рейджен загарчав крізь стиснуті зуби:
Забирайся геть звідси негайно, суко! Негайно!
Він відірвав від ліжка бильце і почав розмахувати ним навколо себе, відганяючи наглядачів. Очі місіс Ґрандінґ перелякано розширилися. рейджен розтрощив вікно. Вони спробували скрутити його, але він один за одним відправив усіх наглядачів у нокаут.
За що?! Господи, за що?! Чому?!
Кілька наглядачів одночасно накинулися на рейджена і схопили його за ноги й руки. Їм удалося втягли його в душову кімнату, і один з наглядачів устромив йому в шию шприц. Очі заступила темрява.
(2)
томмі прокинувся й закліпав очима. Він відчув, як його хтось піднімає, кладе на качалку і привязує. Він звільнив руки з ременів, але наглядач швидко знов його привязав цього разу міцніше, а також затягнув ремені на ногах. томмі знов звільнився, і їм довелося привязати його за руки, ноги та груди. Його везли геть із чоловічого корпусу.
томмі знав, що його перевозять у відділення інтенсивної терапії це девяте відділення. Тут найвищий ступінь охорони, і, по суті, він буде просто цілими днями сидіти на стільці. Е, ні. Звідти він утече.
Раптом томмі збагнув, що його везуть не у відділення 9, а на якусь платформу для завантаження. Він спробував звільнити руки, але наглядачі постійно підтягували ремені дедалі тугіше. Якась огидна жінка засунула йому в горло пігулку. Качалку затягли на платформу і завезли у фургон. Усередині томмі побачив електричні дроти, і відразу все зрозумів. Він у «Барбекю на колесах».
Усі казали, що використання шокотерапії в Лімі протизаконне, але від інших пацієнтів він чув, що обійти правила тут вдається за допомогою електрошоку на колесах, який начебто не є частиною клініки.
За першим же сигналом тривоги машину просто відключали від мережі та відганяли подалі. Дехто з пацієнтів-зомбі неодноразово бував у «Барбекю на колесах», але томмі був переконаний, що рейджен не дозволить і йому перетворитися на овоч.
За першим же сигналом тривоги машину просто відключали від мережі та відганяли подалі. Дехто з пацієнтів-зомбі неодноразово бував у «Барбекю на колесах», але томмі був переконаний, що рейджен не дозволить і йому перетворитися на овоч.
Він не помітив, як хтось підійшов до нього ззаду, аж раптом над головою зявилася Біблія й боляче вдарила по лобі. А потім знов. І ще раз. Кожен удар супроводжувався голосом, який закликав:
Імям Господа нашого Ісуса Христа заклинаю тебе, демоне! Облиш це тіло й душу!
Голос був схожий на Лінднера. томмі навіть був майже упевнений, що це він, але побачити його не вдавалося. До голови, наче навушники, причепили електроди, змащені якимось провідним гелем, а потім смикнули важіль. томмі почув, як навколо все загуло. У голові була єдина думка: ну хоч Річард поки відпочине від цих виродків
А потім був удар. Перш ніж усе поглинула темрява, томмі встиг покликати на допомогу. Але рейджен не відповів.
Він отямився від пульсуючого болю у шиї та розплющив очі. Навколо стояли нечіткі люди, які ніяк не хотіли ставати чіткішими. Запястя і ноги утримували залізні кайдани. Він був голий, за винятком простирадла, яким його привязали до столу через груди наче розіпяли на шматку заліза. Усе тіло розпікав біль. У обидва стегна щось вкололи.
Чийсь голос промовив:
Вам, містере Мілліган, таки вдалося влаштувати виставу. Ви засунули свого носа в геть усі справи, які вас не стосуються. Ви не підкорюєтеся наказам. Ви ганьбуєте наш заклад у суді. Ваші адвокати завдали чимало неприємностей своїми скаргами у суд, дорожну поліцію та ФБР. Так от що я вам скажу, містере Мілліган: ви тут згнієте. Ви благатимете про смерть. Третій страйк, містере Мілліган! Аут!
Наступного дня доктор Лінднер зробив запис щодо переведення Міллігана у відділення 9.
(доктор медичних наук Льюїс А. Лінднер)
19 грудня 1979 року, 9:30
Беручи до уваги явні симптоми психозу, що були виявлені у пацієнта [Міллігана] під час вечірнього огляду вчора, я дійшов висновку, що йому потрібен більш упорядкований догляд. У звязку з цим я пропоную його терапевтичній команді перевести пацієнта до палати в закритому корпусі
У історії хвороби є також звіт одного з наглядачів, у якому описується поведінка Міллігана, він став одним з доказів необхідності переведення Біллі у відділення з максимально суворим наглядом.
Мене викликали у Ч. В. [чоловіче відділення], де п-та утримували задля того, щоб не дати йому завдати собі шкоди. П-т намагався звільнитися від ременів. Довелося перевести його у відділення 9. П-т не говорив, але постійно намагався звільнитися від ременів. Довелося додатково привязати його полотном через груди, а пізніше ще й додатковим ременем через талію до обох боків ліжка. Приблизно о 2:00 він почав звязно говорити: попросив води і запитав, чи нікому не зашкодив. Під час цього інциденту ніхто не постраждав.
Усі знали, що відділ інтенсивної терапії це діра. А девяте відділення інтенсивної терапії відділення з найсуворішим наглядом у всій клініці це діра в дірі. Біллі Міллігана звязали та закрили в ізоляторі в найглухішому закутку девятого відділення. У Лімі не існувало більш закритого та недоступного місця, ніж цей ізолятор.
Тут він не зможе нікого турбувати і його будуть повністю контролювати. Ніхто його більше не побачить і не почує. Жодної надії на порятунок.
Розділ 9
Кімната смерті
(1)
Над інформаційним стендом девятого відділення висів плакат:
Коли наглядачі командували «Дим!», пацієнтам дозволялося вийти з палати й піти у загальну залу, більш відому як «залу курців», де можна було нерухомо сидіти на стільці, тримаючи обидві ноги на підлозі. Якщо пацієнт хотів піти в туалет, почитати книжку чи щось запитати, він мав підняти руку і дочекатися, поки на нього звернуть увагу. Щоб повернутися назад у свою кімнату, теж треба було спитати дозволу.
Група контролю пацієнтів їх ще називали загоном бугаїв мала абсолютну владу над «небезпечними психами» та обходилася з ними, як із вибухівкою.
(2)
(2)
Коли Мілліган розплющив очі в ізоляторі девятого відділення, то навіть не знав, хто він такий. Виявилося, що його привязали до ліжка, обкололи «Торазином» та лишили на холоді з відчиненим вікном.
Ніхто всередині не знав, за що.
Почався сплутаний час.
Нарешті двері ізолятора відчинилися, і шона осліпило яскравим світлом. Він був голодний, хотів пити, страшенно ослаб, і ніхто не сказав йому, що відбувається. Якісь тьмяні силуети без облич увійшли всередину, і він знов відчув укол. Було боляче. Роти силуетів відкривалися та щось говорили, але звуків він не чув.
Двері лишилися відчиненими, але шон не міг поворухнутися. Двері до нього теж не квапилися. Ну і висіть там на своїх петлях йому все одно. Він просто сидітиме тут вічно. Без жодного слова.
Як він опинився в іншій кімнаті, не такій темній, як попередня? Значить Тут. Чи немає На його плечах була ковдра. Навколо у цій сірій кімнаті ходили люди. Він не дивився ні на кого знав, що не можна. Звуків немає він глухий. Ну то й що? Яка різниця? Усім начхати. Його стілець був великий і жовтий він хотів встати, але чоловік з ключами штовхнув його назад.
Годинник. Книжки. Сирени. Вихід. Учитель так казав. А хто такий Учитель? А хто це думає? Просто слухай. Годинник каже, час іти. Час спати. Не можна втратити час, якщо не маєш часу. Від часу тікаєш, коли треба втекти від теперішнього. Час переносить у інше місце.
«Що відбувається? Хто це думає?»
«Не має значення, відповіла думка».
«Я хочу знати, хто ти».
«Ну, тоді припустімо, що я друг родини».
«Я ненавиджу тебе».
«Я знаю, відповіла думка. Я це ти».
шон ударив кулаком у жерстяне дзеркало, щоб сфокусувати свідомість. Потім він спробував подзижчати, щоб відчути вібрацію в голові. Так уже краще. Звуків не чути, але принаймні хоч щось.
Коли чоловік з ключами пішов геть, джейсон сів на ліжку й потягнувся, щоб розімяти спину. Він потер голову долонями і пішов роздивлятися спільну залу.
джейсон опустив ноги на підлогу й почав уставати, аж раптом ноги провалилися кудись униз. Він перелякався, що вся будівля провалиться під землю, і спробував за щось ухопитися але нічого не було.
Він закричав.
Це ж не може бути правдою. Але він бачить це на власні очі й відчуває.
Ноги боляче вдарились об підлогу підвалу. Підвалу будівлі, у якій не було підвалу. Він спробував підвестись, але раптовий біль пронизав коліна. Це не могло бути все в його уяві.
Він стояв у квадратному тунелі.
Це що, якийсь підсобний тунель для проведення робіт? Та ні.
За його спиною тунель тягнувся кудись у нескінченну далечінь. Перед ним були широко відчинені дубові двері.
Ні, він точно не втрачає часу він абсолютно точно стоїть на сцені. Чи ні? Може, це якісь спогади? Ні, це точно відбувається просто зараз. Може може, він нарешті вільний? Не у вязниці? Десь, де немає дверей і ґратів? Але де саме?
Цікавість узяла гору над страхом, і він увійшов у двері. Усередині кімната була схожа на велетенське восьмикутне склепіння. Підлогу закривав товстий червоний килим. Звідкись долітала похоронна музика. На стінах висіли полички з книжками та безліч картин усі, що вони колись намалювали. Щоправда, вони висіли догори ногами. А ще годинники деякі без цифр та всі без стрілок. Годинники його розбитих життів
Оніміння змінилося крижаним холодом.
Навколо великого чорного кола в центрі, наче спиці у колесі, стояли двадцять чотири труни. З центру бив промінь світла.
Це і є сцена.
Усі труни були різними, але на кожній містилися таблички з іменами. З іменами членів родини. Він побачив і свою труну з табличкою «джейсон». Тут він угледів крихітну труну з шовковою рожевою серединою й мереживною подушечкою, на якій було вишито «крістін». З очей покотилися сльози. джейсон ударив стіну а потім ще раз, і ще. Аж поки руки не вкрилися синцями. Але все одно не чув ані звуку.
Де я?! закричав він. Що це за місце?! Що відбувається?!
Ніхто йому не відповів. Він повернувся й пішов геть.
стів підійшов до центру кімнати й побачив у трунах кількох із тих, кого раніше знав як сусідів: крістофера, адалану, ейпріл та семюеля. Ні, вони не померли видно було, як вони дихають. стів спробував розбудити лі і волтера, щоб запитати, що трапилось, але вони не прокинулися.
Тут він відчув чиюсь руку в себе на плечі. Це був девід. Що це за місце? запитав стів.
Тут він відчув чиюсь руку в себе на плечі. Це був девід. Що це за місце? запитав стів.