А наостанок не можу не висловити кілька слів вдячності за наданий мені урок мудрості Генеральним Консулом Кабалоєвим Биларом Емазаєвичем.
Це сталось вже пізньої осені в самий пік налагоджувальних робіт на харчокомбінаті. Я тоді вже був обраний профоргом групи і мені доводилось вирішувати-узгоджувати силу-силенну суперечок, як між членами нашої групи, так і між нашою групою і групою експлуатації, керівництво якої, чомусь щиро вважало нас своїми наймитами, і акти здачі в експлуатацію не припиняли їх намагання перекласти свої обов'язки на наші плечі. Дійшло до анекдотичної ситуації, коли двох наших налагоджувальників, звинувативши їх в аварії, що сталась з-за недбалості оператора, замкнули на ніч в цеху з вимогою ліквідувати аварію На той час, Анатолій Іванович був у відрядженні в Улан Баторі, отже проблему довелося вирішувати мені. Перемовини з керівництвом експлуатації результатів не мали, отже, «під тиском громадськості» довелось мені звернутися до нашої верховної влади Генконсула Кабалоєва Билара Емазаєвича.
Билар Емазаєвич уважно вислухав мене і, погортавши записничок справ, запросив мене і двох моїх підзахисних до себе для вирішення питання «на завтра о 12.43» Я радо подякував, хоч і був здивований незвичайним часом призначення: не 12.00, не 12.30, навіть, не 12.40, а саме 12.43!!!
До хлопців я біг, як на крилах летів повідомити про майже вирішену проблему наших стосунків.
Завтра усі разом, о 12.43, йдемо до Кабалоєва, ви ще раз розкажете про наші стосунки з групою експлуатації і останню вашу пригоду. Моє повідомлення у підзахисних ентузіазму не викликало:
Ми для чого тебе профоргом вибирали? Щоб за тебе всю твою роботу робити? Ти не зміг Кабалоєву усе до ладу пояснити, а тепер нас підставляєш? Підеш завтра сам, та й все і поясниш йому ще раз! І не треба нас за лохів тримати
Мені просто забракло повітря, я стояв, наче під крижаною водою з брандспойта Кого я взявся захищати? Боягузів-слимаків?
Не йти до Кабалоєва не можна. Йти треба, але з чим? Що сказати? В тяжких роздумах пройшла ніч. Побратими мої радили сказати «все, як є», але ж це мало б вигляд самохизування: он, мовляв, який я сміливий та правдолюбивий, а мушу захищати хробаків безхребетних, нездатних самотужки захистити свою честь і гідність
Так нічого й на вирішивши, о 12.43 відкрив я двері кабінету Кабалаєва. Привітався. Билар Емазаєвич підвівся зі свого місця, відповів на привітання і, ковзнувши поглядом по закритим дверям за моєю спиною, запитав:
А гдє жє тє обіжєнниє товаріщі, которих ви защіщаєтє?
Понімаєтє, БиларЕмазаєвич, оні і я замовк, не маючи сил продовжити В очах Консула блиснула лукава посмішка:
Я пАнимаю! А ви, товаріщ Крівенко, пАнимаєтє?
Наче свіжим вітерцем овіяло мене і, мимоволі, прийнявши стійку «струнко», я випалив:
Так точно, Билар Емазаєвич, понімаю! Уже понімаю!
Билар Емазаєвич вийшов з-за столу, потиснув мені руку.
Харашьо, что пАнимаетє! Жєлаю вам, таваріщ профорг, успєхов в НАШЄМ нєлёгком трудє!..
Жодного приниження, докору за марно витрачений час! Короткий, стислий, по-батьківські доброзичливий натяк, який я запам'ятав на все життя.
На наступних зборах, вже в присутності Анатолія Івановича, я взяв слово, побіжно змалював подію і заявив, що віднині жодної скарги не буду розглядати, якщо вона не буде подана мені в письмовому вигляді, з підписами, у двох екземплярах
«Новосели» гнівно зашуміли, але Анатолій Іванович підтримав мене, сказавши, що і він, також, буде розглядати скарги лише в письмовому вигляді.
