так плекала надію на щасливе подружнє життя єдиної доньки, що ніякого щастя в цім шлюбі Радислава її не відчує й що страждати вона почала ще від перших днів по вінчанню, помітивши зацікавленість мужа свого іншою жінкою? Радислава того не знала й не відала, й думати об тім в ту ніч якось навіть і не бажала. Втомлена й виснажена довгою дорогою та почутим, вона все ж не могла поснути й до самого ранку пролежала на своїм ложі, вирячившись невидючим поглядом у чужу, помазану білою глиною стелю.
Вже котра ніч без сну вплинула на неї вкрай недобре, й ранком Радислава підійнялася з ложа геть виснаженою й втомленою, мов то й не було її зовсім довгої темної ночі відпочинку. Серце продовжувало все також болітися в грудях, й образа на Мстислава перехоплювала подих, вартувало їй було лиш тільки згадати все те, що зачула вона вночі в його спочивальні при розмові з ординкою Сохатай. Радислава некохана, вона є некохана дружина свого мужа, котрому так швидко й так довірливо віддала своє молоде серце. Й як тепер пережити все це, як жити з болем цим і намагатися бути щасливою? Ні, щасливою вона вже ніколи не буде. Мрії ті заповітні її дівочі про щастя виявилися марними й зараз приносили лиш розчарування. Й коли ще в Києві вона тішила себе впевненістю в тім, що в маєтку мужа, подалі від чарівної Устинії, зможе перемогти ту жінку в серці мужа свого, зможе витруїти ту з його думок своїм коханням і стане відчайно боротися за своє щастя, то вже в цей ранок нічого подібного зовсім не бажала. Її не кохають, її просто не кохають і ніколи не кохали, й коли б не трапилася йому Устинія з її спокусами, то нічого ж би геть не перемінилося. Мстислав не покохав її в першу хвилину їхнього знайомства, вона не увійшла до його серця то навіщо має боротися зараз? Радислава дуже сумнівалася в тім, що почуття торкнеться його серця, тим більш що серце те вже було зайняте іншою. Й що стане робити далі того поки навіть не відала. Й навіть думки об тім мати не бажала. Нехай усе буде так, як має бути а далі вже щось та намислить її бідолашна голівонька.
Обриваючи думки Радислави, заскрипілися двері й до світлиці тихо увійшла Мокрина. Худорлява й дещо сувора сухим лицем, ця не надто гомінка жінка була для Радислави другою матінкою, й це незважаючи на те, що походження мала не шляхетне, а була всього лиш смердкою при дворі її батька. Але Радислава ніколи не сприймала Мокрину як нерівню собі та й як можна було так ставитися до людини, котра з самого малечку була поряд неї й недосипала, виколисуючи безсонні ночі під час дитячих нездужань чи прорізання зубів, що прорізалися так важко? Але чомусь і від Мокрини Радислава приховувала те, що відбувалося між нею та Мстиславом, а та й не питалася ні об чім, тільки дивилася пильно та тривожно, мов відчуваючи ті негаразди, що спіткали її молоду бояриню.
Ось і в той ранок погляд її темних, мов той терен, очей виражав тривогу, і в той ранок вона не стала мовчати, а таки запиталася в боярині своєї любої, присівши на самий краєчок ложа:
Що з тобою, зіронько моя ясная?
Радислава поглянула на Мокрину великими й гарними темними своїми очима поглянула так красномовно, що Мокрина відразу ж усе без зайвих слів зрозуміла, а потім не витримала й розплакалася. Всю цю пекельну, нестерпно довгу ніч, незважаючи навіть на той біль, що безжально шматував серце, Радислава не пустила жодної сльози з очей своїх запалених і безсонливих і сльози не могли пролитися, даруючи хоч слабке, але ж все таки полегшення А ось тільки притулившись до майже рідного, знайомого на дотик з самого дитинства худорлявого тіла Мокрини, й змогла нарешті заплакати, змогла вихлюпнути слізьми гарячими й пекучими той біль, що продовжував ятрити й розривати серце. Й потім вже з вуст полинули слова швидкі й болісні слова про те, що трапилося з нею. Радислава за декілька хвилин переповіла Мокрині все: від розмови з Устинією до весілля ще починаючи й закінчуючи тим, що зачула сьогодні вночі й що наче вбило її, геть полишивши бажання до життя що поряд Мстислава, а що до життя взагалі. Мокрина слухала уважно, не перебила жодного разу котримсь вигуком чи словом, й, тільки коли Радислава змовкла нарешті, ковтаючи ті гіркі сльози, що продовжували литися з очей її, Мокрина важко зітхнула й своїм звично тихим голосом запиталася:
Й що тепер станеш діяти, зіронько моя?
Радислава важко зітхнула.
