8. У групах поширюються чутки, причому здебільшого правдиві. Згідно з проведеним 1985 року дослідженням, у робочому колективі працівники присвячують 80 % часу обговоренню чуток і пліток. При цьому 80 % такої інформації виявилися правдивими. Інші дослідження підтверджують ці дані.
9. Групи породжують конкуренцію. Члени групи схильні ставитися до представників конкурентних груп із підозрою й осторогою. Це призводить до моделі «ми VS вони». Навіть якщо представник конкурентної групи вважається відкритим до співпраці, групу загалом сприймають як не варту довіри або погану.
Таким чином, групи відіграють надзвичайно важливу роль у повсякденному житті людей і суттєво впливають на рішення, які ми ухвалюємо. Групою може бути будь-яке обєднання людей: від колегіальних зборів, на яких вирішуються важливі фінансові питання, до дружніх зустрічей, на яких обмірковують, де поїсти разом. Присутність інших людей істотно впливає на нашу поведінку. Групи можуть виникати з нічого, декого спонукати до ефективнішої діяльності, декого до бездіяльності, а також запроваджувати ролі й норми, яких дотримуються члени груп.
Філіп Зімбардо (нар. 1933)
Філіп Зімбардо народився в Нью-Йорку 23 березня 1933 року. 1954 року він здобув ступінь бакалавра в Бруклінському коледжі та потрійну спеціалізацію психологія, соціологія й антропологія. Потім вступив до Єльського університету: 1955 року став магістром психології, а 1959 року доктором психології.
Зімбардо трохи викладав у Єльському університеті, а тоді до 1967 року працював професором психології в Нью-йоркському університеті. Протягом наступного року він викладав у Колумбійському університеті, а 1968 року став викладачем у Стенфорді, де працював до 2003 року, поки не вийшов на пенсію. Хоча останню лекцію він прочитав 2007 року. Найважливіша і найвагоміша робота Зімбардо Стенфордський тюремний експеримент (1971) була проведена в Стенфорді. Зімбардо прославився саме як автор цього експерименту, тоді як досліджував ще й героїзм, соромязливість і культ, а також написав понад пятдесят книжок. 2002 року Зімбардо обрали президентом Американської психологічної асоціації. Він засновник проекту «Героїчна уява», метою якого було надихнути людей на героїчний учинок і зясувати, чому хтось обирає зло, а хтось вершить подвиги.
1971 року Філіп Зімбардо організував експеримент, покликаний розібратися в причинах знущань у тюремній системі та зясувати, як обставини впливають на поведінку людей. Зімбардо шукав відповіді на таке запитання: якою стає людина без гідності й індивідуальності? Таким чином було проведено Стенфордський тюремний експеримент один із найбільш ілюстративних досліджень у галузі психології.
Зімбардо і його команда облаштували в підвальному приміщенні факультету психології Стенфордського університету імпровізовану вязницю. Науковець розмістив у місцевих газетах оголошення, запросивши охочих до участі у двотижневому дослідженні з оплатою 15 дол. на день. Серед добровольців було відібрано двадцять чотири особи чоловічої статі переважно білих представників середнього класу, які були оцінені як емоційно й психічно здорові. Потім усіх учасників навмання поділили на дві групи: дванадцять «тюремних охоронців» і дванадцять «вязнів». Зімбардо мав виконувати роль директора «вязниці».
Охоронцям «вязниці» видали подібну до військової форму, темні окуляри (для уникнення зорового контакту) і деревяні палиці символ статусу. «Вязні» отримали тоненькі шапки, незручні комбінезони. Білизна для них не передбачалася, і замість імен їх розрізняли за ідентифікаційними номерами. Закріплений на одній нозі маленький ланцюг мав нагадувати про статус арештантів. У камері кожному «вязневі» надавали матрац і просту їжу.
Перш ніж розпочався експеримент, «вязнів» відправили додому й наказали чекати подальших указівок. Удома на них чекали рейди справжньої місцевої поліції, яка погодилася допомогти з експериментом, і звинувачення в збройному пограбуванні. «Заарештованим» зачитали права, зняли відбитки їхніх пальців, сфотографували, роздягнули, обшукали, дезінсектували й розвели по тюремних камерах, де їм належало провести подальші два тижні.
У кожній камері розмістили по троє «вязнів», яким наказали лишатися за ґратами вдень і вночі. Тим часом «охоронці» могли йти додому, щойно закінчиться зміна. Їм дозволено було керувати «вязницею», як заманеться. Заборонялося тільки застосовувати фізичні покарання.
Стенфордський тюремний експеримент, що, як планувалося, мав тривати два тижні, довелося зупинити вже за шість днів. Другого дня «вязні» з Камери 1 заблокували двері матрацами. «Охоронці» з інших змін зголосилися допомогти в придушенні бунту й використали проти «вязнів» вогнегасники. Потім «охоронці» зробили одну з камер «привілейованою» до неї могли потрапити «вязні», які не брали участі в бунті. Таким «вязням» призначалася спеціальна нагорода краща їжа. Однак «вязні» «привілейованої камери» відмовилися від почастунку на знак солідарності з побратимами-«арештантами».
Минуло заледве тридцять шість годин від початку дослідження, як «вязень» 8612 почав дико кричати й лаятися. Він поводився так несамовито, що Зімбардо не мав вибору й мусив випустити його.
