Я все таки попросив би тебе запросити до нас Устинію.
Радислава різко відсторонилася від нього, не зваживши на біль від волосся, затиснутого ще його великою рукою.
Ні!
Мстислав відпустив її волосся.
Не розумію, якого дідька ти так противишся цьому приїзду?
Радислава відчула, що більш не витримає.
Й тобі не соромно промовляти подібне? Змушуєш мене запрошувати в наш дім жінку, котра звабила тебе, аби тільки розбити чуже щастя, котра з заздрощів до мене почала тебе спокушати
Мстислав повільно посміхнувся.
То ти знаєш?
Що ти сплутався з жоною власного брата? Так, я це знаю.
Це навіть краще. Нам з Устинією тепер і критися не потрібно.
Радислава обернулася до нього, геть вражена його словами.
Як ти можеш говорити мені таке?
Мстислав продовжував усміхатися.
А що такого я сказав? Ти вже не дитя мале й маєш відати об тім, що в житті іноді жінку та чоловіка може раптом захопити пристрасть, і захопити настільки сильно, що вони вже не в змозі їй супротивитися. Так трапилося й між нами з Устинією. Ми ж знайомі з нею були не перший день, та раніш якось не звертали одне на одного уваги, а в Пересопниці вашій на нас мов чаклунство якесь найшлося. Я ніби вперше був побачив дружину свого брата, вперше взрів красу та чарівність її незрівнянні й вже просто не міг перед нею встоятися. Та ти й сама, певне, що помітила те, наскільки вродливою є ця спокуслива бояриня
Радислава відступилася від нього на декілька кроків, продовжуючи зневірливо хитати головою й вражено дивитися на мужа свого.
Не можу повіритися в те, що чую від тебе подібне. Як ти можеш проказувати мені це як можеш зізнаватися в захопленні дружиною свого брата в той час, як мав брати шлюб зі мною!
Дівчинко, заспокойся! Ми з тобою належні до шляхетних боярських родин, і тебе мали з дитинства навчати того, що колись настане такий день, коли ти повинна будеш постатися під вінець з волі свого батька й на догоду йому
Радислава сіпнулася, мов від вдару.
Мій батечко обіцявся не примушувати мене Я мала вийти заміж по коханню.
Мстислав досить байдужливо перенизав плечима.
Ну, рахуй, що тобі поталанило. Ти отримала мужа, котрого покохала, й молодого красеня, а не якогось діда й маєш бути вдоволена.
Радислава обернула до нього розлючене лице.
Вдоволена? Чим я маю бути вдоволена?
Хоча б тим, що отримала коханого чоловіка, насмішкувато відгукнувся Мстислав і вийшов геть зі світлиці Радислави, перш ніж вона встиглася щось проказати.
Вона ж зосталася стояти на тому місці, де він її й полишив, і зневірливо дивитися на зачинені ним двері. Невже він і справді може бути настільки жорстоким до неї? Чому вона так страшенно помилилася в цій людині, чому не розпізнала її безжального холодного серця? А тепер страждає, тепер має перетерпати біль сердечний, зовсім не відаючи того, як складеться надалі її життя.
* * *Другої днини ранком очікували приїзду ординців.
Поснувши цієї ночі неміцним та чутливим сном, Радислава все ж прокинулася ранком трішки відпочилою й нахмурилася тривожливо, згадавши про приїзд монголів. Страх все ще сидівся в ній, навіть незважаючи на запевняння Мстислава в тім, що той далекий родич його ординець є людиною досить вихованою й не схожою на тих дикунів, котрих так боялася вся Русь. Та й не надто вірила Радислава в слова чоловіка не може бути ворог клятий таким, яким змалював його Мстислав. Геть не може. Й була би на те воля її, то вона й близько до маєтку не допустила б тих гостей, котрі мали зявитися за якусь годину чи дві але ж хто вона була в цім маєтку? Непотрібна дружина, яку не кохали й з думкою якої ніколи не будуть тут рахуватися.
Мокрина сповістила її об тім, що господар наказав готуватися до пишного приймання гостей і будинок зараз так і гудівся, мов той розбурханий вулик, смерди накривали великий стіл і наносили на нього наїдків, мов на ту цілу армію, а для дружини в боярина Мстислава Вяженича був наказ вдягнути свої найкращі зодягання й вийти разом з ним зустрічати гостя. Радислава образилася на те принизливе слово наказ, і ладною була ослухатися його, зачинитися у себе у світлиці й не виходити звідти до тої хвилини, поки гість його клятий не залишить стін цього будинку, але потім все ж наказала Мокрині дістати оксамитову, шиту золотом туніку небесно-блакитного кольору та плащ драпований з хутряною торочкою. Вона не повинна налаштовувати проти себе Мстислава й змушувати його порівнювати її з такою завжди влесливою Устинією. Зрештою, чи не в ній тече кров славетних Рюриковичів і чи не вона є донькою шляхетного боярина Довгодума? Й нехай серце в неї кровить та рветься у шмаття від болю та приниження, але ж вона навіть слабкого натяку на те не подасть і зробить усе, аби Мстислав не мав приводу нарікати на неї як на погану господиню його дому. Й нехай їй треба привітати в цім домі ворога та вбивцю її народу що ж, вона й це витримає, але задоволення Устинії вколоти її перед Мстиславом не подарує.
Й за декілька хвилин Радислава вже зявилася у великій залі зодягненою, мов для приймання великого князя чи короля. Туніка її небесно-блакитна була гарно поєднана з синім плащем, а темне волосся ховалося під білим убрусом, що символізував її стан заміжньої жінки й був прикрашений обручем з золота та коштовного каміння, який батечко привіз їй з мандрівки до Фракії. Мокрина тихо сказала об тім, що гарною вона була в ту мить неймовірно, але Радислава лиш тільки гірко всміхнулася у відповідь і заперечно похитала головою. Якою гарною могла вона бути, коли серце її розбите, а майбутнє є невизначеним, і приречена вона на безрадісне життя поряд з людиною, котра ніколи не мала до неї почуття. Й немає кого звинувачувати у тім, крім себе сама ж обрала собі такого мужа, закохавшись нерозумно й не роздивившись його справжньої сутності.
Мстислав зустрів її усмішкою й навіть захопленим поглядом.
Яка ти чарівна сьогодні, жоно моя!
Радислава на його усмішку не відповілася.
Але все ж менш чарівна, ніж жона твого брата?
Продовжуючи усміхатися, Мстислав поглянув на неї незрозуміло й запросив до двору, де вже зібралося немало смердів та дружинників. Ворота в степ були відчиненими, й Радислава вже хвилини за дві з жахом побачила, як курява здіймається на виднокраї, сповіщаючи про наближення вершників на баских конях. Й у свідомості її пролунало слово, від якого застигалася кров.
Ординці!
Вони наближалися так стрімко, що минулося зовсім небагато часу, й перед самими ворітьми взріла вона вершника на баскому, просто велетенському чорному коні. Обладунки на сильній постаті його вилискували засліпливо на сонці, що важко й дивитися на нього було, й Радислава тільки й помітила того, що має вершник ординський довге темне волосся та неймовірно широкі рамена, що ледь не розтинали лискучі обладунки. Й на якусь мить, задивившись на нього, вона навіть забулася об тім, що то ворог клятий святої матінки Русі наближається до воріт їхнього маєтку Щось було таке в постаті тій з широкими раменами, що наближалася швидко до них з Мстиславом, що Радислава застиглася на місці, наче зачаклована й безсила відвести навіть погляд від ординця. Й коли він наблизився до будинку настільки, що можливо вже було роздивитися його лице, вона з подивом побачила вродливе, надзвичайно вродливе, нехай трішки й вилицювате обличчя зовсім не жовтуватого, як у Сохатай, кольору. Лице вершника, що зупинився перед ними зі Мстиславом, було засмаглим, але таким схожим на лиця словянські й тільки чорніші від ночі очі та оті широкі вилиці виказували в нім те, що належним він є до племені клятих загарбників-ординців.
Незважаючи на важкі обладунки, з коня він зіскочив легко та жваво й вже за мить обіймав міцно Мстислава, бив того в спину сильними руками й сміявся гарним, милозвучним сміхом. Радислава з подивом, вражено розуміла, що цей ординець справді радий, дуже радий зустрічі з чоловіком її, котрого кликав братом. В уяві її монголи були геть несхожими на цього хана Ариундея, геть іншими й вона тільки того й могла, що ошелешено дивитися на них, й дивувалася що поводженню цього ординця, а що ж його вроді. Й чомусь відчувала хвилювання від думки об тім, що зараз оберне він лице своє вродливе й очі його чорні ті поглянуть на неї. Чому хвилювала її так думка та, Радислава не відала й не розуміла, але навіть дихати на мить припинила, коли високий та дужий ординець почав обертати до неї обличчя своє вродливе Чорні ті, чорніші від глухої ночі очі зустрілися поглядом з її збентеженими карими очима й наче то міцними кайданами прикували їх до себе, полишивши Радиславу геть можливості відвести погляд від тих очей гарних. Що було такого в очах незнайомця, що дивилася вона в них, мов зачаклована, в ту першу мить, коли побачила його біля ґанку? Вона не зрозуміла того, але з подивом для самої себе дотямила, що зовсім забулася в ту хвилину об тім, що стоїть перед нею клятий ворог-ординець, а дотямивши нарешті, поспіхом відвела погляд, позиркнувши наостанок настільки холодко, наскільки змогла те зробити. Та ординця її холодність у погляді наче й розважила, тому що обернувся він до Мстислава й весело запитався:
То це твоя жона, друже?
Мстислав з усмішкою поглянув на Радиславу.
Вона й є Радислава світ Пилипівна.
Ординець продовжував дивитися на Радиславу так пильно й захоплено, що вона відчула навіть якесь зніяковіння. Не розуміла, чому ординець так дивився на неї, але всупереч власному бажанню відчувала дивне тепло, що обгортало її тіло під поглядом тим пильним. Не бажала, зовсім не бажала того, аби клятий ординець дивився на неї з подібною увагою, й навіть злувалася на саму себе за відчуття того тепла, що дарував його погляд. Чому ж так? Чому від споглядань мужа свого, котрого кохала відразу так сильно, не відчувала жодного разу отакого тепла, що зігрівало не стільки тіло її, а більш душу та серце, які так втомилися від того холоду, що скував їх після зради Мстислава.