Тобі чого? гидливо кинув продавець. Тут нема того, що тобі треба. Наливають через дорогу.
Алкаш прохрипів щось мудре, недоступне розумінню простих смертних, і питально завмер.
Його навіть перестало хитати, наче він ступив із палуби судна на твердий берег.
Продавець замахав руками і роздільно проскандував:
Моя по-чукотськи не розуміти! Наливати через дорога!
Щоб повністю прояснити ситуацію, алкаш поліз собі за пазуху і витяг назовні загорнений у якусь брудну ганчірку аудіо-плейер.
Шуруй звідси, незлісно відмахнувся від нього чоловік.
Розчаровано запхавши згорток назад, пяничка глянув було на Левшиця. Але одразу визначивши досвідченим оком, що Михайло Левшиць уже втрачений для його товариства, мовчки відчалив через дорогу.
Провівши алкаша поглядом, Михайло подумав, що розумник, який колись вигадав фразу, начебто істина відома лише божевільним і алкоголікам, або жодного разу в житті не зустрічав справжнього «володаря пробок», або просто був дурнем.
Я вас слухаю?
Левшиць повернувся до віконця.
Дві пачки «діролу».
По обіді до Назара довелося викликати швидку. Спершу температуру вдалося збити аспірином, але незабаром вона підскочила до тридцяти девяти.
Вони скоро приїдуть, повідомив Левшиць, повернувшись до кімнати.
Сподіваюся, це не дифтерія, Валерія ні на крок не відходила від сина, раз у раз змінюючи йому змочені в оцтовому розчині марлеві примочки на лобі.
Сумніваюся, спробував заспокоїти її Левшиць. Йому зробили всі необхідні щеплення. Памятаєш?
Я чула, деякі діти все одно хворіють, заперечила Валерія, у відносно легкій формі, але
Може, варто подзвонити батькам?
О!.. Тільки цього мені зараз не вистачає, закочуючи очі під лоба, саркастично засміялася Валерія. Найменше мені потрібно, щоб хтось почав крутитися під ногами, голосити і навязувати мудрі поради.
Назар спостерігав за їхньою розмовою, як крізь гаряче марево. Воно обволікало пружним коконом і приглушувало звуки точніше, робило їх якимись тьмяно-дзвінкими, як у маленькому приміщенні з голими стінами, і посилювало звичайне світло до болю в очах. Дотик холодної марлі відзивався у всьому тілі приємною легкою остудою, яка повільно розтікалася від чола до ніг.
За десять хвилин у двері подзвонили.
Буде краще, якщо ми його заберемо, сказав лікар після огляду.
Назарові знову виміряли температуру, медсестра зробила інєкцію, щоб збити жар.
Ви думаєте, щось серйозне? стрепенулася Валерія Дифтерія чи
Не будемо лізти поперед батька в пекло, відповів лікар. Навряд чи. Швидше за все, у хлопчика фолікулярна чи лакунарна ангіна завтра зясується точно. А це так, про всяк випадок у лікарні йому зроблять аналізи, кілька днів поспостерігають Навіщо ризикувати?
Валерія, розхвилювавшись ще дужче, закивала і подивилася на чоловіка. Левшиць знизав плечима.
Ви думаєте, щось серйозне? стрепенулася Валерія Дифтерія чи
Не будемо лізти поперед батька в пекло, відповів лікар. Навряд чи. Швидше за все, у хлопчика фолікулярна чи лакунарна ангіна завтра зясується точно. А це так, про всяк випадок у лікарні йому зроблять аналізи, кілька днів поспостерігають Навіщо ризикувати?
Валерія, розхвилювавшись ще дужче, закивала і подивилася на чоловіка. Левшиць знизав плечима.
Ну, якщо це справді необхідно
Мамо, я не хочу! вирішив нагадати про себе Назар. Йому ще ніколи не доводилося потрапляти до лікарні, але від цієї можливості він свідомо нічого приємного не очікував. Тим більше, що все склалося так зненацька нічний візит монстра, раптова хвороба І тепер, коли він більше за все потребував присутності найрідніших людей, його хочуть забрати незнайомці в накрохмалених білих халатах, відвезти до якогось незнайомого місця, де він ніколи не був і нікого не знає.