Тюремна «охорона» вдавалася до покарань, змушуючи «вязнів» повторювати свої номери й виконувати фізичні вправи, а також забираючи матраци, через що «арештантам» доводилося спати на твердому й холодному бетоні. «Охоронці» перетворили відвідування туалету на привілей: повсякчас забороняли «вязням» користуватися вбиральнею й натомість видавали в камери відро. «Наглядачі» змушували «вязнів» мити туалети без господарського приладдя. Для особливого приниження декому наказували роздягатися догола. Третина «охоронців» виявила садистські нахили, і навіть сам Зімбардо захопився роллю директора «вязниці».
Четвертого дня поширилися чутки, що звільнений «арештант» повернеться, щоб визволити решту. Філіп Зімбардо з охоронцями перевів «вязнів» на інший поверх, а сам чекав у підвалі. Якби звільнений «арештант» повернувся, Зімбардо сказав би йому, що експеримент завершився достроково. Одначе той «вязень» не обявився, і «вязниця» знову перекочувала до підвалу. Натомість зявився новачок, який, згідно з інструкцією, улаштував голодування на знак протесту проти знущань над «арештантами». «Вязні» поставилися до новенького не як до товариша в недолі, а як до заколотника. «Охоронці» відпровадили протестанта до карцеру, а «вязням» запропонували відмовитися від ковдр в обмін на звільнення новачка. Усі «вязні», крім одного, не схотіли віддавати ковдри. Як не дивно, жоден з «арештантів» не виявив бажання достроково звільнитися, навіть коли було оголошено, що за участь не заплатять. Зімбардо дійшов висновку, що «вязні» перейнялися і зжилися зі своїми ролями, які стали інституалізованими.
На шостий день експерименту студентка магістратури, яка брала інтервю у «вязнів» й «охоронців», була шокована побаченим. Оцінивши таким чином ситуацію ззовні, Зімбардо припинив експеримент. За його зауваженням, дівчина була єдиною з пятдесяти відвідувачів «вязниці», хто порушив питання про моральність експерименту. Стенфордський тюремний експеримент один із найважливіших і водночас найсуперечливіших експериментів у світі. Відповідно до чинного Етичного кодексу Американської психологічної асоціації, подібний експеримент повторити неможливо, тому що він суперечить багатьом нинішнім етичним принципам. Однак Зімбардо вдалося показати, як впливають на поведінку людини обставини, у яких вона опиняється. Висновки Зімбардо підтверджують чимало прикладів із реального життя, зокрема й знущання над вязнями Абу-Ґрейб в Іраку.
Соломон Аш (19071996)
Соломон Аш народився у єврейській родині у Варшаві (Польща) 14 вересня 1907 року. Коли Соломонові було тринадцять років, його сімя пустила коріння в Сполучених Штатах, оселившись у Нижньому Іст-Сайді на Мангеттені. 1928 року Аш здобув ступінь бакалавра в Нью-йоркському коледжі. Після коледжу Аш вступив до Колумбійського університету, де на той час викладав Макс Вертгеймер. 1930 року Аш захистив магістерську, а 1932 року докторську дисертацію. Після навчання він викладав психологію у Свортмор-коледжі. У цьому закладі він працював протягом девятнадцяти років, попліч колеги з гештальтпсихології Вольфґанґа Келера. У 1950-х роках Аш привернув увагу громадськості своїми дослідженнями в галузі соціальної психології та революційними експериментами, відомими як Експерименти Аша. Ці дослідження принесли йому наукову славу і лягли в основу кількох масштабних теорій про соціальний вплив.
Із 1966 по 1972 рік Аш працював директором Інституту когнітивних досліджень Рутґерського університету. 1979 року він став почесним професором психології Пенсильванського університету, а з 1972 по 1979 рік викладав у цьому закладі. Соломон Аш помер 20 лютого 1996 року у віці вісімдесяти восьми років.
1951 року Соломон Аш організував експеримент, щоб зясувати, наскільки індивід піддається соціальному тиску більшості. Експерименти конформізму Соломона Аша одні з найвідоміших досліджень у сфері психології. Ці експерименти досить легко відтворити.
Зразок карток для експериментів конформізму Соломона Аша
1. У дослідженні беруть участь шість-вісім осіб. Усі учасники, крім одного, є підставними особами або спільниками. Єдиний обєкт експерименту, який не є спільником, не знає, що решта підставні особи. Спільники вдають із себе справжніх учасників проекту.
2. Усі учасники мають виконати вісімнадцять простих завдань (правильні відповіді мають бути очевидними) у присутності один одного.
3. Учасники вмощуються рядком. Обєкт експерименту сідає позаду і виконує своє завдання останнім або передостаннім.
4. Учасникам показують спершу картку з лінією, подібну до зображеної на Мал. 5 ліворуч, а тоді картку з трьома варіантами відповіді (A, B, C), за зразком, зображеним праворуч.
5. Кожний учасник усно вибирає один із трьох варіантів, що найкраще відповідає лінії на картці, за зразком ліворуч.
6. Перші дві відповіді мають бути правильними, щоб обєкт експерименту почувався впевнено.
7. Після третьої картки спільники починають давати одну й ту саму хибну відповідь.
8. На дванадцять із вісімнадцяти запитань спільники дають ту саму неправильну відповідь. Дванадцять критична кількість в експерименті.