Не знаю того, Мокрино навіть не відаю. Серце поривається моє полинути геть з цього дикого місця, втектися від нього втектися так далеко, щоб навіть думки про нього не відшукали мене. Повернутися додому жадаю, та як повернуся я туди, Мокрино? Таточко з мамою вважають, що донечка їхня щасливою поїхала до маєтку мужа свого в цей дикий далекий край коханою жоною насолоджується життям. Як зможу я повернутися й проказати їм об тім, що муж не кохає й не кохав мене, що помилилася я жорстоко, коли обрала за мужа собі боярина Мстислава Вяженича? Я не зможу цього зробити, просто не зможу. До того ж я не хочу, аби та Устинія вважала, що змогла мене перемогти. Нехай коли вже доля вготувала мені подібне стражденне життя, я буду страждати й робитиму це так, як належить боярині стійко та з гідністю. А потім уже поглянемо Можливо, я й покину Мстислава, але не зараз.
Мокрина ласкаво та турботливо приголубила вродливе личко Радислави.
Зіронько моя ясноокая! Хіба ж такого життя ти варта? Не відає боярин Мстислав, якою коштовною перлиною нехтує, а коли зрозуміє чи не запізно вже буде. Та Господь для нього Суддя справедливий, й отримає він ще своє за ці страждання твої. Й не знаю звідки а вірю я в те, що будеш ти ще щасливою, й дуже щасливою та коханою в житті своїм, нехай і іншим чоловіком
Радислава лиш головою похитала.
Дуже сумніваюся в тім, Мокрино. Ніколи я вже нікого не покохаю.
Життя покаже. Ти тільки будь сильною, не дозволь болю та підлості цього чоловіка зламати тебе. Будь сильнішою від них, будь сильнішою від власного ж болю, й доля обовязково винагородить тебе щастячком.
Радислава обійняла Мокрину.
Мокриночко моя що б я без тебе діяла?
Того я вже не відаю Але відаю добре інше на тебе чекають, аби ти почала господарювати при маєтку як справжня господиня. Й ми зараз вмиємо святою водичкою твоє чарівне личко, аби ніхто не здогадався про твої сльози, й підемо знайомитися з господарством. І ти витримаєш цей вдар, зіронько моя, й боярин Мстислав ще гірко пожалкує об тім, що втратив кохання такої жінки.
Слова Мокрини була в них якась незвідана сила, що заспокоїла Радиславу, й вже за годину вона з легкою усмішкою на вустах входила до зали, де снідав її муж та його дружинники, одягнена в шовкову золотавого кольору туніку поверх білої сорочки. Волосся її густе та темне, що звиклася мати або вільно кинутим на спину, або ж заплетеним в косу та прикрашеним витіюватим вінцем, ховати тепер мала під повойник та убрус як заміжня жінка бояриня. Й тільки бліде личко її та ледь помітний сум в очах її темних вказували на те, в якому пеклі перебувалася вона всю минулу ніч і який біль перетерпіло серце її молоде.
Та Мстислав того відати не мав не хтіла виказувати перед ним власної слабкості, мала боротися з ним за приїзд до них на гостину Устинії, про котрий він їй ще нагадає в тім сумніву не мала, й тому має бути сильною перед ним. Має бути сильною перед тим, хто зранив так важко її ніжне серце, хто розчавив його й розбив, мов щось незначне для нього. А могла ж впастися перед ним на коліна й благати не карати її так жорстоко й покохати, відповістися взаємністю на почуття її чисте та ніжне, могла запевняти в тім, що зможе подарувати йому щастя, неосяжне кохання свого серця, аби ж тільки був він сам її кохав Та ні, не робитиме цього. Можливо тому, що образа та, яка зараз переповнювала її серце, на заваді постанеться подібної слабкості, чи ж то кров князів Галицьких вільна та погордлива заважала їй принижуватися й благати в чоловіка, котрий не покохав її відразу, покохати зараз. Коли ж трапиться так, що покохає він її раптом, то нехай покохає таку сильну та сповнену гідності, а не слабке дівча, яке ледь не помирало минулої ночі від неможливого болю в серці.
Мстислав зустрів її похмурим поглядом.
Доброго тобі ранку, жоно моя, все ж привітався він, продовжуючи дивитися невдоволено, й навіть зле, й Радислава добре розуміла його злість. Й у відповідь на злість ту посміхалася сонячно й непровинно, відчуваючи незнайоме раніш вдоволення від його злості.
Й тобі доброго ранку, муже мій.
Мстислав повагався, але все ж запитався:
Не передумала стосовно запрошення Устинії?
Радислава знову посміхнулася.
А чому це я мала передуматися?
Муж її змовчав, нічого не відказав на це запитання, тільки ж позиркнув так, мов поличником почастувати був зарадий, і нахилився до миски з тушкованим мясом та овочами. Радислава, відчувши себе на продиво гарно від цієї невеликої перемоги над Вяженичем, і собі присіла трішки попоїсти. А вже за хвилину шматочок зайчатини ледь не застрягнув був у неї в горлі, коли Мстислав досить спокійно сповістив: