Повідомлення про переполох у стані сепаратистів почали надходити близько сьомої ранку. До виконання завдання ми мали приступити за пятнадцять годин. Проте вже о восьмій нам стало зрозуміло, що наше завдання приречене навіть не встигнувши розпочатись.
Сім трупів, паніка, страх. Наша людина каже, що двоє з них вбиті з особливою жорстокістю. У одного відтято голову, іншому розпороли живота й випустили нутрощі на волю, аби їх їли голодні собаки. Усі вбиті перебували в стані алкогольного спяніння. Про нападників ніхто нічого не може розповісти. Жодних свідків. Сепари схиляються до думки, що діє група диверсантів чи партизанів, які й проводять блискавичні напади, сказав майор Цвирун, коли ми з Принципом залишилися з ним наодинці.
Чия це може бути робота? запитав Іван.
Цвирун прищурив око і з якоюсь нелюдською посмішкою на його порепаних губах відповів:
Є тут один. Артемом звати.
Так ми познайомилися з Артемом і я втратив звязок з Принципом, котрий, не сказавши мені ані слова, направився у зону сепаратистів, де мала проїхати машина з грошима.
Він що, хворий? запитав мене Цвирун, коли ми зрозуміли, що Іван пішов на взяття своєї вежі.
Абсолютно, чесно відповів я.
Навіщо ж ви його тримаєте?
Бо він один з найкращих солдатів своєї батьківщини, яких мені довелося бачити.
Герой війни, констатував Цвирун. Чи вже мертвий герой війни?
Не знаю, зі злістю гаркнув я. Не треба говорити того, чого ще не сталося.
Ви в цьому впевнені?
А ви?
Він замовк і опустив очі, не витримавши мого погляду.
День я провів разом з добровольцем, котрому судилося стати одним з наших ліквідаторів, що в погоні за новою жертвою тільки й розуміють своє справжнє покликання на Богом забутих клаптиках невдячної країни.
ПринципАкація хитала розквітаючим гіллям, з якого падали краплі. З одного боку лежала галявина, що врізалася у горизонт рідкою, сиротливою лісосмугою, забута людом та усім невдячним, байдужим і безмежним світом. З іншої сторони стирчало декілька пагорбів, а за ними виднівся будиночок під дахом, що майорів потрісканим, старим, побитим шифером. Той будиночок памятав донбаських уркаганів, втомлених шахтарів та пяних жінок, що вбивали себе горілкою від тяжкої долі та сірості й пилу життя. У відвертому подиві я задався питанням, як це він вцілив, той будиночок? І хто в ньому жив всі ці роки?
Де-не-де на пагорбах та повз хату стирчали старі дерева, що їх чи то забули викорчувати, чи залишили, як і все в тому регіоні, напризволяще. І тільки одинока жіноча постать на зупинці біля розбитої дороги нагадувала, що тут живуть люди, які ще донедавна дивилися у мирне небо, проводжаючи своїх дітей до школи.
Я розгледів у бінокль її обличчя. Наче вичавлений лимон, шкірку якого забули кинути до смітника. Вона стояла і тримала дерматинову сумку у правій руці. Її ліва рука була напоготові випорснути вгору та зробити знак проїжджаючому транспорту, якого не було та й ще довго не буде. У виразі обличчя жінки я бачив гордівливу впевненість у тому, що вона все ж таки дочекається автобуса, або просто попутки. Я не міг знати, що впродовж останніх вісімнадцяти років свого життя та жінка виходила на зупинку і чекала на транспорт. В її долі не було нічого особливого. Вона функціонувала як давно кимось заведений механізм. Вона вже не вірила в зміни, далекі мрії наївної молодості здавалися їй ідіотизмом, а попереду була суцільна невідомість. Та ще й війна, яка прийшла на її рідну землю.
Війна увірвалася злим вихором політичних амбіцій, великих змов та брудних намірів. Вона прокладала свій шлях горем та страхом, ненавистю брата до брата, сусіда до сусіда, людською кровю втягнутих у конфлікт захисників різних ідеологій та світоглядних позицій, звуком автоматних черг та несамовитою силою мінометів, що заглушали відголоски зробивших уже свою справу провокаторів. Смерть наступала зомбованим, заляканим та аморфним і апатичним людом.
«Ватники», казали про них українці, проводжаючи на фронт із сепаратистами своїх синів, чоловіків, братів і друзів.
Війна йшла мародерством і розбійними нападами, шаленими кулями і криком жінок, які були змушені ховати рідних. Жах слідував за війною. Політики терли теревені. Міжнародна спільнота лякала санкціями. А «руський медвідь» наступав та запалював міста і села України, аби сколихнути чужі землі, що їх офіційна Москва все ще вважала частиною давно не існуючої імперії. Імперії, яка коштувало дуже дорого, аби знову повторювати той звірячий експеримент. Тим паче, що вже повсюди давно і впевнено крокувало величне та безмежне ХХІ століття.
Той перший травневий дощ я зустрічав в околицях Словянська міста, з якого все тоді і почалось. Хтось казав про Крим, про Майдан, гомоніли про лихий Кремль, зрадливу Європу та невпевненого чорношкірого американця, нарікали націоналістичним радикалам та бандерівцям, тихо ненавиділи олігархів і вголос вимагали смерті для екс-президента, але я точно знав, що все трапилось у Словянську, за стінами хиткого будиночку, в якому навіть не було туалету.
Я сидів за метрів тридцять від того будиночку, дощ накрапав за воріт спітнілої сорочки, а в очах починало темніти. Вже більше двох днів сон залишався для мене жаданою примарою. Я струснув головою, обтер лоба давно не праною хустиною і знову припав до землі. Ніздрями побіг бадьорий запах трав разом з мурахами. Навушник тис у вухо, а в моїх руках був бінокль. Поруч лежав пістолет, в якому залишалося шість куль. Шість клятих куль на чотири ворога! Ніж я втратив декілька годин тому назад, коли перерізав горлянку ще досить юному терористу, котрого знали в Криму як відчайдушного ґвалтівника та вбивцю. В моїх мокрих кишенях не було ані копійчини, телефон підступно вколов розрядженою батареєю, другий апарат я розбив об голову іншого сепаратиста, який, скоріше, був уродженцем республіки Ічкерія, ніж Донецької області. Мені нічого не залишалося, як сидіти у засідці та слухати, про що говорять терористи. Благо, я мав такий привілей.
Я вийшов на них випадково, несподівано, втім, як і все, що було на тій війні. Випадковість на випадковості, трагедія на трагедії, безпомічність і хтива зрада, шалені гроші, затуркані люди, зомбовані, залякані, втомлені, апатичні і злі, всі вони були частиною того спектаклю, що ставився сильними світу цього; цинічні гросмейстери від політики робили свої ходи, масовані хвилі інформаційної війни, що розбивали все живе та мисляче на своєму шляху, неслись океаном комунікацій, заперечуючи і правду, і брехню, і правду, вже збудовану на брехні. Серед всього того галасу, горя й звірства був я капітан Принцип, про існування якого забули і керівництво, і декілька друзів, яких подарувало мені життя. Чи просто звело в одне русло?..
Я намагався не думати про те, а прислухався до розмови, що багряно майоріла матюками, російською вимовою та сухим, глухим кашлем. Мій мозок напружено працював, часу залишалося обмаль і чомусь дуже нестерпно хотілося жити. Хоча б для того, аби побачити, чим усе закінчиться.
В навушнику пролунав грізний крик, і я сказав собі: «Час йти!»
Я повз травою, весь у багнюці та смороді, до будиночку залишалося метрів з двадцять, бінокль заважав, але я не мав права його покинути. Війна потребувала всього, тим паче, коли ти залишаєшся на самоті з ворогом.
З того часу, як сепаратисти захопили Словянськ і один за одним почали спалахувати міста Донеччини та Луганщини, минуло більше місяця. Вже потоками лилася кров, Кремль продовжував розставляти пішаків, які нищівно били українських королів та королев, Захід вводив санкції та кинув Києву перший грошовий транш, а гривня падала й падала, ніби хотіла сягнути найглибшого дна, яке може подарувати тільки шалена інфляція. Стрибки цін, перепади емоцій, бурхлива ненависть і жорстока правда невідомості та страху оселилися в Україні. Зрада була на зраді. За часів «легітимного» система силових структур, спецслужби та армія перетворилися на уражений організм проросійської чуми. Гроші вирішували проблеми, розвязували язики, підштовхували до дій. На моїх очах все курвилося, падлючилося, продавалося та купувалося. Від Контори залишилися тільки офіційна назва, посвідчення і табельна зброя. Мої колеги будували вишукані палаци, розїжджали на лексусах та мерседесах, відправляли сімї на відпочинок до Іспанії та на Лазурний берег Франції, а я мовчки дивився на те, розуміючи, що все закінчиться якоюсь бідою, грандіозною катастрофою, адже на тлі загального банкрутства, злиденності, безвиході банкет вузького кола на кістках державності виглядав по-злому небезпечно.
З того часу, як сепаратисти захопили Словянськ і один за одним почали спалахувати міста Донеччини та Луганщини, минуло більше місяця. Вже потоками лилася кров, Кремль продовжував розставляти пішаків, які нищівно били українських королів та королев, Захід вводив санкції та кинув Києву перший грошовий транш, а гривня падала й падала, ніби хотіла сягнути найглибшого дна, яке може подарувати тільки шалена інфляція. Стрибки цін, перепади емоцій, бурхлива ненависть і жорстока правда невідомості та страху оселилися в Україні. Зрада була на зраді. За часів «легітимного» система силових структур, спецслужби та армія перетворилися на уражений організм проросійської чуми. Гроші вирішували проблеми, розвязували язики, підштовхували до дій. На моїх очах все курвилося, падлючилося, продавалося та купувалося. Від Контори залишилися тільки офіційна назва, посвідчення і табельна зброя. Мої колеги будували вишукані палаци, розїжджали на лексусах та мерседесах, відправляли сімї на відпочинок до Іспанії та на Лазурний берег Франції, а я мовчки дивився на те, розуміючи, що все закінчиться якоюсь бідою, грандіозною катастрофою, адже на тлі загального банкрутства, злиденності, безвиході банкет вузького кола на кістках державності виглядав по-злому небезпечно.
І гуділи дзвони над Україною, але їх не чули, аж поки не почали гинути люди. За ідею, за гроші, з дурості, патріотизму, романтизму та ненависті, болю і відчайдушності. Гинули з цікавості, жадібності, погоні за величчю. Або ж просто від очманілих та нахабних куль. Гинули як за Україну, так і проти неї. Горіли у вогні, були закатовані до смерті, позбавлені частин тіла, повішені на іржавих, проте міцних гаках, розстріляні невідомими снайперами, котрих ніхто не збирався шукати, закопані у невідомих ямах, на які ніхто й ніколи не принесе квітів. А я повз травою, аби примоститися за липою і цілитися у бензобак «Тойоти», що належала людям у будиночку. У мене був тільки один шанс, і я вирішив піти на те, що задумав.
Спина торкнулася дерева, і я перевів подих. В навушнику наростала суперечка. Предмет конфлікту був зрозумілим фінанси. Терористи кричали один на одного, але до моїх вух долітали тільки три голоси. А до хати зайшло четверо. Четвертий мовчав. Якби я міг бачити крізь стіни, то угледів би того чоловіка з прищуленими оченятами, надірваним лівим ухом, міцними руками та знаннями, які дозволяли вбивати йому собі подібних.
Невидимий для капітана Принципа, чоловік сидів за столом, обпершись однією рукою об нього, а іншою грався з ножом, на рахунку якого значилася не одна горлянка.