До кінця відрядження конфлікти були, різні порушення, навіть, бійки були, але скарг жодної!
А щодо наших стосунків з групою експлуатації, то вони, дивним чином, змінились в кращу сторону.
Певен, Билар Емазаєвич, все ж, виділив кілька хвилин свого часу і для наших опонентів
Зимова риболовля на Селензі
Зима давно вже вступила в свої права і по-хазяйські, як і кожна пора року, прикрасила підвладне їй царство на свій смак.
Навесні, влітку та восени сопки тричі на місяць міняли свій колір. Яскраво-зелений весняний наряд змінювався на жовто-блакитний від мільйонів квіток блакитного та жовтого сну, який поступово-непомітно перетікав в чисто блакитний від незабудок, жовтогарячий від кульбабок, фіолетовий від іван-чаю і так, перебравши всі кольори веселки, в решті-решт, перетворювався в сірувато-бурий.
А, от, зараз, сопки засинають. Тільки вітру не до сну. І вдень і вночі він дбайливо розчісує бурі спини стомлених сопок, готуючи їх до примірки нового зимового наряду.
І ось, нарешті, одного ранку свіжий і пухкий перший сніг вкриває сопки розкішною королівською мантією, з якої горностаєвими хвостиками стирчать деінде самотні вічнозелені ялини. Стародавні сопки неначе молодіють, втішаючись новим зимовим нарядом. Сніг виблискує мільйонами коштовних самоцвітів. Він не білий, як у нас. Він весь насичений мерехтливим райдужним сяйвом. Краса невимовна, а особливо казкова вона на кризі річки. На перекатах річка промерзає до дна. Течія ріки спиняється, але «Той, Хто Греблі Рве» власну свободу цінить понад усе, з гуркотом гарматного пострілу розриває він льодові пута і вода з хмарою пари виривається зовні. Пара дивним чином осідає на кригу, утворюючи химерні рослини заввишки з пів валянка. Можна розглядіти і стебла, і мережене листя, і бутони і, навіть, крижані квіти, схожі на троянди. Все це мерехтить веселковим різнобарв'ям. Мерехтить веселковими іскорками і саме повітря. Треба йти, але, якось, ніяково топтати ногами таку красу. Аж душа болить, а йти треба
А який феєричний вечеровий захід, а які світанки!!!
Уявіть глибоке густо-синє небо з золотим місяцем. Зелено-брунаті, з сніговою сивиною на скронях скелі, а з ними, палахкотіючий в півнеба схід сонця. Лимонно-жовті, смарагдово-зелені, помаранчеві, вишнево-червоні, кольори, невловимо переливаються з одного в одне. І музика ледве відчутна, але могутня і всеосяжна, що камертоном відлунюється в душі. І спілий хруст свіжого снігу під ногами, і мерзлякувате тремтіння ковили і чорні силуети оголених самотніх дерев на фоні феєрії кольорів розквітаючого нового дня
Якщо чесно, то і на риболовлю, вдаючи з себе завзятого рибалку, їздив я не стільки за здобиччю, скільки за тією первісною красою.
І все ж, як то кажуть, кесарю кесареве, але і про риболовлю слід щось сказати, бо як з пісні викинути куплет не та вже пісня буде
Ерденет розташовано вдалині від небагатьох водних артерій Монголії, і тому, щоб потрапити на риболовлю, треба одержати «бічиг» дозвіл на таку поїздку за межі нашого містечка. «Бічиг» теж не з дерева падає Його треба ще заслужити звитяжною працею і зразковою поведінкою Зразковою поведінкою похвалитись я не міг, бо наладка привчила мене, що найвище моє начальство то моє власне сумління, отже регулярні суперечки з безпосереднім начальством, давали мені мало надій на його прихильність І все ж, світ не без добрих людей. Часом, друзі-монголи, запрошували мене на риболовлю і без всяких там «бічигів», а часом, траплялись інші нагоди. Дещо про це я вже розповідав в нарисі «Дороги».
А зараз розкажу про мою першу зимову поїздку на Селенгу в складі бригади монтажників СУ Електромонтаж.
Зібрались ми, зо два десятки відчайдухів, вранці, в центрі містечка, біля пам'ятника першозасновникам Ерденета. Мороз під -30 °C, але, завдяки мізерній вологості повітря, переноситься досить легко. Втім, легко-не-легко, а одягнуті ми «колобками». Всі озброєні бурами, лише у мене саморобна, гостро заточена плішня-долото з автомобільної ресори. У кожного наживка десяток-півтора хвостиків хека.
Мене здивувало і розсмішило те, що, коли ми всією командою купляли ті хвости в магазині, за нами стояв у черзі гурт жінок, ще більший за наш, щоб купити «обезхвощену» нами рибу Заробляють вдвічі-втричі більше ніж в Союзі, а на хвостах економлять
Отже стоїмо, чекаємо. Нам, згори, добре видно всю трасу аж до СУЕМівського гаража, але, час від часу, хлопці, в нетерплячці піднімаються навшпиньки, наче це може прискорити плин часу.
Отже стоїмо, чекаємо. Нам, згори, добре видно всю трасу аж до СУЕМівського гаража, але, час від часу, хлопці, в нетерплячці піднімаються навшпиньки, наче це може прискорити плин часу.
Нарешті з'являється наш засіб переміщення в просторі бортовий жовто-зелений КАМАЗ з фанерною, наскрізь продуваємою, будкою на кузові.
Якби нам подали комфортабельний «Ікарус», ми б отетеріли від несподіванки, а так, привчені з дитинства до вагонів-телятників, ми сприйняли це спокійно, як звичну норму життя. Нормальним було сприйнято й те, що в кабінці, в теплі, розташувався начальник нашого СМУ Кирил Гаврилович з «ординарцем», а нам випадало провести півтори-дві години на «свіжому» (-30 °C) повітрі, з вітерцем, до того ж
Злегка прочинивши дверцята бо ж мороз «на вулиці», Кирил-гаврил, як, між собою, звали його монтажники, покивав кілька раз великим пальцем правої руки в сторону будки:
Залазьте по-бистрому! Риба не дєвка! Ждать нє будєт!
Ну, нас підганяти не треба, і так довгенько на морозі натупалися, та всіма байками рибацькими поділилися. Ми з'юрмилися біля заднього борту, утворивши подобу черги. Перші двоє, що видерлись на борт, заглянули в будку і відсахнувшись, з матюками сплигнули на землю:
Совісті у вас нема! За свиней нас маєте? Зараз консулу поскаржимось!
Почувши про консула, Кирил-гаврил змушений був покинути тепле гніздечко і знехотя виліз з кабіни.
Што за гармидер? Кто тут, такой умний, єхать передумал?
А ви, Кириле Гавриловичу, бачили, яку машину нам пригнали? Потрудіться, підніміться в кузов, самі подивіться! Ану, хлопці, взяли! Допоможемо Кирилу Гавриловичу! Не чекаючи дозволу, дужі руки монтажників підхопили Кирил-гаврила і за мить він був вже в кузові.
Видовище було страхітливе; мабуть, ще з літа машиною не користувались, якийсь непотріб, густо пересипаний дорожньою пилюкою, лежав на підлозі, дошках-лавках, павутиння брудними пасмами гойдалося по стінам, звішувалося зі стелі
Ну і чаво? вимовив Кирил-гаврил. Нє в тєатр жє єдетє!!! Всьо одно вимазанниє, как трубочісти возвращаєтєсь, і на работє нє в фраках с манішкой ходітє, а тут баришень кісєйних із сєбя строітє!
Так ми, Кирил Гаврилович, з вами, хоч в преісподнюю! знайшовся найкмітливіший з нас українець з Іркутська Артеменко. Вибирайте найкращу лавочку, сідайте з нами, та вже й поїдемо! Ви ж як нас вчили: «ми ж одна сім'я»!
Така пропозиція, чомусь, не прийшлась до смаку Кирил-гаврилу і він почав незграбно сповзати з заднього борту машини, бормочучи:
Шчас я штой-то придумаю Ті ж міцні руки монтажників підхопили його, відірвали від борта і обережно, як той кошик з яйцями, поставили на землю.