Нічого-нічого, Валерія нагнулася до нього і заспокійливо поцілувала в гаряче чоло. Це лише на день-два. Ми з татом часто тебе відвідуватимемо, і дуже скоро ти знову будеш удома.
Звичайно, підтримав її Михайло.
От бачиш, Валерія повернулася до лікаря. Адже так?
Лікар, чоловік років пятдесяти з густими чорними вусами, зачинив докторську валізку і кивнув, погоджуючись:
Збирайте хлопчика.
А завтра, коли будуть готові аналізи, зможемо поставити точний діагноз, говорила черговий лікар дитячого відділення, яка спустилася до приймальні, щоб забрати Назара і Валерію, котра його супроводжувала. Лікаркою виявилася дуже висока повна жінка середніх років із громіздкою бабеттою на голові, спорудженою з фарбованого чорного волосся; дивлячись на неї, Назар усе чекав, що масивна зачіска от-от звалиться, розсипавшись, чи сповзе на бік, особливо коли жінка йшла. Потім довгий час саме такий тип асоціювався в нього з дитячими лікарями.
Вони піднімалися у просторому, надзвичайно повільному ліфті, що зачинявся зсередини вручну старомодними дверцятами-гармошками, зробленими з металевих пластин. Можна було спостерігати, як неквапом пропливають униз лікарняні поверхи; на них загородження були з дрібної сітки, як і сама шахта ліфта. Тому Назар устигав добре роздивитися кожен поверх. Нагору сходами снували дорослі хворі і медперсонал. Іноді вдавалося зазирнути всередину відділень. Там тягнулися довгі коридори зі столами медсестер і рядами дверей палат по обидва боки. Оскільки сьогодні була неділя, лікарня здавалася доволі малолюдною. Ліфт поскрипував, і від цього незвичайного скрипу зовсім не такого, як у житлових будинках він бачився Назарові ще більш незвичайним. До того ж, цим ліфтом керував ліфтер сивий дідок, який сам, здавалося, був невідємною частиною кабіни з візерунковим драпіруванням на стінах, лаковими деревяними панелями червоно-коричневого відтінку і триногим маленьким стільчиком у кутку. Від усього цього віяло незвичним духом старовини й чогось таємничого.
Навколо крутилося безліч різноманітних лікарняних запахів, які Назар так і визначив: «лікарняні»; вони чимось нагадували ті, що запамяталися під час нечастих візитів до поліклініки. Ще він помітив, що з проходженням чергового поверху «лікарняний запах» якось невловимо змінюється. Напевно, тому, вирішив Назар, що в різних відділеннях різні хвороби, і здивувався цьому здогаду виходило, що хвороби можуть пахнути. Ну, звісно, річ ще й у ліках
Укол почав діяти по дорозі до лікарні під час пятнадцятихвилинної подорожі в машині швидкої допомоги, котра викликала в Назара чималий інтерес, і зараз він почувався значно краще. Бачити такі машини зсередини раніше йому доводилося тільки у фільмах; у житті це виявилося не так яскраво, проте значно цікавіше. Він навіть на цілих кілька хвилин відволікся від думок, що його везуть до лікарні і збираються там залишити.
Узагалі-то йому вже стало настільки краще, що він подумав, а якщо він і справді занедужав на якусь коротку хворобу? Назарові дуже закортіло сказати про це Валерії і лікарці, але він стримався. Було зовсім несхоже, що його тепер ось так просто візьмуть і відпустять.
Він нарахував уже три цілком пройдені поверхи і дивився, як виповзав низ четвертого.
На жаль, головний ізолятор дитячого відділення зараз переповнений, продовжувала лікарка, звертаючись до Валерії. Можливо, завтра ми переведемо вашого хлопчика туди, якщо звільниться місце. А сьогодні він побуде в старому ізоляторі.
Валерія запитально поглянула на лікарку.
Ним зараз майже не користуються, хіба що в окремих випадках, як ваш, наприклад, але йому там буде добре, пояснила лікарка. Наша лікарня стара і її, так би мовити, вирішили частково переобладнати пристосувати до теперішніх потреб деякі приміщення. Зокрема і старий ізолятор. От тільки ніяк не дочекаємося на кошти
Валерія кивнула, мовляв, у наш час це не дивно. Колись вона й сама лежала в дитячому відділенні цієї лікарні. Правда, до ізолятора не потрапила її тоді відразу перевели до спеціальної палати з боксами, куди на перші кілька днів клали всіх новеньких. Опинившись тут знову, вона якось внутрішньо відчула, що за всі ці роки традиції тут зовсім не змінилися. Можливо, воно й на краще, вирішила вона про себе і ласкаво погладила Назара по голові. Він кисло посміхнувся у відповідь.
Йому так сильно хотілося додому, що він готовий був заплакати. Все навколо здавалося таким чужим, непривітним і навіть вороже таємничим. І він, напевно, заплакав би, якби не присутність цієї незнайомої повної лікарки з чорною баштою волосся на голові. Та й сама лікарка виглядала дуже суворою, хоча не звернулася особисто до нього ще жодного разу.
Там чисто, через день приходить прибиральниця, і взагалі лікарка всміхнулася. Втім, ви зараз самі все побачите. Хіба що, вона трохи схилилася до Назара, буде трошки нудно самому. І немає телевізора. Але це ж ненадовго, мяко вимовила вона і раптом перестала здаватися Назарові такою вже суворою. Він трошки повеселішав і кивнув, погоджуючись.
Ліфт нарешті зупинився. На шостому, передостанньому поверсі. Дідок-ліфтер з відсутнім виразом обличчя розсунув дверцята, штовхнув загорожу на майданчик, випускаючи своїх пасажирів на волю.
От сюди, лікар повела їх за собою.
Виявилося, що йти зовсім недалеко. Великі, пофарбовані білою олійною фарбою двері були в кутку просторого майданчика на сходах усього за пять-шість кроків від виходу з ліфта. Коли той заскрипів, рушивши, Назар повернувся і побачив, як за кабіною на сталевих тросах випливав, наче безкінечно довга пуповина, вузол товстих дротів. Дідок уже сидів на своєму ослінчику, склавши руки на колінах і байдуже втупивши погляд кудись у стінку.
Двері ізолятора були поруч із входом до дитячого відділення; ті двері були подвійними, наполовину скляними, розмальованими вмілим художником, який зобразив відомих мультиплікаційних героїв картинки були дуже яскравими, життєрадісними і, здавалося, це не просто двері до лікарняного відділення, а брама до маленької дитячої країни. Крізь скло між барвистими малюнками Назар устиг помітити кількох дітей різного віку.
Усе, прийшли, сказала лікарка, відкриваючи великим ключем важкі тьмяні двері ізолятора.
Перше, що вразило Назара, це стеля вона була надзвичайно високою. Майже вдвічі вищою, ніж у них удома. Тому і так доволі велике приміщення ізолятора виглядало просто величезним. І порожнім бо в ньому нікого не було.
У палаті, якою, власне, і був ізолятор, стояло вісім ліжок по чотири з кожного боку, утворюючи широкий прохід до дуже великого вікна (тут Назарові все здавалося незвично великим). Кожне ліжко від сусіднього відділяла перегородка приблизно два метри заввишки; нижня половина перегородок була із блідо-голубого пластику, верхня з товстого скла. Уздовж проходу з височенної стелі звисали чотири простих круглих плафони. В кутку, навпроти вхідних дверей, розташовувався туалет, звідти доносився дзюркіт води в унітазі. Пахнуло вогкістю, хлоркою і нежилим приміщенням.
Ізолятор справив на Назара гнітюче враження.
Ну, сказала йому лікарка, вибирай місце, котре тобі найбільше подобається. Тут усе у твоєму повному розпорядженні.